Небо над Гнилицьким

Декілька днів тому на виставці–ярмарку «Арт–Київ» мистецтвознавець і куратор Олеся Авраменко приголомшила мене новиною, що робота на емалевій пластині Олександра Гнилицького коштує 50 тис. доларів, а потім остаточно добила, сказавши, що він важко хворий і потребує грошей на лікування. «Гнилицький — легенда українського монументального живопису. Його роботи є прикрасою кожної виставки. Він не може дешевше коштувати», — пояснила «УМ» Авраменко минулого четверга. А вже в неділю серце художника перестало битися. Олександр Гнилицький помер від раку шкіри. Цей страшний діагноз лікарі поставили ще чотири роки тому. Художник на хворобу не зважав, продовжував творити й активно виставлятися, але останні півроку всі сили пішли на боротьбу з нею. Учора у PinchukArtCentre прощалися з художником, після чого його тіло піддали кремації.

Живописець, графік, перформер, автор об’єктів та інсталяцій Олександр Гнилицький народився у 1961 році в Харкові. У 1984 році закінчив факультет театрально–декораційного живопису в Харківському театральному училищі, після чого лише на п’ятий раз вступив у Київський державний художній інститут на відділ монументального живопису у студії Чеканюка та Стороженка. З перших років навчання відразу заявив про себе як про молодого перспективного художника. Він став одним з активних учасників Київського мистецького угруповання «Паризька комуна». Намагався знайти дотики між радянським академізмом і західним постмодернізмом. У 1992 році Спілці художників України запропонували зробити виставку «Діалог із Києвом» у Мюнхені. Це була перша спроба представити себе на Заході. І, як виявилося пізніше, не зовсім вдала з мистецького боку, однак вийшла досить веселою з організаційного. У Мюнхені наших художників ніхто не помітив. Хлопцям стало образливо, що є прогалина, і вони без жодних відгуків повернуться назад на батьківщину, тож вирішили пограбувати супермаркет. З ініціативи Гнилицького троє художників крали велосипеди на стоянці біля магазину, а він стояв на чатах. Коли підійшли міліціонери, «злочинці» втекли. А Гнилицький залишився, щоб дати пояснення, хто він і чого приїхав. Так про виставку «Діалог із Києвом» на другий день знав увесь Мюнхен. Тоді цей проект вела графиня Уте Баудіссін, яка через рік стала директором філії Гете–Інституту в Києві, і скільки працювала в Україні, стільки згадувала епатажного жартівника і винахідника Гнилицького.

У житті художник послуговувався девізом — не зупинятися за жодних обставин. Так, Гнилицький із яскравих представників живописної «південної хвилі» в кінці 80–х став піонером інсталяції і відеоарту у 90–х. Як пише у своїх статтях куратор і добрий друг Гнилицького Олександр Соловйов, він завжди був непередбачуваним. «Розпочав із кольористого «кучерявого стилю» («Дискусія про таємницю», «Поклик Лаодикії»), пізніше несподівано заявив про майже повний живописний аскетизм («Ліза плаче», «Чу»). В основі полотна «Зефірчик» лежить деконструктивний метод тлумачення цитат мистецтва. Був у Гнилицького цикл зелених монохромів, що варіюють мотиви хвиль і водяних вибухів. На поч. 90–х він першим в Україні створив відео, екранізувавши власну поему–акцію «Спляча красуня у скляній труні». Медійний вектор Гнилицький активно розвиває із німецькою художницею, дружиною Олександра — Лесею Заяць. У дуеті вони створюють серію відео під назвою «Інституція нестабільних думок». Гнилицький першим в Україні наважився продавати свої «діафільми» на арт–ринках за 10 тис. доларів. Його роботи виставлялися на кращих виставках у Києві, Москві, Відні, Нью–Йорку, був учасником 52–ї Венеційської бієнале сучасного мистецтва. На червневому аукціоні Sotheby’s полотно Олександра Гнилицького «Небо. Оленівська» продали за 41 250 дол.

Галерея «Колекція» цього літа видала каталог «Ідеальний вік», в якому кожен із художників розповідає про своє бачення мистецтва. Олександр Гнилицький так описав свої відчуття: «Живопис має бути гарним, як білявка. Однак живопис, як кожна білявка, мучиться з проблемою бути не лише гарною, а й розумною».

ПРЯМА МОВА

Дарина Жолдак,
директор галереї «Колекція»

— Минулого року галерея «Колекція» на «Арт–Києві» презентувала серію робіт Гнилицького «Скромність і жир». По закінченні виставки в галереї ми провели другу частину презентації проекту. На цьому проекті я з ним і познайомилася. Це єдиний художник, з яким надзвичайно легко працювати. Не було жодних суперечок, конфліктів, розбіжностей думок. Художники зазвичай прикрі люди, люблять досолити. Але не Гнилицький. Вихована, проста, надзвичайно позитивна людина. Бувало таке, що ми по дві години мудрували, як зробити експозицію, він це вирішував за дві хвилини. Гнилицький був інженер мистецтва, з великим серцем. Без нього обличчя сучасного мистецтва було б іншим. Він надавав сенс нашому життю, нібито з нічого винаходив речі, від яких неможливо відірвати очі. Цей художник — один із небагатьох, хто ввійде в історію мистецтва. Мені дуже шкода, що його життя обірвалося у розквіті сил, коли прийшов час тріумфу. Декілька років Гнилицький мешкав у Мюнхені. Рік тому він повернувся в Україну. Його місце в мистецтві тільки почало зміцнюватися. Олександр не чекав визнання. Він просто хотів реалізувати ідеї, які крутилися в голові. Не можна спекулювати на його смерті, але роботи Гнилицького так чи інакше зростали б у ціні. Останнім часом їх оцінювали від 10 до 35 тис. доларів.

Олександр Соловйов,
куратор PinchukArtCentre

— До чого б Гнилицький не торкався, усе перетворювалося на неординарні, парадоксальні образи. Він не залишався на одному рівні, шукав нові засоби самовираження. Це був художник пошуку. Живопис — його головна ідея. Він першим почав робити інсталяції на рівні із західними художниками. Таких винахідливих художників дуже мало. Для українського живопису це поетична втрата. Він був дуже тонкою, глибокою людиною, відчував гумор, прекрасно володів словом, хоча в розмовах був небагатослівним. Це рідкісний випадок, коли людина світла і художник світлий. Про нього ніхто не зможе нічого поганого сказати.

Оксана Баширова,
старший співробітник відділу ХХ—ХХІ століття в Національному  художньому музеї України

— «У нас зараз проходить виставка «Українська Нова хвиля. Живопис, фото, відео другої половини 1980 — початку 1990–х років», на якій є три роботи Олександра Гнилицького. Одна з нашого фонду, ще дві надав PinchukArtCentre. Всі три полотна ранні та абсолютно різні. Це показує його вміння працювати в різних техніках, завжди шукати щось нове. Слід відзначити його провідну роль у Київському мистецькому угрупованні «Паризька комуна». Слідом за Голосієм ми називаємо Гнилицького. Його ім’я в історії мистецтва точно не зітреться».