Життя під ковпаком
Вілен із дитинства бачив, як тоталітарні режими нищать людей, котрі мають або «не ту» національність, або «не ті» політичні симпатії, або ж узагалі зберігають внутрішню незалежність і самостійно мислять. Під час Другої світової війни він разом із матір’ю опинився в гетто. Сім’ї пощастило вижити, бо табір розташовувався на території Трансністрії, тобто в зоні румунської окупації, де ставлення до в’язнів було м’якшим і лояльнішим, ніж на територіях, підконтрольних німецькій адміністрації.
Після повернення хлопець продовжив навчання. Учителем російської мови та літератури в 1944—45 роках у нього був відомий поет Шломо Ройтман, який на той час уже видав перші книжки. Письменник ненадовго приїхав до рідного міста і встиг попрацювати у школі.
Хлопець теж почав писати поезію, і саме за неї довелося вперше поплатитися. Вчителька виявила у восьмикласника Вілена Лисенка вірш, в якому угледіла антисталінські мотиви, хоч насправді у ньому висловлювався жаль про надто ранню смерть Леніна і мовилось про торжество міщанських «вужів». Твір передали парторгу школи. Кілька днів із поетом «працювали» четверо «соціалістичних реалістів» із місцевого відділення МДБ, однак під суд не віддали. Він змушений був тільки перейти до школи робітничої молоді, яку згодом закінчив із відмінними оцінками.
Коли і кампанія боротьби з космополітами, і всі сталінські лихоліття залишились у минулому, Лисенко закінчив Львівський університет і приїхав назад до Могилева–Подільського. Жив у місті, а вчителював у приміському селі Воєводчинці, де понад двадцять років навчав дітей німецької мови.
Як розповідає сільський голова Воєводчинець Анатолій Глухманюк (спершу його учень, а згодом і колега), Вілен Михайлович мав не лише блискучі знання, а й був суворим та вимогливим учителем. Школярі його любили за веселу вдачу, вчителі поважали. А от із директором Лисенко спільної мови не знаходив: той вимагав повного послуху, а вчитель німецької мав незалежні погляди і міг у присутності всіх висловити незгоду і навіть протилежну думку.
Районний підрозділ КДБ теж постійно тримав його на оці: аякже — чоловік писав вірші! І хоч не намагався їх друкувати (то була принципова позиція Лисенка), не читав перед широким товариством, а творив тільки для себе та ще показував друзям — значення це не мало. У сімдесяті роки людей з оточення Вілена Михайловича не раз негласно запрошували в «органи», де оперуповноважені детально розпитували про «об’єкт зацікавлення».
Філософія проти поезії
Хмари над головою Вілена Михайловича по–справжньому почорніли у травні 1982–го: за ним прийшли. Спрацювали районні чекісти грубо й неоковирно. До вчителя заявилась міліція, яка нібито мала інформацію, що він скуповує крадені церковні (!) цінності. При обшуку, ясна річ, краденого не виявили, проте «випадково» знайшли зошити з віршами. «Та тут антирадянщина!» — картинно вигукнув міліціонер, і знахідку разом із власником передали до структур держбезпеки. Як розповіла його колишня учениця Світлана Власик, відтоді у школі дітям категорично заборонили навіть згадувати, що в них був такий учитель.
Кілька місяців «соціалістичні реалісти» вивчали поезію Лисенка, відбирали офіційні пояснення у людей, які з ним спілкувались. Але як оперативники не силкувались, до бажаної «антирадянської агітації та пропаганди» справа не дотягувала. Критичного ставлення до введення військ до Чехословаччини в 1968 році та до Афганістану в 1979 році, а також співчуття до польської «Солідарності», які поет висловлював у приватних розмовах, теж було замало.
Тоді справу перекваліфікували на іншу статтю Кримінального кодексу, що передбачала відповідальність за поширення завідомо неправдивих відомостей про радянську дійсність, і передали за підслідністю в прокуратуру області. Обвинувачення вибудовували передусім на поезіях, які доручили оцінити експертній комісії, а на роль експертів запросили трьох завідувачів кафедрами філософії (а не філології!) вінницьких інститутів — перевірених ідеологічних бійців партії. Як і слід було очікувати, політичне замовлення вони виконали блискуче: у ліричних віршах виявлено «брехливе зображення» життєвих реалій.
Найбільш злобним і брехливим виявився вірш «Гадкий утенок март», найкрамольніші рядки з якого варто зацитувати: «...И стучит, и стучит в висок звездный гул, земноводный сок, а с разбухшей под пнем газеты чье–то знатное рыло клозетом, про Ливан вранье и в конце — петитом про смену цен, а рядом победно и нежно бессмертной правдой подснежник». В експертному висновку про цей твір — чорним по білому: автор «клевещет на средства массовой информации». Інші «докази» ворожості до політичного ладу були ще менш переконливі, але справу таки направили до суду.
Рукописи — горять...
Учасники процесу в обласному суді, на якому головував Б. Залевський, з’ясувати істину навіть не намагались, бо колегія теж у першу чергу виконувала політичне замовлення.
На закрите засідання викликали свідків — чоловіків, яких Лисенко доти вважав друзями. Один із них із готовністю розповів, що не раз чув від підсудного «брехливі висловлювання» про соціалістичну систему, керівників партії і держави. Другий, як вказувалось у вироку, додав: «Лисенко вважав, що органи влади неправильно вчинили з Солженіциним і Сахаровим».
Але найбільшим ударом для Вілена Михайловича стало свідчення Беті Куніс — жінки, до якої був небайдужий і якій присвячував вірші. Щойно її запросили на бесіду, як вона з готовністю віддала всі чотирнадцять подарованих їй поезій (у тому числі і «Гадкий утенок март») та заявила, що вони їй не подобались. А на суді підтвердила свідчення, які давала раніше.
Ото, власне, і вся доказова база політичного процесу. Проте обласній Феміді її вистачило, щоб засудити поета до двох із половиною років ув’язнення у колоніях загального режиму. Приблизно стільки часу залишалось до квітневого пленуму ЦК КПРС, який започаткував перебудову.
Ще жорстокіше Феміда повелася з поезією: «Друкарську машинку «Москва» — конфіскувати; 4 загальні зошити, 12 записних книжок і окремі аркуші з віршами — знищити». Не тільки крамольні твори, а й результат творчої праці багатьох років, який слідство ретельно зібрало по приятелях поета і який міг би скласти солідний томик, пішов у вогонь.
Із колонії поет повернувся інвалідом, тому ходити змушений був із ціпком. Про роботу за спеціальністю думати не випадало — Лисенко пішов працювати двірником. Світлана Власик на ту пору вже стала студенткою в Могилеві–Подільському і вранці по дорозі до технікуму не раз зустрічала колишнього вчителя німецької мови з мітлою в руках. Інших посад для людини з вищою освітою «не знайшлось»: система мала наочно продемонструвати всім, як вона розчавлює особистість.
Вісімдесят дев’ятого року Верховний суд скасував вирок «за відсутністю складу злочину», але страчені вірші воскресити неможливо. Щось Лисенко відновив по пам’яті, щось допомогли розшукати друзі, але то була тільки дещиця від написаного...
Після реабілітації Вілен Михайлович повернувся до громадської праці, входив до активу Могилів–Подільського єврейського культурного товариства. Та підірване в місцях позбавлення волі здоров’я завадило організму перебороти важку недугу. Поет помер у 1995–му, так і не потримавши в руках своєї першої і єдиної збірочки, що мала вийти наступного року.
Михайлові Булгакову належить фраза про те, що рукописи не горять. На жаль, то тільки письменницька мрія, бо вони таки горять...