Муратовські мотиви

Черговий поважний (з таким набором цифр, який деяких жінок лякає) 75–й день народження Кіра Георгіївна Муратова планувала відсвяткувати в Києві. Саме на вчора — 5 листопада — була попередньо призначена українська прем’єра її останньої картини «Мелодія для шарманки». Мали бути квіти, віншування, високоповажні гості й знімальна група у складі Олега Табакова та Ренати Литвинової...

Довгий шлях до визнання

Але епідеміологічна ситуація в країні відмінила велелюдне свято, яке перенесли на 19 листопада — саме тоді має нарешті початися показ «Шарманки» в українських кінотеатрах. «Ми плануємо, що й на 19 листопада всі запрошені будуть — і Табаков, і Литвинова, і, звісно, Кіра Георгіївна. Але, бачите, зараз така ситуація, що загадувати важко», — поділився з «УМ» продюсер Олег Кохан, який працював із Муратовою на трьох її останніх фільмах.

Кіра Муратова (у дівоцтві — Короткова) народилася в Бессарабії, в селі Сороки, тепер це територія Молдови. Батько Кіри загинув під час Другої світової війни, тому дівчину виховувала мати — румунська комуністка, яка деякий час була міністром культури Румунії. Шлях Кіри Короткової в кінематограф почався з Москви, де вона спочатку вчилася на філолога, але вже за рік — у 1953 році — покинула філологію й поступила на режисуру у ВДІК. Наприкінці навчання в інституті Кіра вийшла заміж за однокурсника з України Олександра Муратова. Незважаючи на те, що шлюб із чоловіком розпався, у Кіри залишилося не лише його прізвище, а й спільна дитина — дочка Маріанна.

Перші роботи в кіно Муратова зняла в подружньому тандемі із Олександром, працюючи режисером на Одеській кіностудії: короткометражку «Біля Крутого Яру» та повний метр «Наш чесний хліб». А першою самостійною роботою став фільм «Короткі зустрічі», де вона зіграла головну роль у парі з Володимиром Висоцьким.

Зараз Кіра Георгіївна відома своїм стійким, іноді навіть жорстким характером. Але саме ці риси допомогли їй витримати свою лінію й стати таким режисером, якого сьогодні зараховують до двадцятки найпотужніших у світі. Кінець 60–х і 70–ті роки стали в її житті періодом фактичної творчої бездіяльності та часом ідейного цькування. І тільки перебудовні 80–ті й особливо переломні 90–ті дали їй повну свободу дій. Цей перехідний період вона називає найщасливішим. «У цей період Держкіно давало гроші, ні про яку ідеологію не йшлося — бовкнути боялися... Тоді з’явилися «Астенічний синдром», «Зміна участі», — пригадує в одному з останніх інтерв’ю Кіра Муратова.

Велична скромність

«Астенічний синдром» став початком її міжнародного визнання — у 1990 році він отримав «Срібного ведмедя» Берлінале. Після цього нагороди не оминають її: «Почесний леопард» у Локарно, «Ніка», премії Московського кінофестивалю. При цьому Кіра Георгіївна примудряється знімати свої шедеври на скромні для кінематографа бюджети і не виїжджаючи з Одеси, де мешкає зі своїм другим чоловіком Євгеном Голубенком.

Існує думка, що кіно Кіри Муратової — для обраних. Це психологічні картини, зі скрупульозно описаними образами (до багатьох своїх фільмів вона сама пише сценарії), насичені деталями й новими пошуками. Хоча сама Кіра Георгіївна не вітає той глибокий гуманний сенс, який вкладають у її роботи. «Я не маю нічого проти того, щоби фільм, який я зробила, сприймали і так і сяк, але я не вірю взагалі в місію мистецтва як рушія прогресу», — так скептично висловилася режисерка незадовго до дня свого народження.

Що ж, великий митець має право на свої великі судження. Хоча його картини оцінюватиме не він, а сучасники й нащадки. І найкращим судженням про Муратову є її робота — у свої 75 вона задумує вже новий фільм.

P.S. Із ювілеєм Кіру Муратову привітав Президент України Віктор Ющенко, відзначивши її «багатогранний талант, віддане служіння мистецтву, значний внесок у відродження та розвиток українського кінематографа». Редакція «УМ» приєднується до святкових віншувань ювілярки і бажає їй порадувати нас ще не одним новим фільмом.