Ольга Харлан: Бути найсильнішими не набридає

Про цю дівчину вся Україна дізналася в серпні минулого року. В Пекіні шаблістка Ольга Харлан та троє її подруг по команді — Олена Хомрова, Ольга Жовнір і Галина Пундик — вибороли першу українську золоту медаль Олімпіади–2008. Вирішальні уколи у фіналі, які принесли дівчатам світову славу, зробила 17–річна Оля. Пізніше уродженка Миколаєва не раз доводила закономірність того тріумфу. У 2009–му це засвідчили чемпіонати континенту та світу. Харлан на обох турнірах здобула «золото» в компанії подруг, а на «світі» виграла «срібло» в особистих змаганнях. Після вдалих стартів Ольгу визнавали найкращим спортсменом України в липні й жовтні. На одному з нагороджень, де дівчину вітали з її досягненнями, кореспондент «УМ» поспілкувався із гордістю вітчизняного спорту.

«Мені приємніше перемагати разом із дівчатами»

— Ольго, від минулої Олімпіади й донині вас переслідує вражаюча смуга успіхів. Що є запорукою такого поступу?

— Без дружби, розуміння й підтримки колег по збірній таких результатів не було б. Без зайвої скромності скажу, що ми добре відпрацювали цей сезон, виклали чимало сил. Ніхто не заперечить, що ми заслужили перемогу. Я дуже рада й тому, що нам постійно допомагають державні чиновники, що маю таку команду й такого тренера.

— Що для вас є важливішим: власні нагороди та звання найкращої спортсменки країни чи командні результати?

— На цьому етапі емоційніше я сприйняла золоту нагороду чемпіонату світу, яку здобула з дівчатами в командних змаганнях. Для нас то був останній великий турнір року, ми відчували, що перемога стане мажорним акордом, після якого вже зможемо відпочивати.

Власні медалі для мене теж дуже дорогі, але приємніше таки отримувати призи разом із дівчатами. Адже ми вже майже одна сім’я.

— Найкращою спортсменкою липня ви стали після подвійного успіху на чемпіонаті Європи в Болгарії. Схоже, на континентальному рівні у вашої команди взагалі немає гідних суперниць...

— Легкою прогулянкою поїздку до Пловдива я б не назвала. Хоча, справді, там ми витратили трішки менше сил, ніж на «світі». Головні наші суперниці — за межами Європи. Ті ж американки та китаянки.

— На чемпіонаті світу в Туреччині, що відбувся місяць тому, збірна завоювала три медалі, і до двох із них причетні ви. Як ви охарактеризували б загалом виступ українців?

— Я думаю, що завжди можна краще. Так, ми довели, що входимо до когорти найсильніших збірних світу, але якби я таки стала чемпіонкою в індивідуальних змаганнях, то все було б набагато приємніше. Тим не менше, звання найкращої спортсменки жовтня цей виступ мені таки приніс (усміхається).

«Олімпійська золота нагорода завжди буде на першому місці»

— Між чемпіонатами Європи і світу минуло два місяці. Чи якось відрізнялися підготовки до цих стартів?

— Я вже казала, що команда виконала дуже великий обсяг роботи. Особливо перед від’їздом до Анталії — тоді ми провели три тренувальні збори, після яких почувалася надзвичайно втомленою. Однак, зважаючи на результати, такі навантаження принесли позитивний результат.

— Володіти «золотом» — як турецьким, так і олімпійським — чудово. Однак, яке дорожче для вас?

— Певна річ, золота медаль Олімпійських ігор, бо то було найперше досягнення високого рівня в моїй кар’єрі. І воно залишається найбільшим.

Але не подумайте, що я така вибаглива. Будь–яка медаль чемпіонату світу теж є важливою, тому я дуже тішилася й від жовтневих перемог.

— Своїм квартетом ви виграли практично всі найпрестижніші турніри. Чи не зникне мотивація через це в майбутньому?

— Ми ще занадто молоді, аби зупинятися на досягнутому. Тим більше що можна стати і дворазовими чи триразовими чемпіонками світу або Олімпійських ігор. Бути найсильнішими нам поки не набридає.

«Це не китаянки впали, а ми виросли»

— Чи ви вже відчули, що після перемоги на Олімпіаді суперниці налаштовуються на вас інакше, ніж доти?

— Не знаю, як і що думають опонентки, як вони готуються, але я сама з того часу змінилася. Тепер уже знаю, що я можу. Є набагато більше впевненості у власних силах, що відчувається і під час виступів.

— Головний тренер збірної Вадим Гутцайт зауважив, що до поєдинків з американкою Маріел Загуніс, яка була «індивідуальною» чемпіонкою в Пекіні та якій ви поступилися в Анталії, тепер слід підходите інакше. Може, відкриєте секрет — як саме?

— Із нею важко змагатися, тому що в цієї дівчини стійка психологія переможниці. Дворазова олімпійська чемпіонка, тепер уже дворазова чемпіонка світу — все–таки це серйозні досягнення для її 24 років. У фіналі бажання перемогти було в нас обох, але на користь Маріел, схоже, зіграв досвід.

Нову тактику ми обов’язково розробимо. Єдине, що я можу зараз сказати, — мені було дуже цікаво помірятися силами із суперницею, яка двічі вигравала олімпійське «золото». Тепер маю матеріал для опрацювання, буду думати, як на цьому досвіді покращити своє фехтування.

— У півфіналі чемпіонату світу ваша команда зійшлася з китаянками, у яких ви вирвали «золото» Олімпіади–2008. На батьківщині вони програли лише один укол, тепер же розрив був набагато більший. То це китаянки здали чи ви виросли?

— Цього разу китаянки привезли змінений склад. Зокрема, не було тієї шаблістки, з якою я змагалася в Пекіні в останньому бою. Не сказала б, що через це наші опонентки стали слабшими, адже добралися до півфінальної стадії. Швидше, то ми краще налаштувалися на матч, що й принесло впевнену перемогу.

Після теплих країн — Орлеан

— Після виснажливого сезону збираєтесь десь відпочити? «Теплі краї» не кличуть?

— Ще й як кличуть. Куди саме зберемося з дівчатами, поки невідомо, але плануємо однозначно вирушити кудись подалі від холоду. Може, це будуть якісь острови, може Єгипет — побачимо.

— Після відпочинку які старти наступні?

— Незабаром після Нового року буде «Гран–прі» у французькому Орлеані. А справді серйозного турніру доведеться чекати аж до чемпіонату Європи в липні.

«Хіба це слава, коли на вулицях не впізнають?»

— Зараз важко не помітити захоплення вами — шаблістками–переможницями — як із боку простих уболівальників, так і спортивних функціонерів. Слава не втомлює?

— Я б не сказала, що це саме слава, що я вже стала дуже знаменитою. Мене навіть не впізнають на вулицях. Навіть у рідному Миколаєві можуть «вирахувати» хіба що за моїм автомобілем із номером «Оля».

— Купили самі чи це подарунок?

— Після Олімпіади президент Федерації фехтування Сергій Міщенко подарував нам усім чотирьом автомобілі «Пежо–207» з іменними номерами.

— Водити автомобіль вчилися вже після Ігор чи раніше?

— Я знала, що після повернення з Китаю купуватиму машину, тому навчилась заздалегідь.

Я дуже люблю кататися в автомобілі — іноді здається, що взагалі б не виходила з нього. Люблю далекі мандрівки, вже маю досвід поїздки із Миколаєва до Києва. Востаннє їхала разом з Оленою Хомровою.

ДОСЬЄ «УМ»

Ольга Харлан

Заслужений майстер спорту з фехтування (спеціалізація — шабля)

Народилася 4 вересня 1990 р. у Миколаєві.

Олімпійська чемпіонка 2008 р.

у команді, чемпіонка світу 2009 р.

у команді, срібна призерка ЧС–2009

в особистих змаганнях і ЧС–2007 у команді, чемпіонка Європи 2009 р. у команді та особистій першості, срібна призерка ЧЄ–2006 в особистих змаганнях, ЧЄ–2007 і ЧЄ–2008 у команді, багаторазова переможниця чемпіонатів України.

Закінчила Миколаївське училище фізичної культури.

Виступає за товариства «Спартак» і «Динамо» (Миколаїв).

Нинішні тренери — Артем Скороход і Юрій Марченко. Перший тренер — Артем Скороход. Тренер команди — Валерій Штурбабін.

Зріст — 170 см, вага — 65 кг.

Незаміжня.

ОЦІНКА ФАХІВЦЯ

Вадим Гутцайт, головний тренер збірної України з фехтування:

— Я дуже вдячний команді шаблісток, які зробили мені на чемпіонаті світу чудовий подарунок на день народження — виграли золоту медаль. Цей презент усе життя буде в моїй душі, в моєму серці. Сподіваюся, це був не останній чемпіонат світу, де ми так виблискували.

Шкода, що Ольга Харлан здобула лише «срібло» в індивідуальних змаганнях. Але ми вивчимо програний поєдинок і на наступні зустрічі виходитимемо з іншими настроєм і тактикою. Головне, аби Оля не зупинялася й хотіла досягнути нових висот.