...Приватизація більшості нафтопереробних підприємств в Україні призвела до того, що держава перестала впливати на нафтопереробну галузь. Щодо діяльності українських НПЗ склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, Україна ніби має потужності для первинної переробки нафти в об’ємах понад 40 млн. тонн на рік. Із другого — українські НПЗ працюють лише за примхою їхніх власників. Візьмемо для прикладу два західноукраїнські НПЗ, які, в основному, є власністю фінансової групи «Приват», хоча там є частка і державної власності.
Це АТ «НПК–Галичанка», колишня назва Дрогобицького НПЗ, і АТ «Нафтохімік Прикарпаття», колишня назва Надвірнянського НПЗ. Сумарна їх потужність становить понад 6 млн. тонн нафти на рік.
При нормальній роботі цих заводів лише податок на прибуток складав би близько 100 млн. грн., тобто в скарбницю країни щороку від цих заводів надходило б 100 млн. грн. тільки від податку на прибуток.
Останній рік ці заводи майже не працюють, бо їм заборонено випускати продукцію із вмістом сірки вище рівня, визначеного стандартами України. А випускати стандартизовану продукцію ці заводи не можуть, бо технологічне обладнання, а саме — каталітичні риформінги бензину, відпрацювало майже 40 років. До того ж на цих заводах немає установок гідроочистки дизпалива, функція яких —саме зменшувати вміст сірки. А з 2012 року, як того вимагають європейські стандарти, сірки в дизпаливі взагалі не повинно бути.
Що так сталося, фактично винна держава. Бо в угодах із власниками заводів має бути чітко зафіксована відповідальність власників за недотримання своїх зобов’язань щодо обумовлених показників діяльності заводу.
Держава повинна навчитися співпрацювати із власниками заводів, впливати на їхню діяльність. Інакше приватизація підприємств не матиме жодного сенсу і зиску.
Водночас Україна як велика держава повинна подбати про будівництво принаймні двох надсучасних НПЗ із необхідною часткою державної власності. Один із цих заводів доцільно збудувати в районі Одеси (морський транспорт найдешевший). Другий НПЗ «проситься» для будівництва у Львівській області. Львівщина (Борислав, Дрогобич) є одним зі світових піонерів нафтовидобутку і нафтопереробки. Тож було б правильно відродити втрачену славу нафтогазового комплексу Галичини. Адже і наука тут була передовою. До галицьких учених–нафтопереробників, особливо до професора Пілята зі Львівської політехніки, у 20–ті та 30–ті роки минулого століття приїжджали на консультації представники найвідоміших фірм світу. У Львові вперше у світі Яном Зехом й Ігнацієм Лукашевичем у 1853 році була перегнана нафта й очищена її гасова фракція для спалювання в гасовій лампі, яка теж уперше у світі засвітилася у Львові завдяки бляхару Адаму Братковському.
До того ж Львівщина, як прикордонна область, що розташована близько до кількох країн (Польщі, Словаччини, Угорщини, Австрії тощо), дуже вигідна для інтегрування зусиль як власників східної нафти, так і коштів західних інвесторів.
Про те, що Україні як колисці світової нафтопереробки необхідно побудувати низку надсучасних нафтопереробних заводів, свідчить той факт, що Італія як країна без власного нафтовидобутку переробляє близько 120 млн. тонн нафти щорічно, а Індія, маючи 70 млн. тонн «своєї» нафти, в недалекому майбутньому досягне переробки 170 млн. тонн. А чи дивимося у перспективу ми?