Дмитрівська субота

У суботу, найближчу до дня святого Димитрія Солунського (8 листопада), у православній церкві поминають померлих. Ця традиція триває на українських теренах століттями, за цей час набувши різних нашарувань. Хто керував церквою в Україні (скажімо, греки чи росіяни), той і переробляв стародавні українські звичаї на свій лад. Однак цієї суботи ми поминаємо своїх предків. Із пошани до них спробуймо дізнатися більше про історію цього поминального дня, про його первісний сенс і зміни, яких він зазнав упродовж століть.

Пошанування святого Димитрія Солунського в Україні–Русі поширилося одразу після Хрещення. Його шанували як захисника Батьківщини і зображували у воїнських обладунках, зі списом і мечем. В ХI столітті у Києві син Ярослава Мудрого Ізяслав (у хрещенні Димитрій) збудував Димитрівський монастир із головним його собором — Михайлівським Золотоверхим. У 1934 році більшовики підірвали собор, а славнозвісну мозаїку покровителя нашого князя перевезли до Москви і тепер виставляють її в Третьяковській галереї як «шедевр російського мистецтва». Може, цієї суботи нам спаде на думку домогтися повернення святині до нашої столиці?

Цікаво, що сьогодні пам’ятна «родительська» субота перед 8 листопада присвячується не так грецькому воїну–праведнику, як Димитрію Донському — князю Московському. «Молитвами свого небесного покровителя, святого воїна Димитрія Солунського, великий князь Дмитрій здобув низку блискучих військових перемог, що визначили подальше вивищення Росії», — пишуть про князя видання Московського патріархату. Так помалу духовний сенс боротьби святого Димитрія з «ворогом роду людського» трансформувався у політичне просування земного володаря. Найвидатнішою битвою російського князя став герць на Куликовому полі, що «з’єднав довкола Москви духовні сили руського народу». День пам’яті воїнів, що загинули в ході Куликовської битви, церковна влада призначила на Димитрівську суботу. «Сама битва відбулася на початку осені, але пам’ять про неї прив’язали до дня Димитрія Солунського — покровителя Дмитрія Донського, — розповідає «УМ» настоятель київської церкви Архістратига Михаїла отець Андрій Власенко. — В Україні така традиція поширилася, вірогідно, після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату». За словами пароха села Криворівня на Гуцульщині отця Івана Рибарука, у Дмитрівську суботу згадують усіх, хто в різний спосіб поклав життя за віру і Батьківщину і всіх померлих роду. Чому в суботу? «Кожна субота — це день поминання померлих у церковній традиції. Напевне, це пов’язано з тим, що в цей час — між п’ятницею і неділею — Христос ще перебував у гробі й спустився у потойбіччя до померлих. Це як переддень воскресіння».

В Україні відзначення «дідівських субот» має дохристиянські витоки. Зазвичай їх відзначають кілька разів на рік, зокрема у Зеленосвятську суботу та Дмитрівську.

У п’ятницю надвечір удома влаштовують поминальний пісний обід. Як пише етнолог Наталя Стішова, готують коливо, залежно від регіону України: із пшеничної чи рисової крупи, ламаного білого хліба. Коливо засолоджують медом або цукром, додають калину, родзинки чи цукерки. Готують традиційні поминальні страви: борщ із грибами, капусняк, рибу, кисіль, пиріжки. На покуті ставлять кухлик із водою і полумисок, у якому потроху від усіх поминальних страв. Їсти годиться лише ложкою. Хліб у час такого обіду різати не годиться, лише ламати — щоб ненароком якої душі не зачепити. Вважається, що душі, які злітаються до осель побути з нащадками, годуються парою з хліба. Перед обідом гуртом проказують молитву «Отче наш» і в ході споживання страв добрим словом згадують тих, хто відійшов в інший світ.

У суботу зранку по церквах поминають померлих родичів і всіх захисників рідного краю панахидою–парастасом. Жінки в цей день несуть до церкви булки, пряники, горіхи й роздають їх старшим незаможним людям, аби вони молилися за померлих.