Судний день

21.11.2009

День виборів почався зі страшної новини — на виборчій дільниці в селі Молодецьке Черкаської області вбито капітана міліції Петра Потєхіна. Йому завдали черепно–мозкової травми. Зловмисники забрали зброю, бюлетені не чіпали.

На 104–й дільниці 23–го округу (Волинь) викрадено сейф зі списками виборців й бюлетенями, побито міліціонера. На 66–й дільниці 93–го округу (Київщина) нема світла. На Кіровоградщині масово виключають представників Ющенка зі складу виборчих комісій, виганяють спостерігачів і журналістів.

У Тростянці побито члена дільничної комісії, а також спостерігача від Ющенка. У селі Березна на Чернігівщині оголошено про замінування дільниці — на певний час вона залишилася без нагляду. У селі Тополівка Чернівецької області невідомі розлили на дільниці ртуть.

З усіх областей надходить інформація: масово голосують «відкріпними».

Активісти «Пори» заблокували в Києві автобуси «Нафтогазу України», які мали завезти у Кременчук працівників компанії для голосування за відкріпними посвідченнями. Студенти лягли під колеса. Невдовзі працівники «Нафтогазу» змушені були покинути автобуси і роз’їхатися.

На Львівщині та в Києві виявлено ручки, чорнила яких із часом вивітрювалось.

Голосують кандидати. «Як Бог дасть, так і буде», — каже Віктор Янукович після вкидання бюлетеня. На його дільниці — купа охорони.

Віктора Ющенка зустріли на дільниці гучними оплесками. «Помаранчевий» кандидат був переконаний у перемозі. «Ми маємо іншого виборця. Фальсифікації будуть, але їх буде недостатньо, щоб змінити результати виборів», — сказав Ющенко.

У Луганську скоєно розбійницький напад на обласний штаб Ющенка. До штабу під’їхали машини з донецькими номерами. Молодики із залізними прутами завдали травм охоронцям.

До Центральної виборчої комісії підтягують військову техніку, навантажені піском вантажівки та автобуси з міліціонерами. Мета — убезпечитися від захоплення ЦВК опозицією.

Результати незалежного екзит–полу, оприлюднені одразу після голосування, свідчать, що переміг Віктор Ющенко — 54% проти 43%.

На майдані Незалежності в Києві почали встановлювати намети для проведення паралельного підрахунку голосів. Головна площа країни приймає «помаранчевий» мітинг.

Олександр Турчинов заявив зі сцени, що влада з настанням темряви почала фальсифікації.

Міністр внутрішніх справ Микола Білоконь і Генеральний прокурор Геннадій Васильєв оприлюднюють заяву. «Завершується підрахунок голосів. І, навіть, якщо різниця становитиме усього кілька голосів — меншість повинна буде підкоритися. Це — закон виборів», — закликають «силові» прибічники Януковича.

Після півночі Центральна виборча комісія оприлюднює перші результати виборів: перемагає Янукович. Віктор Ющенко їде у ЦВК. У нього претензії: чому вже після закінчення голосування продовжує зростати явка виборців на Сході. Ющенко заявляє про недовіру виборчій комісії. «Помаранчевий» кандидат виголошує ключову фразу: «Ми закликаємо: шановні громадяни, прийдіть о 9–й годині ранку в понеділок на Майдан!» Марафон на «5–му каналі» тиражує це звернення.

Наступного ранку почалася Помаранчева революція...

 

ЦИТАТА

«Ні кроку назад! Відстоїмо свій вибір! Президент має бути легітимним, а не призначеним бандитами! Скажемо банді: «Ні!». Забезпечимо підтримку судам, які розглядатимуть факти кричущих порушень на користь головного бандита! Не бійтеся, виходьте на акції протесту в Києві й областях! Свобода і демократія не можуть програти у форпості Європи, і це буде «український варіант». Так, Ющенко!»

«Україна молода», 23 листопада 2004 року
  • Діти «вулиці»

    Активіст Павло Зуб’юк починає роздуми про Помаранчеву революцію з... Леніна. У Києві на станції метро «Театральна» досі стоїть бюст і висять гасла вождя. Українською та російською мовами написано: «Лише та революція чогось варта, якщо вона може себе захистити». «При всій моїй зневазі до Леніна, — каже Павло, — це дуже правильна цитата. Ми надто рано розслабилися. Після перших же «болячок» треба було організовуватись і протестувати».

    Зуб’юк був активістом «Пори» — неформальної організації, яку вважають одним з авангардів Помаранчевої революції. Цікаво, що активісти перекладають відповідальність за нинішнє розчарування не тільки на політиків, а й на громадський сектор. >>

  • Моя утопія

    П’ять років тому в колі «помаранчевих» активістів існувало таке поняття — «ідеали Майдану». Важко достеменно сказати, що саме ховалося за цим висловом. Та є одна річ, яку я відношу до ідеалів Майдану і якої мені найбільше не вистачає з тих революційних днів. Це людська солідарність, взаємна підтримка, доброта і ввічливість. >>

  • Мода, яку принесла революція

    Будь–яка вартісна подія залишає по собі слід не тільки в історії, а і впливає на майбутнє. Це і є критерій для визначення, чи була подія значимою. Помаранчева революція, поза сумнівом, підпадає під таку класифікацію. Вибори п’ятирічної давнини започаткували певну моду як у речах і смаках, так і в політичних технологіях. >>

  • Повінчані революцією

    У це не хочеться вірити, однак... З–поміж більш як чотирьох десятків подружніх пар, яких поєднав Майдан у буремні дні Помаранчевої революції, лише ця, тридцять сьома, витримала випробування часом. П’ятирічний ювілей свого весілля Юрій Жук та Христина Єсейкіна святкуватимуть 12 січня — це день, коли священик Києво–Печерської лаври отець Валерій вінчав їх на Хрещатику. Після цього молодята більше року не узаконювали свій шлюб у РАЦСі, бо вважали, що повінчані Богом і цього є достатньо. І лише другого лютого 2006–го зареєстрували шлюб, а 16 березня народився їхній синочок Юрко, найбільший і найцінніший революційний здобуток молодої сім’ї, яку поєднав Майдан. >>

  • Ярослав Грицак: Цього не можна соромитися!

    Професор Львівського національного університету ім. Франка Ярослав Грицак — відомий історик і в Україні, і за кордоном. Він кілька років викладав у Колумбійському університеті та Гарварді. На замовлення британського видавництва 49–річний фахівець готує книгу про історію України. А ми розмовляємо з паном Ярославом про Помаранчеву революцію.

    Грицак вважає Майдан великою подією — поштовхом, який дав Україні можливість стати кращою. На жаль, п’ять останніх років не принесли того, що чекали у 2004–му. Ярослав Грицак стверджує: в політиках можна і треба розчаровуватись, а найважливіше — не розчаруватись в Україні. >>