Мішура від «золотого вересня»

Завтра виповнюється 70 років відтоді, як Верховна Рада УРСР ухвалила, (звісно ж, одностайно), «Закон про приєднання Західної України до Української Радянської Соціалістичної Республіки». Власне «добро» на «історичне возз’єднання» двома тижнями раніше дала позачергова п’ята сесія ВР СРСР, а депутати в Києві лише догідливо приєдналися до мудрого рішення своїх старших колег. Так кремлівське керівництво юридично закріпило за собою анексовані завдяки люб’язним домовленостям Ріббентропа—Молотова терени Західної України, хоча де–факто Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська та Тернопільська області вже два місяці перебували в руках радянської влади. За цей час підручні Лаврентія Берії на щойно захоплених територіях уже встигли посадити за ґрати тисячі «ворожих елементів», переважно представників національно свідомої західноукраїнської інтелігенції. Уточнювалися списки сотень тисяч корінних жителів, яких мали етапувати на неозорі простори Сибіру.

Друга сторона «возз’єднавчої» медалі

Червоний порядок для галичан–українців виявився ще страшнішим за попередній великопольський. Тривалий час правду про ті події ретельно приховували під мішурою доступної для радянського обивателя публіцистичної тріскотні на кшталт патетичних рядків із туристичного путівника по Івано–Франківську: «Як проміння вранішнього сонця розганяє нічну пітьму, так золотий вересень 1939 року засвітив над західноукраїнськими землями сонце волі і правди».

Другу сторону «воз­з’єд­навчої» медалі вдалося побачити лише з розпадом СРСР і розсекреченням союзних архівів. Там виявилося чимало цікавого навіть для такого авторитетного прикарпатського науковця як доктор історичних наук, професор Прикарпатського юридичного інституту МВС, полковник міліції Ігор Андрухів, який досліджує цю тему ще з 80–х років минулого століття.

— Ігоре Олексійовичу, мабуть, ще до того, як ви фахово почали вивчати хроніку тих подій, про них доводилося чути від старших родичів — очевидців одіозного «золотого вересня». Як вони його сприйняли?

— Коли ще жили мої дідусі і бабусі, говорити про це публічно було небезпечно. Якщо й згадували, то, як казав Ілля Еренбург, лише під ковдрою і тихим голосом. Щодо сприйняття, то воно було різним. Найактивніше щойно встановленому радянському режимові протидіяла ОУН, націоналістична доктрина якої, спрямована на побудову самостійної Української держави, вступала в жорстку суперечність з ідеологією «пролетарського інтернаціоналізму». Хто мав власне поле, добру господарку, для того прихід радянської влади також став великим горем, бо вона позбавляла людину приватної власності, перетворювала на колективізованого раба, який не отримував достатнього ні матеріального, ні морального задоволення від праці. Хто не мав статків — радів приходу визволителів зі сходу, які в одних забрали все і трохи дали іншим.

— Як відомо, значна частина галичан щиро вітала квітами червоноармійців, а в липні 1941–го так само — солдатів вермахту. Це тому, що за неповні два роки «совєти» так залили місцевому люду сала за шкіру, чи це особливості галицької ментальності — виявляти прихильність до сильнішого?

— Далеко не всі галичани вітали прихід і радянської влади, і німців — в тодішньому суспільстві існували різні настрої. Це нормальна реакція на зміну політичних режимів. Приміром, у день виборів до так званих Українських народних зборів, що відбувалися наприкінці жовтня 1939–го, майже всі жителі села Красне Надвірнянського повіту зібралися біля церкви, відмовляючись іти на виборчу дільницю. Вони в один голос заявляли: «Ми за комунію голосувати не будемо. Хай живе віра і самостійна Україна!».

Треба також зважати на обставини, в яких розвивалася галицька спільнота. Якщо брати часи Австро–Угорщини, то тоді було закладено основи українського національного відродження. Майже в кожному галицькому храмі на чільному місці висіли два портрети — Тараса Шевченка і цісаря Франца Йосифа. Навіть в останні дні існування Австро–Угорської імперії українські патріоти сподівалися, що цісар оголосить повну автономію Галичини, і лише під загрозою захоплення Львова польськими військами вони взялися за зброю.

Політична різниця між 22 січня і 17 вересня

— У першій половині ХХ століття возз’єднання західноукраїнських земель із Великою Україною відбувалося двічі — у січні 1919–го та у вересні 1939–го, втім мотиви цих процесів і їх рушійні сили вочевидь були різними.

— Безперечно, в основі злуки ЗУНР і УНР 22 січня 1919 року лежала національна ідея, реалізувавши яку, національно–демократичні сили спромоглися створити самостійну Українську державу. В 1939–му «возз’єднання» України, точніше розширення кордонів Радянського Союзу, стало наслідком укладення 23 серпня того ж року таємного «пакту Молотова–Ріббентропа» і спільної агресії гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР проти суверенної Польщі. Другим пунктом цього протоколу передбачалося, що «на випадок територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській дер­жаві, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії річок Нарев, Вісла, Сан».

Про те, що «возз’єднання» відбувалося не з ініціативи мешканців Західної України, а за імперськими планами Кремля, свідчить цитата зі спільної постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У (грудень 1944 року), в якій зазначено: «Західні області УРСР були визволені нашою славною Червоною Армією і населення цих областей отримало всі блага і права радянських громадян без особливої участі в боротьбі за їх завоювання». Тобто радянську владу на своїх багнетах в західні області принесла Червона армія. Іншими словами — відбулася окупація цих територій.

— Перейшовши 17 верес­ня Збруч, Червона армія дуже швидко оволоділа Західною Україною. Їй ніхто не чинив опору?

— Командувач польських військ маршал Риз–Смігла наказав своїм підлеглим не протидіяти червоноармійцям, хоча локальні збройні сутички все ж траплялися. На теренах Станіславщини (нині — Івано–Франківщина. — Ред.) бойових дій як таких не було. 18 вересня до Станіслава ввійшли частини Червоної армії, перед якими склали зброю польські жовніри, що дислокувалися в місті.

Під час так званого визвольного походу в Західну Україну втрати особового складу радянських військ становили 491 особу вбитими і 1359 — пораненими. В полон було взято 181 тисячу польських солдатів і 10 тисяч офіцерів, які майже не чинили опору, сподіваючись, що брати–слов’яни зі сходу допоможуть їм воювати з німцями. Незважаючи на те, що масштабних бойових дій не було, Кремль щедро відзначив «героїзм» своїх воїнів: 16145 солдатів та офіцерів були нагороджені орденами та медалями, 39 удостоїли звання Героя Радянського Союзу.

Логічним завершенням таємної змови Гітлера і Сталіна став підписаний 28 вересня 1939 року договір «Про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною», який встановив кордон по так званій «лінії Керзона».

Хто тут ще не «ворог народу»?

— Радянську демократію казарменого зразка впроваджували на західноукраїнських землях без особливих сентиментів.

— Аби надати окупації «возз’єднавчого» характеру, Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило 1 жовтня постанову про скликання Українських Народних зборів із виборних уповноважених делегатів західних областей України. Передбачаючи, що значна частина населення не підтримає приєднання Західної України до СРСР, каральні органи розпочали масові арешти. «Узаконював» репресії наказ наркома НКВС від 11жовтня «Про запровадження єдиної системи оперативного обліку антирадянських елементів, виявлених агентурною розробкою». У наказі було визначено 18 груп «ворожих елементів» за політичними, національними, соціальними та релігійними ознаками. До грудня 1940 року було проведено чотири масові акції з вивезення «соціально небезпечних елементів», унаслідок яких вигнанцями стало понад 300 тисяч осіб, десятки тисяч було кинуто у в’язниці за звинуваченнями у контрреволюції, шпигунстві, зраді батьківщині тощо.

— Дехто з ортодоксів і тепер називає Сталіна «собіратєлєм зємєль українскіх».

— Який там «собіратєль». Радянський Союз фактично відмовився від територій, які Німеччина погоджувалася віддати за умовами «пакту Молотова—Ріббентропа», а саме: Лемківщини, Ярославщини, частини Підляшшя, Надсяння, Полісся, Холмщини, Белзщини та Рава–Руського повіту, де мешкало майже 600 тисяч етнічних українців. Ці землі невдовзі ввійшли до створеного німцями Генерального губернаторства з центром у Кракові.

— Приєднання Західної України до Радянського Союзу, крім жахів тоталітарного сталінського режиму, мало й певні позитивні наслідки, що відзначають незаангажовані історики.

— Так. Оскільки західні області України за Польщі мали переважно аграрно–сировинний статус, то в складі СРСР вони з часом отримали імпульс для економічного і соціального розвитку, зокрема тут збудували чимало промислових підприємств, запровадили систему безкоштовної освіти та медицини. Зреш­тою, перехід роз’єднаних українських земель до складу однієї держави створив передумови для соборності, підтвердженої Декларацією про державну самостійність України 24 серпня 1991 року.

ДО РЕЧІ

«Настала дивна ситуація... По якомусь часі показалися перші большевицькі стежі, різні відділи вояків, які скоро розлізлися по крамницях і викуповували всяке барахло, що попало їм на очі, найбільше шукали годинники, які чіпляли собі на обі руки. Потім показалися вже й інші відділи вояків, які розклеювали великі афіші, портрети Леніна, Сталіна, плакати, які заповідали «щасливе життя під ясним сонечком вождя народів Сталіна»...

Не минуло навіть трьох днів, як нова влада почала своє урядування арештами. Перших арештували комуністів, сельробів, соціалістів, радикалів, не чіпали наразі ні ундистів, ні їм подібних. У Коломиї з українців насамперед заарештували адвокатів — Івана Новодворського, Івана Кузьмича і Могильницького, визначного радикального діяча Миколу Новака... Нас усіх дивувало, звідки вони дістали прізвища й точні адреси тих, кого саме треба арештувати».

(Зі спогадів Андрія Гаєцького про вступ у вересні 1939–го червоноармійців у Коломию).