Сади справжні, а не замучені

Сад треба створювати на основі трьох передумов: досвіду, науки та історії. Якщо ж правильно підходити до вирощування садів, то декілька тисяч центнерів яблук із гектара стануть не мрією, а реальністю.

Які міжряддя, такий і врожай

Урожай — приріст органічної маси. Для лісівника це деревина, для агронома — зерно, солома й коренеплоди, для виноградаря — сонячні грона винограду, для садівника ж — духмяні плоди.

Спочатку кілька слів про ліс, породи дерев, їхній ареал. Як відомо, на схилах Говерли ростуть карликові ялина та сосна, і ніхто не збирається пересаджувати їх на рівнину. То чому деякі вчені доводять, що на метрових чорноземах потрібно висаджувати карликові дерева, які, на їхню думку, складуть основу садів майбутнього? Адже сад розвивається за тими самими законами, що й ліс. Чим товщий шар родючого ґрунту, який забезпечує врожай, тим більше приростає деревина. А вже який відсоток органіки йде на формування врожаю, залежить від виду та сорту рослини.

Оскільки в Україні головне плодове дерево — яблуня, то про неї й буде мова. Корені яблуні проникають у ґрунт на глибину до дев’яти метрів, у ширину — до одинадцяти й у старого дерева мають загальну довжину до двох кілометрів. Практично рослина охоплює весь родючий шар ґрунту і може добувати воду з незалежної від посухи глибини.

Давно точаться суперечки щодо ширини міжрядь у садах, площі живлення дерева, інтенсивності обрізування. З історії відомо не про один цикл розмірів міжрядь, який завершувався великою шириною та максимальними площами живлення. Уславлений агроном А. Т. Болотов ще в середині XVIII століття густо садив яблуні, але це не дало позитивного результату. На основі глибоких наукових дослідів та народної практики на початку XX століття сади почали вирощувати з широкими міжряддями.

Дерево на великій площі росте дуже розгалуженим: наскільки коріння йде в глибину, настільки й крона яблуні піднімається. Розгалужена крона зрілих садових яблунь сягає висоти 7—9 метрів, добре прикриває ґрунт, оберігаючи його від зайвого випаровування, пригнічує бур’яни. По всьому об’єму крони раціонально розміщується листя, від якого багато разів переломлюються сонячні промені. Отже краще засвоюється сонячна енергія, ніж у карликових і шпалерних садах, немає спеки, що є характерною для міжрядь низькорослих садів. А яблуня, як говорив Л. П. Симиренко, любить сонце, але не терпить спеки.

Карликові сади розраховані на ротацію у 20—25 метрів, тоді як сильнорослі, посаджені за схемою 11х11 метрів, не втрачають урожайності впродовж ста й більше років. Отже, один вік сильнорослих садів рівнозначний чотирьом–п’яти карликових.

Дорогу велетням!

Сад на карликових підщепах може повноцінно розвиватися, бо він не має змоги використовувати весь родючий ґрунт та брати вологу з нижніх шарів. Коріння таких дерев розміщується у верхньому шарі ґрунту і приречене на вимерзання. Якщо карликової підщепи буває замало, ще роблять карликову вставку між коренем і кроною. Так не дають дереву розвиватися на повну генетичну силу і штучно скорочують його вік. І тоді дерево, не змужнівши, швидко старіє, щораз поспішаючи дати врожай, щоб залишити нащадків і продовжити існування виду. На мою думку, плоди сильнорослих і карликових дерев дуже відрізняються за якістю. На високих яблунях вони смачніші, не такі пухкі, добре зберігаються. Сильнорослі сади стійкіші проти шкідників і хвороб.

Відомо, що чим менший організм, тим більше витрачається енергії на побудову оболонки (кори) і підтримання життя. Отже, в карликових садах на одиницю врожаю «спалюється» набагато більше біомаси, ніж на такий самий урожай у сильнорослих. Тож глибоко помиляється той, хто вважає, що основою інтенсивних садів можуть бути лише низькорослі плодові дерева. Адже порівняно з сильнорослими вони вимагають інтенсивнішого догляду й немалих витрат. Якщо об’єктивно порахувати витрати на одиницю врожаю тих і тих, узявши повний цикл сильнорослих садів і такий же період ротації низькорослих, то, впевнений, виграш буде за високорослими. Тобто перевага справжніх садів, а не замучених. Треба відзначити, що карлики мають низьку зимостійкість кореневої системи, високу вибагливість до зволоження та родючості ґрунту, потребують систематичного обрізування та мульчування ґрунту біля стовбурів.

Але низькорослі сади теж потрібні. Зокрема, де тонкий шар родючої землі, в болотистій місцевості, в місцях із близьким заляганням ґрунтових вод, як декоративна оздоба присадибних ділянок. З цією метою можна вирощувати пальметні сади, а в горах — і лугові, зокрема біля кримських яйл та у приполонинному поясі Карпат. Карликові дерева мають виконувати роль наповнювача міжрядь сильнорослих садів у роки до вступу їх у пору плодоношення.

Для декого викладена проблема незвична. Своє слово мають сказати економісти, які візьмуть до уваги всі «за» і «проти», зокрема родючість земель, історичний досвід і сучасну енергозабезпеченість. Селекціонерам разом з агротехніками також є над чим попрацювати: треба винайти економію органічної маси в побудові скелету дерева і спрямовувати збережені речовини на врожай. Тоді дві–три тисячі центнерів яблук із гектара стануть реальністю і нормою врожаю.

Михайло КУРДЮК, кандидат сільськогосподарських наук
Тростянець, Ічнянський район, Чернігівська область