Велетень Вілігурський

... Вони стали знаменитими в один день. Про диво–малюка, який народився у Ківерцівській райлікарні у травні 2007–го, розповіли чи не всі українські газети й телеканали. Ще б пак! 37–річна мешканка маленького ківерцівського села Пальче Інна Вілігурська народила хлопчика вагою 6 кілограмів 930 грамів. Лікарі, які приймали пологи, переважували новонародженого кілька разів й очам своїм не вірили, списуючи «похибку» на несправні ваги. Дарма — стрілка вперто зупинялася на позначці сім...

Малюк не поміщався на пеленальному столику

Породілля народила дитину сама, без кесарського розтину. Хоча за всіма медичними показами за такої ваги плоду жінку треба було кесарити. Та хто ж думав, що хлопчик такий великий! Малюк і зростом видався нівроку — 65 сантиметрів. Усе, що мама взяла з одежі в лікарню, для її маленького велетня виявилося малим. Тож новонародженого довелося вдягати в повзунки й кофтинки, як для шестимісячної дитини. Малюк не поміщався навіть на пеленальному столику!

Медики побоювалися, що важкі пологи й родові травми позначаться на здоров’ї новонародженого. Тому Інну з Юрчиком (так назвали хлопчика, бо народився він 6 травня, у день Юрія), доправили до обласної дитячої лікарні. Там за ним спостерігали й лікували, хоча малюк нормально набирав вагу й розвивався.

Нещодавно, перебуваючи у відрядженні в Ківерцівському районі, захотілося побачити, як росте наш богатир і як жилося родині ці два з половиною роки. Інну вдома не застала, жінка була на роботі. Чоловік щойно повернувся з млина й розвантажував з родичем мішки борошна. Хліба для їхньої сімейки треба немало (в родині є ще й троє старших дітей), та й пирогами мама часто балує.

З поверненням додому в родині Вілігурських почалися звичайні будні. Адже, як це часто в нас буває, після фанфар та слави про героїв одразу забувають. Так сталося й з тут. В тому, що сільській родині із чотирма дітками, де працює одна мама, живеться нині непросто, сумніватися не доводиться. Якраз нагодилася на обід Інна й запросила до хати, де на мамині гостинці чекали Ярослава, Толик, Ніна й найменшенький Юрасик. Сьогодні мама не дуже їх побалує — купила трохи карамельок, решта покупок — найнеобхідніше в господарстві. Добре, що сусідці сметани і молока трохи продала, завелася зайва копійчина. Та дітлахи раді й таким гостинцям.

— Як дощ піде — до хати не дійти. Розквасило вулицю, треба заливати цементом хоча б стежечки, щоб багнюку не місити. Та весь час щось нагальніше трапляється, ніяк ту копійку не вдається викроїти, — бідкається жінка. — Уявіть, скільки за день четверо дітей до хати того бруду наносять! Миєш–миєш, аж терпець вривається. Ярославка поприбирає, хоч їй тільки десять. Але все одно ще дитина, жалію. Це я мусила все в житті вміти — й косити, й орати, бо росла без батька. У мами я була одна. Тому діток своїх так шкодую.

Прийшла осінь, а всі босі

Інні не було як сидіти у декретній відпустці, бо хтось мусив годувати родину. Після того, як колгосп наказав довго жити, чоловік втратив роботу (був зварювальником). Оформивши відпустку з догляду за дитиною на главу сімейства, вона змушена була вийти на роботу. Хоча хто може розказати багатодітній мамі, як на половину окладу сільського бібліотекаря та 130 гривень «дитячих» можна прогодувати й одягнути четверо дітей, з яких двоє школяриків? Лише недавно вона отримала 0,75 відсотка від окладу. Добре, що її мама з ними живе й отримує пенсію, а то було б геть непереливки.

— Уже так журилася недавно... Прийшла осінь, холоди, а всі босі. Тут у самої підошва на чоботі лопнула, ноги промокають. За що купити нові? Хоч плач, хоч скач. Купила снігоступи за 50 гривень, аби ногам було сухо. Дівчата хваляться, що чоботи купили за 800 гривень, а мені таке не снилося навіть... Та нічого, аби здоровенькі були дітки. Менші доношують одяг старшеньких, бо нового для них не докупишся. Записала Ніну, якій чотири рочки, і Юрасика в дитячий садочок. Можна було б вже водити, а не пускаю, бо одягнути ж треба, бачу, які дітки вбрані ходять у садок. Циганські дітлахи у дублянках, а мої...

Не подумайте, я не плачуся, не жаліюся, просто розповідаю, як воно є, — сумно промовляє Інна. — Після всього, що пережила наша сім’я за останні років чотири, молиш Всевишнього лише про здоров’я. Ще до Юрчика мені видаляли жовчний, і під час операції серце зупинилося. Після того захворів Толик — знайшли пухлину біля сонної артерії. Теж операція. Поки я з ним у лікарні була, нова біда прийшла — погоріли ми. Повністю згорів дах будинку. Чоловік сонних дітей повиносив на вулицю, а сам обгорів, як головешка. Привозять його в лікарню, а я не впізнала навіть. Лікарі боялися мені й сказати, бо серце могло не витримати. Кидаю на чужих людей у лікарні Толю і ще двох дітей, бо вони теж наковталися диму, а сама їду за чоловіком в опіковий центр до Луцька. Там кажуть, що на лікування треба вісім тисяч. А при мені лише 500 гривень, бо все пішло на операцію Толику. Пояснюю, прошу, щоб чоловіка рятували. Кажуть, якщо напишу розписку, що поверну всі гроші — будуть лікувати. А якщо ні? Як згадаю все — досі мурашки по шкірі. Дякувати, люди в селі збирали гроші, дуже допомогли нам. Якби не вони — не знаю, чи вилізли б з тієї біди. Та якось виходили чоловіка, поставили на ноги. Хоча здоров’я не має. Хату так–сяк накрили, а до ремонту ніяк не доходять руки, бо немає за що. 5 листопада три роки було, як горіли. Я вже тоді вагітна Юрасиком була. А в травні наш богатир народився. Це тільки писали всі, що народила я легко, сама і без ускладнень. Пологи насправді були дуже важкими. Сім кілограмів виносити, це яке навантаження на хребет! От тепер все потроху дає про себе знати. Та у відчай не впадаю, діток треба на ноги поставити.

«Як він у нас співає!»

Поки розмовляємо з Інною, до кімнати, як мишеня, прошмигує хлопчик–богатир і всідається мамі на коліна. Приліпившись до неї, він деякий час навіть оченят не піднімає на чужу тьотю і сором’язливо ховається. Він зовсім не показує на богатиря, тільки значно вищий за своїх ровесників. А так — звичайна дитина. Лікарі й передбачали, що в майбутньому хлопчик, який народився семикілограмовим, геркулесом навряд чи буде. Хоча у Вілігурських є на кого рівнятися, бо в родині тата був прадід богатирського зросту. Можливо, тому Юрась і народився височеньким — гени «спрацювали». Та й троє інших дітей в цій сім’ї народилися чималими — всі понад 4 кілограми.

Лікарі досі спостерігають за розвитком незвичайного хлопчика, аби не пропустити якихось порушень та відхилень у розвитку.

— Як він у нас співає, казки мамі розповідає перед сном. А голос який має! — тішиться ненька. — У нас всі діти мають потяг до музики, гарно співають. Можна було б в музичну школу віддати, та хто возитиме їх у райцентр? І у школі добре навчаються.

«Хто ті закони пише?»

Весною, коли Юрчику виповниться три рочки, сім’я перестане отримувати й ті мізерні 130 гривень з догляду за дитиною, хоча як малозабезпечена родина вони повинні були б мати значно більший розмір цієї допомоги. Та хто буде ходити по судах та воювати за ці гроші? Щоб отримати допомогу з малозабезпеченості, Інні довелося стільки кіл чиновницького пекла пройти, що на суди у неї вже не вистачає ані моральних, ані фізичних сил. Як це принизливо — стояти перед членами соціальної комісії, яка визначає, скільки заплатити допомоги твоїй сім’ї — всі сто відсотків чи менше. Навіть не це принижує, а сама процедура і коментарі недалеких людей, які уявляють себе ледве не суддями і вершителями людських доль. Вони можуть зневажливо звертатися до сільської багатодітної матері на «ти», глузливо запитувати «А скільки тракторів вдома маєш?», мовляв, чого прийшла сюди просити милостиню від держави, якщо маєш чим працювати і де працювати. Чи не для того протирають штани у своїх кріслах чиновники різного рангу, щоб поїхати й побачити, які реальні доходи має родина, а наявність трактора в селі перевірити не важко, не виїжджаючи навіть на місце, бо, окрім рук, ніякої техніки Вілігурські не мають і не мали. То добре, що вона — жінка грамотна і може постояти за себе й своїх дітей. А коли проста сільська жінка зіткнеться з таким, то не захоче ніякої допомоги.

Інні незабаром знову доведеться проходити через це, бо допомога призначається на півроку. Їй дехто натякав, щоб більше на допомогу не розраховувала. Коли чоловік знову стане офіційним безробітним після досягнення сином трьох років, їхня сім’я не отримуватиме допомогу як малозабезпечена, бо чоловік безробітний. Хай, мовляв, іде працювати.

— А куди в селі йти та ще й коли здоров’я немає? Він після пожежі навіть не долікувався як слід, потім із печінкою мав проблеми, отруївся, як жуків на картоплі кропив. Ну чого така несправедливість? Хто працює, той допомогу ще отримує. А хто не має де працювати — нічого не отримує, — бідкається жінка. — Хто ті закони писав? Чого тільки не говорили, коли наш Юрась народився! І що нам 50 тисяч дали, і квартиру, і машину. І що в Книгу рекордів України нас записали. Повірте, й досі не знаю про ту книгу рекордів. Не до того було якось. А тепер цікаво знати, чи потрапили ми туди? Якось ходили по багатодітних сім’ях і записували, що кому треба. Ми записалися на пральну машинку. По цей день. Уявіть, як–то обіпрати руками четверо дітей і троє дорослих? Ще й води треба від сусідів наносити, бо хата наша на горбку стоїть, води у криниці нема. Як наперешся, то вночі вже спати не можна, кожну кісточку викручує. Три дні після прання відходити треба. Серце здає...

Ось така вона, жіноча доля. Нелегко дітей народити, а ще важче їх у люди вивести...

ДО РЕЧІ

У 2005 році в Чернівцях народився хлопчик вагою 7,5 кг і зростом 60 см. А світовим рекордсменом серед новонароджених залишається італієць, який народився у 1955 році з вагою 10,1 кг.