Перформенс абсурду: мова — не гречка, нею не нагодуєш. (Фото Івана ЛЮБИША–КІРДЕЯ.)
«Усереднений українець» — це те, що починається зі школи. Прохання «не висовуватися» — щоденна трагедія тисяч школярів. «Середній» — це ж «ніякий». Чи не родом із дитинства наше доросле скраюхатство?» Цей пролог до перформенсу абсурду, представленого театральним центром Києво–Могилянської академії, — красномовне свідчення того, що відбувається з мовою у наших школах та й у державі в цілому. Ми наче живемо в Україні й наче маємо повне право говорити рідною мовою. Але спробуйте, скажімо, в Криму запитати продавця, скільки коштують його кавуни. Реакція в бідолахи буде рівнозначна запитанню, чи є життя на Марсі. А очі — ну, може, трішечки менші, ніж його товар.
«Уже місяць, як ми маємо свято, — постанову, що змушує педагогів розмовляти українською не тільки на уроках, а й у робочий час», — директор Всеукраїнського громадського об’єднання «Не будь байдужим!» Оксана Левкова не приховувала свого захоплення. Адже рух «Не будь байдужим!» теж відіграв не останню роль у тому, що вищезгадану постанову таки було ухвалено. Нагадаємо, у лютому цього року, в Міжнародний день рідної мови, активісти руху Олег Скрипка, Вадим Красноокий, Юрко Юрченко, Анатолій Дністровий, Ірен Роздобудько, Лариса Денисенко та близько півсотні учнів столичних шкіл здійснили пробіг, який фінішував біля Міністерства освіти. Тут міністрові Івану Вакарчуку «марафонці» передали звернення, в якому нарікали, що в навчальних закладах українську вивчають винятково для «галочки», на перервах же панує російська. І приклад подають самі ж сіячі «розумного й вічного».
Одначе тільки–но постанову було ухвалено, відразу ж знайшлися й ті, хто заговорив про насильницьку українізацію шкіл. Тому небайдужі зібралися в Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, щоб пояснити вчителям і школярам: про жодні репресії не йдеться.
«На жодній із наших акцій ще ніколи не було так мало телекамер, — зазначила Оксана Левкова, киваючи на одну–єдину камеру в залі. — Це свідчить про те, що наші медіа настільки заполітизовані, що деяких тем, навіть таких, як мова, просто бояться торкатися». Хоча привід, який зібрав музикантів, письменників та журналістів, був приємний. Небайдужі вирішили повідомити, що кожного місяця нагороджуватимуть найкращу школу, директора і вчителя, які дбають про українську мову. Призи будуть символічні, але приємні: найкращий директор отримає передплату на рік на український журнал, учитель — публікацію про себе в пресі, а школа — сертифікат на 500 гривень від книгарні «Є» (на цю суму навчальний заклад зможе придбати в книжковому магазині будь–які книги або диски). «Також ми плануємо влаштовувати зустрічі для вчителів і директорів навчальних закладів, де вони зможуть ділитися досвідом, — зазначила активістка руху Олена Подобєд–Франківська. — Цим ми хочемо показати, що українізація буває не тільки насильницькою, а й приємною». Визначатимуть найкращих із найкращих самі школярі та волонтери «Не будь байдужим!».
«Мій племінник цьогоріч пішов до першого класу однієї з київських шкіл, — каже співачка Росава. — Дитина дуже здивована, що тільки–но лунає дзвінок на перерву, вчителька, яка щойно розмовляла українською, миттєво переходить на російську: «І не забудьте сказать родітєлям...» Першокласник розгублений. Бо виходить, що вчителі граються в школу!» Аналогічну ситуацію спостерігає в школі, де навчається син, і співачка Галина Тельнюк: «Невже треба гречку носити, щоб люди заговорили українською?» — дивується вона.
Перекладач Юрко Зелений теж навів приклад педагогічної дволикості: «Моя дружина–вчителька недавно змінила роботу. І в новій школі до неї хіба що ледачий не підійшов і не запитав: «А ви що, із Західної України?» А вона все життя троєщинська! Водночас більшість російськомовних учителів у цій же школі, коли телефонують батькам, розмовляють якимось броварським суржиком. Я це називаю рагулізмом і меншовартістю».
Утім письменники й музиканти відзначають, що ситуація поступово змінюється. Українців, як це не дивно звучить, дедалі рідше дивує українська. І все частіше рідну мову можна почути не лише «на Західній Україні». «Якщо раніше люди дивувалися українській мові, то сьогодні вибачаються, що не можуть відповісти українською, — ділиться своїми спостереженнями співачка Росава. — А головне: у молоді з’явилася економічна мотивація, щоб вивчати рідну мову. Я беру участь в одній програмі, яка відправляє школярів для навчання за кордон. І пригадую одну дівчину з Донецька, яка розмовляла бездоганною українською. Коли її запитали, звідки такі чудові знання рідної мови, школярка відповіла, що свідомо займається з репетитором. І пояснила: вона живе сьогодні в іншій державі, а відтак відчуває, що знання української тут обов’язково знадобляться. Від цього в майбутньому залежатимуть і кар’єра, і зарплатня».
Леся Воронина,
дитяча письменниця, активістка руху «Не будь байдужим!»:
— Можна багато говорити на рівні гасел про любов до рідної мови. Але якщо подивитися, яку літературу наші діти вивчають у школах, то чи варто дивуватися, що школярі не хочуть читати українських книжок і розмовляти українською! Література навчального курсу депресивна, українці у ній — всуціль жертви. І доки діти не почнуть читати динамічні, цікаві, сучасні твори, вони не захочуть вивчати й українську мову. Ідеальний варіант, звичайно, — оновити, а то й докорінно змінити шкільні програми з літератури.
— А які ж тоді твори ви вважаєте за доцільне вилучити зі шкільної програми?
— Не беруся ось так одразу назвати класику, яку варто вилучити з навчального курсу, але можу назвати твори, які б я обов’язково ввела до курсу вивчення української літератури. Передусім треба запитати в тієї тіточки, яка складає шкільну програму в Міністерстві освіти, чи своїм дітям вона б таке читала? Скільки вже можна робити акцент на тому, що ми — скривджені, окрадені, вбогі й покалічені? Тому перше і найголовніше — юний читач має ототожнювати себе з героями книжки, адже дитина саме в цей час готується до дорослого життя й шукає для себе модель поведінки, визначає шкалу життєвих цінностей. Чому б не вивчати у школі більше книжок, подібних за своїм змістом до «Тигроловів» Івана Багряного? Там українець — переможець, українець — герой, з якого хочеться брати приклад. А ще хочеться, щоб серед творів, що їх рекомендують для «класного» й «позакласного» читання, були й веселі, дотепні пригодницькі повісті, й історичні романи, й фантастика. Згадаймо «Таємницю козацької шаблі» Зірки Мензантюк, «Джури козака Швайки» Володимира Рутківського, «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» Олександра Гавроша, «Злочинців із паралельного світу» Галини Малик, «Таємницю старої обсерваторії» Олеся Ільченка, «Володаря Макуци» Сашка Дерманського... Цей перелік можна продовжити ще кількома десятками книжок. До речі, і в нашій класичній літературі можна знайти блискучі зразки творів оптимістичних. Дуже хочеться, щоб літературні зойки та плачі були врівноважені переконливими перемогами. Це зовсім не означає, що я закликаю виховувати наших дітей такими собі безжальними суперменами. Але якщо ми не дамо їм книжок, де їхні ровесники вміють долати перешкоди, приймати власні рішення і діяти, — вони шукатимуть собі кумирів серед російськомовних видань. А таких, як ви знаєте, в десятки разів більше у будь–якій книгарні чи на ятці біля метро.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
