«Народилась я між двома Матками Божими»

На початку цієї осені доля розщедрилась і подарувала мені над­звичайну зустріч із надзвичайною людиною. Ганні Степанівні Стахів виповнилось 105 років! Дорогою до села Божиків, що на Бережанщині, я подумки уявляла собі зустріч із цією унікальною жінкою. Та все одно не очікувала, що застану її на городі... за роботою. А ще вразило охайне і чепурне подвір’я: жодної тобі бур’янинки. Тішать око пізні осінні квіти, що ростуть попідтинню та біля криниці, цямрина якої пам’ятає ще січових стрільців.

«Яка я пані? У панів я служила покоївкою»

«А ви пам’ятаєте свій день народження?» — делікатно запитую бабусю Ганну і чую у відповідь: «Та де я таке пам’ятаю. Мама казали, що я народилась між двома Матками Божими». Вустами цієї жінки цієї миті промовляє сама Мудрість. (Між двома Матками Божими — це кінець серпня і добра частина вересня, тобто між двома Пречистими). Наша бесіда невимушена, пересипана спогадами правіковічної жінки. За її плечима — дві світові війни, голод, поневіряння...

На моє звертання «пані Ганно» неоднозначна реакція:

— Що ви, яка я пані! От мені у свій час довелось служити покоївкою у панів Сломніцьких... У пана Бронька було три доньки: Ванда, Яна та Марія. Я слідкувала, щоб у кожного біля ліжка стояла склянка з водою, мешти. До обіднього столу я одягала білий очіпок, маніжки. Мала бути акуратною і чистою, як ті «фіціянти», що тепер є по рестораціях. Я подавала обід. На зиму пани перебиралися до Львова. Я навіть адресу пам’ятаю: вулиця Конопніцька, 8, бічна біля Зеленої. Марудної роботи тоді в мене додавалось ще більше. Бо пани дуже часто приймали ванну, то я мала всім набирати теплу воду і стежити, щоб вона не вистигла.

— А хіба взимку тоді не було холодно?

— Що ви, пани мали парове опалення, а на першому поверсі — кочегарку і палили вугіллям. Коли треба було, то користувалися й електрикою. Але коли почалась Перша світова війна, несподівано помер пан Бронько і сімейство Сломніцьких переїхало в село. Через ту війну все пішло шкереберть. Я пішла служити аж в Слобідку Струсовську, що біля Трембовлі, до панової доньки Янки, котра на ту пору мешкала вже окремішно на своєму фільварку. Набідилась, наслужилась, що там казати. Заробила у панів свій пляцок (ділянку землі — Авт.). Завела господарку, вийшла заміж, але дітей не було.

— А це правда, що ви зустрічались із Симоном Петлюрою?

— Було таке. На третій день Великодніх свят, у поливаний понеділок. Зібрався гурт наших дівчат, а я ще була малим дівчуком, і ми пішли з водою на гостинець. Там була хата, де кілька днів квартирував Петлюра. Видко мав якісь нагальні справи. Застали його на подвір’ї, кинулись обливати, а він тільки шусть — і вже в хаті. Зачинився ізсередини. А тоді взяв у господині юшку із квашеного буряка і ну нас поливати нею із вікна. Ох і сміху тоді було! А потім Симон вийшов, привітався. Пригощав якимось солодким гостинцем, уже й не пам’ятаю чим саме. А мене погладив по голові і каже: «От хитра мала!». Запам’ятався високим і в чоботях, а не в мештах, які тоді носили всі.

Вечорами бабусі Ганні буває сумно, бо старість не радість. А ще коли старість одинока. Однак у неї свій метод порятунку. Довгими зимовими вечорами вона співає, читає молитви і цим живе. Зрідка слухає радіо. Новини не любить. Каже, що «радійо» — то суцільна брехня. Щодо внутрішньої політики має власну думку: «У тій Верховній Раді нема кінцєтки (ні кінця, ні краю. — Авт.). А чого вони хочуть від Ющенка — ніц не второпаю».

Розкидана родина

Батько Степан був січовим стрільцем і загинув у бою в Перемишлі. Було у неї ще три рідні брати по матері — Володимир, Михайло та Іван. Але доля до них не була прихильною, бо пішли в УПА. Рятувались у свій час за кордоном. Іван повернувся з Австралії аж ...через 52 роки (але то окрема історія). А Володимира, який не встиг пожити з молодою дружиною Емілією навіть кількох років, забрала війна ще у 44–му. Опинився згодом аж в Англії. Прожив там самітником. Помер у віці 75 років і повернувся додому... в 1995–му, у труні... Михайло одружився з українкою в Англії та так і помер там. Був бездітний.

«Палиці набік — і співаємо»

Часто до Ганни Степанівни навідуються сусіди, братова Галина, Люба Мороз із «соцобслуговування». Поки ми спілкуємось, на нас зі стін прозорливими очима дивляться з образів Пречиста Діва та Ісус Христос. Їм не все одно, яким буде наступний день і наступна ніч у бабусі Ганни, адже вона щодня молиться до них і дякує за прожитий день, за прожиту ніч.

Важко собі уявити, але бабуся Ганна щонеділі ходить до церкви. Помаленьку, з паличкою. Якщо початок служби о 9–й ранку, то ця мужня жінка виходить із дому ще о 8–й... Шмат дороги чималий, а запізнюватись не гоже. З цього приводу жартує: «А ми (із сусідкою — Авт.) приходимо до церкви, палиці набік — і співаємо».

До речі, в селі дві конфесійні церкви. Доки вони з’ясовують між собою стосунки (одна править у храмі, а друга — в колишньому дитячому садочку, який тривалий час слугував за готель для приїжджих), бабуся Ганна просто ходить у церкву. Її не хвилює, кому вона належить, бо Бог один. «У садочок я не можу піти, — каже старенька жінка, — бо там спали різні люди, як там молитися, де там шукати Бога? То я йду просто до церкви».

...Я повертаюсь із цієї дивовижної мандрівки переповнена радісними і світлими почуттями. З думки не йде 105–річна жінка–епоха, яка народилась ще на початку минулого століття, між двома Матками Божими, у селі Божиків, де з її слів — «жили завжди добрі люди, які ніколи не гнівались, не сварились, а молились Богові». Можливо, в цьому й криється весь секрет довголіття Ганни Степанівни...