Намет змінила «комуналка»
У переддень п’ятої річниці Помаранчевої революції ми розшукали їх у Володимир–Волинському: подружжя мешкає в маленькій кімнатці гуртожитку в центрі міста. Спочатку пожили трохи в Луцьку, але обставини склалися так, що довелося переїхати у княжий град, звідки родом Юра. У дружини в Луцьку залишилася тільки бабуся, бо Христина — сирота. Дякувати, допомогли міський голова Петро Саганюк та народні депутати вибити хоч таке житло для молодої сім’ї, поставивши на квартирну чергу. Та вони були раді й цій кімнатці на четвертому поверсі. Система тут, як співав Висоцький, коридорна, де «на трідцать восєм комнаток всєго одна уборная». Не 38, а 26 сімей на поверсі мають дві кухні та ванну кімнату, таку, що особам зі слабкими нервами ліпше не дивитися. Довжелезний темний коридор із дощатою підлогою й облисілим лінолеумом мимоволі повертає в атмосферу післявоєнних «комуналок». Та найбільше вражають великі дерев’яні ящики біля кожних дверей, на кожному з них — замок. У них мешканці зберігають картоплю та овочі.
— Невже один в одного крадуть? — дивуюся.
— Всіляке трапляється. Бомжі залазять. Вхідні ж двері не зачиняються, вештаються, кому заманеться. Колись був підвал, де люди зберігали все. Потім його ніби здали в оренду, а тепер кілька разів уже перепродали. Фірми там облаштовуються, — розповідає Юра деталі з життя їхньої «комуналки». — Цей гуртожиток узагалі свого часу продали «Градобанку». Щоб люди повиселялися, відключали тепло, воду, електрику. Доведені до відчаю мешканці сиділи на підвіконнях з цеглинами й чекали, коли під’їде джип «Ленд крузер» директорки банку. Одна цеглина таки влучила, і чоловіка на 15 діб посадили. Втім гуртожиток повернули місту. Деякі родини тут живуть уже по 20 років і більше. Найгірше, що дах протікає, а грошей на його ремонт, звичайно, нема. Он бачите, що на стелі робиться: грибок пішов, усе цвіте. Як дощ іде, ставимо миски. Батареї майже цілу зиму холодні, обігрівачем гріємося. А платити за опалення мусимо, навіть якщо його немає.
Тому, коли народився син, довелося трохи потіснити Юрину родину, бо з малюком у гуртожитку, де немає жодних зручностей, молодій мамі було непросто. Нічого, з часом навчилася сама біля дитини ходити й виживати у спартанських умовах.
Маленька кімнатка молодої сім’ї нагадує рукавичку, в якій помістилося все найнеобхідніше. Найгірше те, що син часто хворіє і безкінечно кашляє. Грибкова інфекція робить свою чорну справу.
Поки Христина дістає фотоальбоми з увіковіченим на знімках Майданом, трирічний Юрко з неохотою доїдає суп і поспішає коментувати мені все, що на світлинах. Ось татове й мамине весілля, а ось мама на барикадах із великим черпаком біля польової кухні. Із шафи дістається історичний бушлат — це їй видали «по блату», коли хтось курточку вкрав. Не замерзати ж було.
До листопадового Києва вони обоє потрапили в перші дні. Перед тим Юра поїхав спостерігачем на вибори до Луганська, хоча з політикою до цього був на «ви». Луцькі й володимир–волинські намети в наметовому містечку «Хрещатик» стояли по сусідству. Отож не помітити русокосу красуню з очима, що дивляться ніби в саму душу, було неможливо. Тендітній дівчині дісталася непроста робота — її бойовий пост був біля величезних казанів, у яких готували гарячий харч для мешканців наметового містечка.
— Це збоку здавалося все таким красивим, ефектним, насправді було дуже тяжко. Спробуй–но тільки начистити 50–літрову каструлю картоплі! А холод, морози. У мене почався такий кашель, задихатися стала. Бронхіт з астматичним компонентом. Відправили відлежатися в теплий намет. Ліки приносили такі, що не уявляю, де їх навіть діставали. Потихеньку видужала. Варити старалися коли гречку, коли картоплю. Воду треба було носити здалеку. Хлопці не завжди були поруч, щоб допомогти. Я до цього взагалі була вегетаріанкою. Почала займатися східними танцями і стала вивчати східну кухню. З овочів будь–яку страву могла зготувати, а з м’ясом — складніше. Коли нам траплявся шматочок м’ясця, то різали дрібненькими шматочками, щоб усім дісталося. Після Майдану про вегетаріанство довелося забути. Наближався Новий рік, хотілося хоч якесь свято для всіх зробити. Відварила овочі, думаю, хоч вінегретом своїх почастую. Юра якраз на Новий рік з Луганська повернувся. Втомлений, замучений. Я до них у намет із луцького саме перебралася жити, бо там було трохи вільніше й спокійніше. Отоді наша любов і почалася. Це треба було поїхати в Київ, щоб знайти свою половинку, яка виявилася земляком...
«Мамо, я з жінкою приїхав...»
— З огляду на вже п’ять спільно прожитих років ви можете подивитися на свій шлюб реально? Перші почуття — це була данина моді чи все–таки кохання? — запитую в подружжя.
— Можу сказати, що чимало шлюбів, укладених на Майдані, були просто красивим піаром. І це підтвердило життя. Особисто я не з тих людей, які здатні на бездумні вчинки, щоб зразу отак, з головою, у круговерть, — зізнається Христина. — Спочатку я навела про Юрка всі довідки: хто, що і як. Він, виявляється, теж не ликом шитий — мав про мене всю інформацію. Коли вирішили одружитися, навіть у Миколаївську церкву ходили, щоб повінчатися у храмі. Але там сказали, що без свідоцтва про одруження нас не повінчають. Тоді ми погодилися вінчатися як усі, на Майдані. Весільної сукні в мене не було, бо купити не мали за що. Сходили з подругою на ринок і повернулися ні з чим. З Луцька передали святкову спідницю жовто–кавового кольору і кофтинку чорненьку. Всі інші весільні атрибути були: квіти, рушники. Весілля святкували в приміщенні, де була студія Ірини Білик. Я випросила у своїх командирів трохи харчів, щоб стіл був святковішим. Бачите на фото — ковбаса, сир на тарілках лежать, дещо зі спиртного. А ось наше свідоцтво про одруження, видане на Майдані. Зберігаємо як сімейну реліквію.
— Після весілля 12 січня нас відпустили на кілька днів додому. Ми поїхали до моїх батьків у Володимир–Волинський. Це, так би мовити, наша весільна подорож, — згадує Юра. — Приїжджаємо додому о другій годині ночі на старий Новий рік. Дзвоню у двері, мама питає: «Хто?». «Мам, це я. З жінкою приїхав». «З якою ще жінкою?» — не може спросоння нічого второпати. Я ж їм нічого не казав про своє одруження. Підняли вночі старшого брата, всю родину, давай стіл швидко накривати. Потім знову повернулися до Києва. Пробули там до інавгурації Ющенка. Після перепочинку в Пущі–Водиці приїхали на Андріївський узвіз, коли вже салюти в небі були. Але прикро було, що не побачили головних подій на цих урочистостях...
Із «помаранчевих» реліквій їхня сім’я зберігає намет номер 12, в якому вони жили на Хрещатику і в якому їхні почуття розцвіли до палкого і міцного кохання. Він лежить у них під столом у кімнаті. Влітку люблять їздити відпочивати на природу, отож намет стає в пригоді. Життя підготувало їм немало випробувань на міцність. Але молода сім’я з честю їх витримала. За п’ять років вони подорослішали і стали більше прагматиками, ніж романтиками. Бо змушені бути такими — маленький Юрко Жук до цього зобов’язує.
За Майданом і досі жалкують
Обоє відверто зізнаються, що не знають, чи пішли б тепер на Майдан ще. Якби було за кого — можливо. Навіть не знають, за кого голосуватимуть на президентських виборах. Але про те, що було, ні краплі не жаліють і навіть сумують. Бо це були незабутні події.
Глава сімейства так і не знайшов постійної і достойної роботи. Свого часу він вивчився у Мінську на столяра–червонодеревника та інкрустатора. Спеціальність рідкісна, і талант до неї Юра має. Нема де цим займатися, потрібна своя майстерня. Ким тільки і де не працював він за ці роки! Бував у Санкт–Петербурзі на «халтурах», і по Україні їздив. Христина каже, що з Пітера грошей привіз, а в Київ та Черкаси ще й довелося чоловікові гроші висилати, щоб повернувся. Відтоді перебивається тимчасовими заробітками, але вдома. Однієї зими навіть на кладовищі працював, дерева старі зрізав. Зараз на приватника працює. Копійка молодій сім’ї треба не лише для прожиття. У гуртожитку все життя жити не хочеться. А купити квартиру у Володимирі сьогодні просто не реально, бо ціни на нерухомість у прикордонному місті скочили вище, ніж у Луцьку.
КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ
І «Регіони» обіцяли — не виконали
Минулого листопада, у 2008–му, їх запросили на програму «Шустер Live». Приїхали телевізійники з Києва, наробили переполоху на весь гуртожиток, монтуючи пряме включення через супутник із кімнатки, де живуть Жуки. І там, на програмі, Нестор Шуфрич пообіцяв, що Партія регіонів придбає житло молодій сім’ї, якщо цього не зробить «помаранчева» влада, за яку вони стояли на Майдані.
Зрозуміло, квартиру за цей рік вони не отримали, хоч стоять у пільговій черзі (Христина ж сирота). Із партійного офісу їм таки кілька разів телефонували, цікавилися, навіть про молодіжний кредит ішлося. Але чим вони цей кредит оплачуватимуть?
Юра встиг заробити собі виразку шлунка, радикуліт і «посадити» серце, так що навіть заробітчанство йому не світить. І Христина відважилася сама написати листа в Партію регіонів.
Звідти, треба віддати належне, відгукнулися, кілька разів телефонували й запропонували... шукати житло. І тепер у Жуків є надія. Юристи сказали, що публічна обіцянка рівнозначна юридичному договору з печаткою...
