Станіслав Шушкевич: Лукашенко залишив мені пенсію розміром 1 євро

Це розмова з людиною, яка в грудні 1991 року підписала з Леонідом Кравчуком і Борисом Єльциним декларацію про припинення існування Союзу РСР. Людиною, яка все життя прожила в Мінську, а нині мусить поневірятися різними географічними широтами, аби вижити. Людиною, яка від 1991–го до 1994–го було головою верховної ради Білорусі — першим лідером незалежної країни.

До того Станіслав Шушкевич, фізик за освітою, шість років був проректором із наукової роботи Білоруського держуніверситету і 20 років — завідувачем кафедри ядерної фізики БДУ. Часто бував у Львові, щоправда, останній раз — у 1987 році. Мабуть, мало хто знає, що Шушкевича «сватали» на директора Львівського філіалу Інституту метрології. Тоді, в 1972–му, він «побачив, що й своїх спеціалістів в інституті вистачає», тому й залишився в Мінську.

Минулого тижня пан Станіслав знову приїхав до Львова — щоб узяти участь у міжнародній конференції «За нашу і вашу свободу! За наше спільне майбутнє!», присвяченій 20–річчю падіння Берлінської стіни в Центрально–Східній Європі. Три дні політологи, історики, науковці, громадські діячі, журналісти з країн Центральної та Східної Європи осмислювали й обговорювали грандіозні події, що почалися 20 років тому, виробляли пропозиції, на що звернути увагу надалі в розвитку демократичних процесів у Польщі та Україні, Чехії та Литві, Білорусі й Росії. Станіслав Шушкевич був однією з найцікавіших постатей на цьому форумі.

«Я був, є і буду прихильником Ющенка. Хоча й Тимошенко симпатизую»

— Пане Станіславе, ви — політик із досвідом. Що можете сказати про ситуацію в сучасній Україні? Кому віддаєте перевагу?

— У мене дуже старомодні уявлення. Про Україну — теж. Від 1997 року я особисто знайомий із Віктором Ющенком, слухав ще тоді його виступи. Багато разів ми зустрічалися. Ми обидва нагороджені однією нагородою — відзнакою імені Пилипа Орлика. А ще ми обидва стали почесними докторами у Люблінському католицькому університеті: я — «трудовим», Віктор Андрійович — «посадовим». Я як був зачарований Віктором Ющенком від самого початку, так і залишаюсь. Незважаючи на те, що я тут чую, Ющенко — це моя симпатія номер один.

Сім років тому я познайомився з вашою Юлією Тимошенко. Я, як і всі, заздрю Україні, що у вас з’явилася така гарна жінка в політиці. Радію, коли бачу її рекламу, як вона завжди «працює» — не знаю, коли й спить. Це мені також подобається (усміхається). Водночас я чув, що Юлія Володимирівна — добра народна артистка.

Із нею я познайомився на саміті в польській Криниці у 2002–му чи 2003 році. Каже мені один знайомий: «Тут є Юлія Тимошенко. Вона хоче до тебе підійти». Я, річ ясна, відповідаю: «Дорогий мій! Я сам підійду до неї». Тоді були дві доповіді — Ющенка і Тимошенко.

— Тимошенко, напевно, виграла цю дуель?

— Ні, у Ющенка була прекрасна аналітична доповідь, а доповідь Тимошенко — із тих, що з ними на площі виступати. Так, мабуть, і досі ведеться. Це два різні крила демократичної української політики.

А загалом Україні я глибоко симпатизую. Я був, є і, мабуть, помру, прихильником Ющенка. Я пишаюся, що Україна стала на шлях самостійного розвитку. І ніхто її з цього шляху не зіб’є. Хочу побажати Україні й надалі йти тим шляхом, який вона обрала, і якомога менше спотикатися на цій дорозі.

— Але ж дуже близькі сусіди прагнуть повернути Україну у сферу свого впливу, і з цього приводу висловлюються найжорсткіші припущення...

— Я абсолютно переконаний, що Україна — незалежна держава назавжди.

— Ви знайомі з усіма трьома президентами України?

— Я досить добре знаю Леоніда Макаровича, знайомий із Леонідом Даниловичем. І, знаєте, я їх щиро поважаю за одну якість: за те, що в Україні влада передається цивілізовано.

— На відміну від Росії?

— І не тільки Росії. А в інших колишніх республіках почилого в Бозі СРСР? А в Білорусі?

Це викликає симпатії до всіх ваших президентів. Я пережив важкі хвилини, коли Леонід Кравчук 5 червня 2005 року сказав, що, якби знав, що так буде в Україні, як нині є, то відрубав би собі руки, аби не підписувати декларацію про розпуск Союзу в Біловезькій пущі. Але мене заспокоїв мій великий товариш Володимир Яворівський. Він мені сказав: Україна стала незалежною через референдум, Кравчук тільки виконував волю народу. А емоції з’являються і зникають. Я зустрічався з Леонідом Кравчуком цього року в Нью–Йорку. І мені здалося, що насправді він пишається тим, що зробив у 1991 році.

«У Біловезькій пущі першим сказав «А» не Кравчук»

— Чергова річниця того кроку — вже зовсім скоро. Коли в грудні 1991–го ви втрьох із Борисом Єльциним та Леонідом Кравчуком домовлялися про ліквідацію СРСР, чи не боялися опору Центру, можливих дій Михайла Горбачова?

— Я нічого не боявся. Я щодня, ще за 20 днів до підписання, готувався до зустрічі. Начальник КДБ Білорусі доповідав мені щодня про ситуацію.

— А він міг не слухатися наказів союзного КДБ?

— Як не дивно, тоді — не слухався. Він взаємодіяв із російською службою Бориса Єльцина.

Боягуз Горбачов робив вигляд, ніби він ні при чому. Ніби він не має стосунку ні до Риги, ні до Вільнюса (розстріли демонстрацій за незалежність. — Ред.). Це було смішно. Він, щоправда, міг діяти таємним способом. А явним — не вийшло.

— Хто з вас конкретно запропонував розпустити Союз?

— Я запросив до Біловежжя Бориса Єльцина і Леоніда Кравчука. А про розпуск там ми й придумали. Взагалі перед тим я вже давно хотів запросити Єльцина на полювання, щоб вирішити деякі питання щодо постачань нафти і газу. А Кравчука — щоб діяти разом.

— Отже, до грудневої зустрічі намірів виробити і підписати декларацію про розпуск СРСР не було?

— Не було.

— То хто перший сказав «А«?

— Уперше взагалі про це сказав Бурбуліс, державний секретар Росії. Хоча потім, на теледебатах у Москві, Бурбуліс «скромно» повідомив, ніби він цього не говорив.

— Чому він відмовився від свого авторства?

— Мабуть, тому, що російська Рада Федерації негативно ставилася до того зізнання. Бурбуліс боявся, що його знімуть із посади.

А потім Леонід Кравчук почав стверджувати, що ініціатива розпуску Союзу належить йому. Був такий період.

«Не вірте Лукашенку, який вчився на «віршах Бикова»

— Останнім часом Україна потроху намагається перебирати на себе роль адвоката Білорусі в Європі. І нібито в Білорусі є певні зрушення в бік демократизації внутрішньої політики. Чи таке враження помилкове? Ви нині спілкуєтесь з Олександром Лукашенком?

— Він як сів у крісло, так і продовжує «рвати». Спілкуватися з ним означало б для мене приниження.

Я не можу спілкуватися з людиною, яка всіляко утискає журналістів. Я не можу спілкуватися з людиною, яка переконана, що Франциск Скорина гуляв Санкт–Петербургом. Бо Петербурга в часи Скорини ще не існувало. Або стверджує, що він учився на віршах Василя Бикова. Биков, як відомо, писав тільки прозу.

Що там казати — в Білорусі досі немає свободи слова, немає вільних мас–медіа, у нас є тільки засоби пропаганди.

n Дехто з українців ставить Лукашенка за приклад нашим політикам — мовляв, «сильна рука», добрий господарник...

— Такі оцінки не відповідають дійсності. Якщо відверто, то пам’ятаєте, як казав Бісмарк? «Революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а плодами їх користуються негідники». Так є і у випадку Лукашенка. Більш брехливої людини, який би не мав права говорити про чесність, я не знаю.

«Як живу? Виживаю...»

n До чого ви тепер докладаєте зусиль? Як живете?

— Виживаю.

n Аж так?

— Посудіть самі: Лукашенко позбавив мене пенсії.

n ?!

— Залишив мені пенсію 1997 року, а це нині — менш ніж один євро. І вся влада — судова, адміністративна, так званий парламент — вважає, що це правильно.

Я працюю за кордоном. Викладаю в університетах Варшави, Кракова, Вроцлава, Познані. В Україні — теж.

n Що читаєте студентам?

— Короткий політологічний курс. А також лекції у нових навчальних закладах.

n Оскільки ви часто буваєте в Польщі, прошу сказати, чи Україна далеко відстала від Польщі у своєму русі до демократії?

— І Польща, і Україна — великі європейські країни. Певною мірою, в дечому Україна відстає від Польщі, бо ж довше її розграбовував «старший брат» — що в царській Росії, що в більшовицькій. Я пишаюся українськими і польськими політиками, які вивели свої народи з тупого протистояння. Я особливо на цьому хотів би наголосити. Я слухав виступи Александра Кваснєвського, Віктора Ющенка перед студентами Варшавського університету. Мені здається, ви, українці, дали світові таких політиків, які єдині у представленні України за кордоном. Хоча я бачив нещодавно у Варшаві українців, які не дуже добре ставляться до Ющенка. Але я — на його боці.

n Помилки, звичайно, траплялися і в діяльності Президента Ющенка, але все ж таки — це перший національний Президент України, чи не так?

— Помилок не робить тільки той, хто нічого не робить. Ба більше: я б сказав, що вони, ці помилки, не завжди зумовлені особистісно. Є певні ситуації, є оточення. Врешті, кроки — при доброму результаті — можуть бути і обхідними.

ДОСЬЄ «УМ»

Шушкевич Станіслав Станіславович

Народився 15 грудня 1934 р. в Мінську.

Білоруський опозиційний політик, голова партії «Білоруська соціал–демократична «Громада» (з 1998 р).

Із вересня 1991 р. до літа 1994 р. — голова Верховної ради Білорусі. Як глава білоруської держави поставив підпис під Біловезькою угодою про ліквідацію СРСР.

Відомий фахівець у галузі радіоелектроніки. Доктор фізико–математичних наук (1970), професор (1973), член–кореспондент Академії наук Білорусі (1991).

Трудовий шлях починав у 1960 р. радіоінженером СКБ Мінського радіозаводу, згодом — на науковій, викладацькій роботі. Був проректором Білоруського держуніверситету (1986—1990), народним депутатом СРСР (1989—1991; член Міжрегіональної депутатської групи).