«Війна і мир» на пострадянських теренах

У травні цього року найпрестижніший конвент фантастів СНД «Інтерпрескон» прогнозовано очікував на лавреата лише з двох безсумнівних лідерів: «Мідний король» киян Марини й Сергія Дяченків та «Списанные» москвича Дмітрія Бикова. Та сталася несподіванка: поважне журі коронувало нове ім’я на пострадянських теренах — дніпропетровського письменника Яна Валетова з чотиритомовим романом «Нічия земля».

За кілька місяців потому на вересневому Харківському фестивалі «Зоряний міст» твір Я. Валетова знову став переможцем. Схоже, що у Дяченків — апріорних фаворитів усіх НФ–конвентів — з’явився постійний конкурент. Тим більше що працює дніпропетровський автор у тому самому, що й МСД, жанрі «модельного реалізму».

Те, що Дяченків безальтернативно зараховують до «фантастичної літератури», — їхня слава й водночас біда. Слава, бо кожний новий твір МСД стає певним еталоном жанру, з яким усі решта НФ–авторів, добрих та різних, приречені рахуватися і — змагатися. Біда, бо їхні твори «не прийнято» порівнювати з кращими зразками високої літератури. А вони належать саме до неї — і саме через те завжди є висококонкурентними у НФ–середовищі.

Насправді МСД лише прагматично експлуатують фентезі–технологію, котра своєю простотою допомагає значно зекономити сюжетний час. Авжеж, фентезійним магам можна все — і авторові уже нема потреби логічно обґрунтовувати калейдоскопічну зміну моделей існування своїх героїв, а можна всуціль зосередитися на дослідженні психічних змін у їхніх головах. Тобто перейнятися завданнями правдивого психологічного роману. Наприклад, у «Мідному королі» толкіністські декорації–моделі є тільки механізмом для прискореного сканування історії народження, утвердження і розпаду особистості головного персонажу. А сама ця історія потрібна Дяченкам задля зрозуміння таємниць диктату пам’яті, законів влади, ціни свободи та способів виживання особистого «я».

Власне, це той самий набір «проклятих запитань», які не дають спокою і Яну Валетову в тетралогії «Нічия земля». «Нереалістичний» антураж потрібен йому (як і Дяченкам), аби протестувати свого героя гіпер­екстремальністю, що існує, на щастя, лише в лабораторних умовах вимислу. «Фантастика» для Я. Валетова є так само віртуальною моделлю, котра вияскравлює цілком реальні речі. Бо — «чем отличается фантомная боль от настоящей для того, у кого болит?»

Я. Валетов, щоправда, корис­тується не фентезійними, а «катастрофічними» лекалами. Його тестове припущення — руйнування дамби Київського водосховища з апокаліптичними наслідками: 200–кілометрова зона обабіч Дніпра від Вишгорода до Чорного моря перетворюється на гігантську «зону» — віддалено уявити ці «пейзажі» можна, коли пригадати фільм Тарковського «Сталкер». «Волна превратила море в радиоактивную помойную яму и на украинском, и на турецком побережье. И на российском, румынском, абхазском, грузинском и болгарском тоже. Не было больше Черного моря. Древний Понт Эвксинский умер, приняв в свою утробу миллионы тонн мусора и тысячи тонн изотопов и химических веществ. Когда Волна, со скоростью более 500 километров в час, прошла семидесятиметровой стеной через устье Днепра и обрушилась в соленые воды, сметя туда заодно и Одессу, старое море содрогнулось в агонии... А что после того, как смыло Запорожье, к нам вниз пошло, ты знаешь. Я и сам видел, как люди, попав на пару секунд в воду, сгнивали заживо. Кто за день, кто за неделю. И те, кто умирали за неделю, завидовали тем, кто умер за день».

Утім, автор не переймається пекельним живописом. Ми бачимо не саму катастрофу, а її наслідки. Письменника цікавить інше: чи можна лишитися живим (симптоматично: попередній роман Яна Валетова так і зветься — «Лишитися живим»), коли зруйновано всі звичні параметри існування і не зосталося жодних гарантій. Причому лишитися живим не тільки у фізіологічному сенсі, а й — лишитися Людиною.

Власне, це і є найголовніше питання літератури всіх часів і народів: що є Людина? За комфортних умов, до яких ідеально мімікрує ця незбагненна істота, до її сутності годі дістатися. Колись Лев Толстой запропонував геніальну формулу, котра дозволяє одну за одною знімати маски пристосуванства, аж до ідентичного обличчя: «війна і мир» — порівняння індивідуальної та масової свідомості за «звичайних» і катастрофічних обставин. За цією методикою побудовано і новий твір Я.Валетова.

Сюжет оприявлюється у переплетенні трьох часових періодів: «есересерівські» 1970—1980 роки; незалежна Україна до 2006 року (коли за сюжетом і сталася катастрофа); історія «нічиєї землі» до «двенадцатого года от момента потопа, 2018 года от Рождества Христова». На тлі цієї хронології й вирішується головна проблема роману: як ми, українці, змінилися за ці 20—30 років.

Герой «Нічиєї землі» — спецагент КДБ Сергєєв — обраний не випадково. Я. Валетов вважає, що спецслужби є гарантом внутрішнього і зовнішнього «здоров’я» будь–якої імперії. Із цим важко не погодитися, бодай з огляду на невмирущість британського Джеймса Бонда. На початках сюжетної історії Сергєєв та його колеги — «такие молодые, в расцвете сил и преданности Родине» (Андрей Курков. Сады господина Мичурина. — Х.: Фолио; Москва: АСТ, 2002). Тоді для них лишитися живими означало одне: бездумно виконати наказ. Альтернатива непослуху була одна: стовідсоткова смерть. Сергєєв за молодості — «просто ниндзя», Рембо за викликом.

Це вже потім, коли автоматично вийшов у відставку з розпадом Союзу й осів у Києві, він збагне, що «всю жизнь не гражданские свободы защищали, а гражданские войны устраивали», а «террорист — это тот же самый народный герой, только по другую сторону забора». Тепер для Сергєєва вижити — означає зберегти ті потаємні думки про власне право вибору, яким, на його думку, від початку наділена кожна мисляча людина. Але — «время шло, менялись уклады, и даже страны теряли свои названия вместе с границами. Но под ковром ничего не менялось».

Цей період сюжетного життя Сергєєва, либонь, найцікавіший масовому читачеві. Тут тобі й реальне по сьогодні «проклятие исчезнувшей страны», що диктує, зокрема, і конфігурацію реальних виборів президента–2010. І влучна характеристика електорату: «В двух шагах от чужого несчастья люди предпочитали делать вид, что ничего не произошло, что они ничего не знают». Тут же — й упізнавані прототипи нинішніх політичних ньюзмейкерів: хочете — побачите Януковича та Ганну Герман; Лазаренко або Тимошенко, зрештою — усіх нинішніх поп–чільників, для яких «существует личная выгода да то, что условились считать державными интересами». А поруч — гіпотетичні, але такі ймовірні сусідські «розклади»: «Господин Жиров и группа особо приближенных к нему лиц были казнены на Лобном месте, перед бронзовыми ликами Минина и Пожарского, при большом стечении празднично настроенного народа... в день восшествия на престол Александра Четвертого, Александра Александровича Крутова».

За таких варіантів Сергєєву, «хранителю чужих тайн», аж ніяк не світить життя пенсіонера. Колишні його керівники, котрі так і лишилися ляльководами, пояснюють йому, що «служим не Генеральному секретарю, не министру обороны, ни ЦК КПСС. Мы служим империи... Что хорошо для империи, то хорошо и для нас... Мы сильнее всех. Так всегда было, просто мы на время об этом забыли. И дали миру забыть о том, что с нами приходиться считаться. И не просто считаться, а спрашивать разрешения». І ставлять конкретне завдання: «Чтобы все эти кукольные страны... Ни Украина, ни Белоруссия с Молдовой, ни Грузия НИКОГДА не смогут играть собственную партию... Это шаткое равновесие и мы не можем допустить, чтобы украинцы его нарушили. Если они не играют на нашей стороне, значит, не должны играть вообще». Сергєєв не одразу усвідомлює конкретність погрози, а коли нарешті розуміє, то кидається рятувати ситуацію, але не встигає: терористи з КДБ таки висаджують у повітря дамбу Київського водосховища...

У своєму третьому житті, на «нічиїй землі», Сергєєв стає «адреналиновым наркоманом», — але не прямолінійним Рембо. У його діях немає жодної арифметики — всуціль складні рівняння з багатьма невідомими й перемінними; не «очко» — справжні шахи. Так його, зрештою, навчили: «Вера в случай, курсант, последнее прибежище идиота. Случайностей бывает только две: глупая и хорошо подготовленная». Головна зброя нашого супермена — психологія; головне енергетичне «паливо» — увага, а чорним паском сенсея йому править інтуїція — «производная от суммы опыта и разумной трусости».

У чотиритомовому романі Я. Валетова є ще одна геть нечаста в сучасному україн­ському письменстві колізія: зіткнення алогічності з логікою — за зразком згаданого «Сталкера» Тарковського: «Не всегда можно вернуться той же дорогой». Ця колізія — основоположна у фантастиці. Але чи таке вже фантастичне припущення Я. Валетова про теракт на Київському морі — особливо після 11 вересня у Нью–Йорку? Та катастрофа, як тепер достеменно відомо, стала результатом певної політики. І філософи вважають, що відповідальність за ту трагедію лягає й на Російську імперію, котра своїм вторгненням до Афганістану породила монстра: «Наслідком стало екстремістське соціальне тіло, що його уособив талібівський режим» (Є. К. Бистрицький, С. В. Пролєєв, Р. В. Кобець, Р. В. Зимовець. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003). Роман Я. Валетова — саме про безкарну (поки що) безвідповідальність імперій.

За великим рахунком, після цього чотирикнижного роману Ян Валетов цілком може упасти до резерваційної НФ–колії — як і Дяченки. І це буде так само несправедливо. Це — серйозна література. Так, Я. Валетов поки що не сягає художнього рівня МСД, але дистанція між першим його романом (2005 року) і «Нічиєю землею» — вражаюча. Тепер замість обережного «літератор» про Я. Валетова можна упевнено писати — «письменник». З повною відповідальністю свідчу: драйв від Валетова нічим не поступається читацькому задоволенню від Дена Брауна чи Б. Акуніна.

А оскільки наступного року він обіцяє видати новий роман — запам’ятайте це ім’я: Ян Валетов.