П’ять років тому в колі «помаранчевих» активістів існувало таке поняття — «ідеали Майдану». Важко достеменно сказати, що саме ховалося за цим висловом. Та є одна річ, яку я відношу до ідеалів Майдану і якої мені найбільше не вистачає з тих революційних днів. Це людська солідарність, взаємна підтримка, доброта і ввічливість.
Під час революції українці були настільки близькими один одному, що, здавалося, ми зможемо звернути не тільки Кучму з Януковичем, а й гори. Моє найбільше розчарування пов’язане з тим, що ми цю близькість втратили.
Ніколи не забуду щирість і тепло стосунків, які існували між людьми на вулицях і майданах. Якось прокинувся вранці в зимному наметі. Було так холодно, що пальцями не міг застебнути блискавку на куртці. Почалася трансляція з Верховної Ради на майданівському екрані — я спробував вилізти на вулицю, де було ще холодніше. Поруч проходила тітка в помаранчевій куртці. Побачивши мене — підійшла: зі словами «Доброго ранку!» налила з термоса гарячого чаю, дала канапок і печива. Сказала кілька підбадьорливих слів — і побігла далі по табору, певне, шукати таких самих мерзлюків.
На Майдані ми грілися не чаєм, а теплом, яке йшло з гарячих сердець. Найкращою розрадою були люди. Пригадую, начитаєшся новин про свавілля влади — з’являється тривога. А поїдеш на Майдан, побачиш тисячі людей, які плече до плеча стоять за спільну справу, з посмішками на обличчях, — стає легше.
Колись хтось вигадав одну приказку, яку я, зізнатися, ненавиджу: «моя хата скраю». Можливо, я ненавиджу цей український принцип через його пекучу правдивість. Але в чому я переконаний на сто відсотків, то в тому, що в 2004 році українці були найкращими сусідами, які тільки можуть бути, а їхні хати стояли зовсім не скраю, а єдиною фортецею. Не хати — намети.
Люди намагалися допомогти одне одному: підтримували словом, носили на Майдан пиріжки й варення, плетені рукавиці, ковдри. Люди набувалися благородства на Майдані й розносили його по цілому місту. Київ був таким, яким я його ще ніколи не бачив. Кількість «перепрошую» й «дякую» зросла в рази. Море посмішок вражало. Їдучи додому в метро, люди співали гімн, «Червону руту» і забутий уже хіт «Разом нас багато».
Здавалося, люди демонстрували на Майдані свої найкращі риси. Найбільший національний герой Індії Махатма Ганді колись сказав: «Ми повинні бути носіями того ідеалу, який хочемо бачити в суспільстві». Ганді був ідеологом боротьби за незалежність Індії від Британії й закликав вести цю боротьбу винятково ненасильницькими методами — саме так, як це було під час Помаранчевої революції...
Як на мене, в ті зимові дні всі революціонери намагалися дотримуватися максими Ганді про його ідеал: були такими українцями, якими, мабуть, давно й хотіли бути.
Але чим більше минає часу, тим більше стверджуюся в прикрому висновку: Майдан був утопією. На кілька тижнів у центрі Києва виросла ідеальна країна — з ідеальними людьми та вірою в ідеальних лідерів. На довше не вистачило ні тих, ні інших.
Ми рідко бачимо один в одному друга. Сваримося. Штовхаємося в «маршрутці». Заздримо. Злословимо. І зводимо вищий паркан — бо хата наша скраю. Я ніколи не забуду, як водій автобуса, українець, залишив нас, групу українців, у Берліні. Наша група мала підсісти у транзитний автобус, що їхав до Києва. Ми передзвонили водію — домовилися про місце зустрічі. Важко сказати, чому і як ми розминулися, але в обумовленому місці автобуса не було ні за 5, ні за 15 хвилин. Коли ми передзвонили ще раз — виявилося, що транспорт уже далеко за Берліном. Нас не чекали «Бус» поїхав, хоча шофер прекрасно знав, що ми поруч, в аеропорту. Знав номер телефону — не попередив. Ця пригода ілюструє те, як українці ставляться один до одного навіть за кордоном, де, здавалося б, ми мусимо особливо підтримувати один одного.
Але є віра в краще. Якщо Майдан із його жителями був утопією, то й у цій утопії бачиться позитив. Адже утопія — це той вказівник, до якого треба прагнути і йти. Дні, що їх українці провели на Майдані, засвідчили: так жити можна. Ми ж і хотіли, щоб так було завжди! Але ідеалу завжди чекаємо від інших...
