Мода перша — помаранчеві краватки
Протягом кількох місяців після революції в Україні було модно носити помаранчевий одяг, прив’язувати стрічки до машин та рюкзаків. Депутати з «помаранчевих» фракцій, нові «губернатори» поголовно носили сорочки або краватки «тематичного» кольору, годинники з підковою, навіть у Луганську можна було зустріти іномарку з реєстраційним номером «Так». Ця мода тривала недовго.
Мода друга — яскраві політичні кампанії
Революція запровадила в Україні моду на «кольорові» виборчі кампанії. Кожен політик придумує «власні» кольори. Скажімо, Литвин уже побував і «зелено–білим», і «червоно–білим», а тепер став «жовто–червоним».
А з’їзди ключових політичних сил тепер нагадують не бюрократичні збори, а шоу. Так сталося й цього разу: Юлію Тимошенко висували на майдані Незалежності, Віктора Януковича — у Міжнародному виставковому центрі, який чудово надається для концертних програм... А згадайте 2004 рік, коли Януковича висували на партійних зборах у будинку культури «Дніпроспецсталь» у Запоріжжі. Нині Віктор Федорович без феєрверків та пісень нікуди не балотується.
Окремо — про пісенний фактор. Раніше пісенні стежки в політиці топтали поодинокі музиканти. Після виборів 2004 року майже весь пісенний Парнас співає й танцює на виборах. Більшість артистів — і тих, хто були за Ющенка, і тих, хто за Януковича — нині зібрала Юлія Тимошенко, яка зробила поп–зірок навіть своїми довіреними особами в областях.
Мода третя — «вулична демократія»
Помаранчева революція популяризувала мітинги, політичні перформенси, наметові містечка. Політики продовжують збирати масовку на заходи, але серед натовпу «політичних туристів» рідко знайдеш людину зі щирим безкорисливим інтересом. У країні з’явилися цілі агентства зі збору людей на політичні заходи. Напередодні виборів інтернет–сайти з працевлаштування переповнені рекламою з пропозицією легкого «вуличного» заробітку.
Тривалий час після революції Київ стояв у пікетах, маніфестах і протестах. Найчастіше мітинги відбувалися біля секретаріату Президента, прохід до якого по вулиці Банковій відкрився після зміни влади. «Ходоки» навідувалися до СП із серйозними та шкурними справами: скаржились на голову райдержадміністрації, вимагали квартир, чесного суду тощо. Чим далі, тим частіше порушувалися приватні запити — і «крамничка» прикрилася.
Термін «майдан» набув нового значення — вулично–політичного. Це слово увійшло навіть у лексику депутатів із Партії регіонів, хоча у 2004 році їх аж трусило від самого слова «майдан». Партії регіонів довелося вчити «вуличну демократію»: вона відчула принади наметового табору ще в 2005 році, коли організувала протест проти арешту Бориса Колесникова. Потім «регіонали» повторювали трюк з окупацією центральної площі Києва та прилеглих до парламенту територій ще кілька разів. Акції не були ефективними, але дозволяли Партії регіонів з’явитися в інформаційному просторі.
Зараз вуличні акції є дискредитованими. Ніхто не вірить у їх щирість. І навпаки: наразі не видно ані політика, ані обставин, які могли б вивести наших громадян на майдани.
Мода четверта — опозиція
Прислухайтеся іноді до Прем’єр–міністра — складається враження, що Юлія Володимирівна досі живе в опозиції. Вона веде опозиційну риторику, а депутати БЮТ — коаліційної фракції — час від часу вдаються до блокування парламентської трибуни. Це стало можливим у країні, де політики останні дев’ять років борються: спершу — з режимом Кучми, потім — із владою Ющенка, а тепер — усі зі всіма. Ніхто не може позбавитися опозиційних замашок.
У цієї «моди» є ще одне коріння — політреформа. Зміни, внесені до Конституції у 2004 році, створили в державі відразу кілька центрів. Людей із повноваженнями — по зав’язку, бажаючих нести відповідальність — катма.
Критикувати — модно. І сам факт, що критикувати владу можна напрочуд вільно (хоч із телеекрана, хоч із чиновницького кабінету) — теж заслуга Помаранчевої революції. По–іншому це зветься свободою слова. За часів Кучми такого не було — тоді вміли затикати роти.
Окреме слово — про опозиційність виборця, який у 2004–му голосував за Віктора Януковича. Конкретно — про Донбас. Приятель із Дебальцева каже, що вибори–2004 запровадили на Сході новий суспільний дискурс. Звичайно, люди там за російську мову, за федералізм, за економічний союз із Росією... Але це є прояв політичної активності, це позиція. Приятель каже, що раніше Донбасові до політики було байдуже. Найнижча явка виборців завжди була саме на Сході. А в 2004–му там приходили на дільниці під 90%. Так от, каже приятель, дискусія між двома «крилами» України змусила Донбас шукати відповідь: ким він є на мапі держави? Наступна стадія — зародження нового громадського прошарку.
Мода п’ята — на популізм
Одна з негативних тенденцій, які з’явилися в українській політиці після 2004 року, — мода на вал порожніх соціальних обіцянок, нові форми маніпуляції масами. Інакше кажучи — популізм. Віктор Янукович напередодні виборів–2004 «притримав» підвищення рівня мінімальних зарплат і пенсій. А коли йшлося до голосування, Кабмін радісно відзвітував про збільшення соціальних виплат.
Ющенко на виборах–2004 обіцяв іще більший добробут: запровадження допомоги при народженні дитини, збільшення мінімальної зарплати тощо. Поміч при народженні дитини було збільшено більш ніж у два рази. Мінімальні зарплати теж зросли — втім, це не вельми помітно через інфляцію.
АНЕКДОТИ–2004
1. Година «пік». У тролейбусі стоять поруч український інтелігент, донецький «браток» і офіцер «Беркута». «Браток» — бритоголовий, у наколках, усе як слід — наступив на ногу інтелігентові й стоїть, ніби нічого не сталося. Інтелігент думає: «Ось потерплю ще хвилину й щось скажу або зроблю...» Поки минає хвилина, інтелігент нетерпляче дивиться на годинника. Але коли секундна стрілка добігає коло, вирішує: ну гаразд, даю йому ще хвилину. Минає ще хвилина — все повторюється, інтелігент ніяк не може відважитися. Нарешті, вже на п’ятій хвилині, коли терпіти несила, інтелігент, укотре подивившись на годинник, поправляє окуляри й каже українською мовою:
— Шановний, зійдіть із моєї ноги!
Донецький «браток»:
— Пішов на ....
Тут інтелігент не витримує й дає «браткові» ляпаса. Не встиг той отямитися, як «беркутівець» починає лупцювати «братка» в стилі Кличка, валить на підлогу, руками, ногами... Тролейбус зупиняють, викликають міліцію, починають розбиратися... Інтелігент розповідає, як усе було, каже, що нерви не витримали. У «беркутівця» питають: а ти, мовляв, навіщо так сильно бив?
«Беркутівець»:
— Так я ж бачу — інтелігент постійно дивиться то на «братка», то на годинник, а потім як дасть... Ну, думаю, по всій країні почалося...
2. Київ, Майдан. Стоїть мужик у пробці. Раптом — стук у вікно. Водій опускає скло й питає, що треба.
— Розумієте, терористи взяли кандидата Януковича в заручники і вимагають викуп у 10 мільйонів доларів, інакше вони обіллють його бензином і підпалять. Ми вирішили пройтися по людях, по машинах, хто скільки дасть...
— Ну... Я — літрів п’ять...
3. Зустрічаються двоє старих знайомих:
— Як справи?
— Усе чудово!
— Як сім’я, робота?
— Дякую, все прекрасно!
— Як здоров’я?
— Та просто клас!
— Що, теж — з Майдану?..
