Уже про Євбаз, але ще трохи про гриби
«Ніхто площу Перемоги так не називав. Був Євбаз. Насправді — Галицький майдан, але всі казали «Євбаз». Мама й бабуся розповідали, що це було величезне торжище, просто колосальне. Там було все — від продуктів до антикваріату. Були речі, взяті буквально зі смітника. Але можна було знайти і гарного бронзового підсвічника....
До речі, слово «ринок» було не в ходу. Всі казали «базар», а «ринок» насаджували штучно. Всі торжища називали «ринками», це вже потім радянська влада вкорінювала: «Бессарабський колгоспний ринок». Хоча у Львові слово прижилось — «Площа Ринок» — і все нормально... Так само кияни не вживали слово «парк», тільки — «сад». Маріїнський сад, Купецький сад... А сквери називали «садочками». Бо Київ був містом–садом у буквальному розумінні слова. Із фруктів, які росли у «нічиїх» садах, кияни варили варення — тоді екологія це ще дозволяла. Зараз у це тяжко повірити, але на розі Некрасівської та вулиці Коцюбинського була величезна грибниця. Гриби пробивали асфальт, а в Павловському скверику росли просто на газонах. Іще в середині 60–х ми, малими, збирали шампіньйони, а мама смажила їх на обід. І вони були цілком їстівними»...
За «Ковбаскою» жив люмпен, а Євбазом бігав «пан бандит»...
«Особливо колоритно Євбаз виглядав під час німецької окупації. Коли речі міняли на їжу. Це був справжній антикварний ринок. Думаю, хтось собі у ті часи непогану колекцію зібрав... А ще були прилавки, які організували німці, де селяни продавали молоко та сир. Усе було дуже чисто — селяни стояли в нарукавниках, а спеціальна санітарна служба за ними наглядала. Була німецька поліція і поліція місцева — стежили за порядком. Адже Євбаз був раєм для кишенькових злодіїв. Мама розказувала, як одного разу — а це була зима 1942—1943 років — побачила таку сценку, замальовку з натури... Натовп вирує, раптом — ґвалт, крик, і хтось біжить, ховаючись у натовпі. Це тікає злодій, який щойно когось пограбував. Німецький поліцай кричить йому навздогін: «Пан бандит! Пан бандит!» Німці, які пройшли Польщу, нахапались таких слів, включно із «паном»... До речі, їхні горезвісні «млєко» та «яйкі» — теж звідти...
А жити на Євбазі вважалось непрестижним — аж до 70–х років. Я з батьками жив на Некрасівській, а поруч були Гоголівська, Тургенєвська, Дмитрівська, Золотоустівська — цим вулицям повернули старі назви... У напрямку до Євбазу була ковбасна фабрика, і мій батько казав: «Ну, це там — за «Ковбаскою»... Тобто для корінних киян це був абсолютно люмпенський напрям і люмпенський район. Так само, як не сприймали район за Лук’янівкою — там, де тюрма і базар, і загалом усе досить похмуро...».
Про морозиво у кульках і залізну церкву
«Мама розказувала про морозиво на Євбазі. Його готували просто на твоїх очах. Бо консервантів не було, і доводилось брати справжні якісні продукти, які «тримали» молоко, брали яйця і вершки, їх збивали на очах дитини і вичавлювали таку смачну кульку. Кульку клали на вафлю і віддавали дитині. Коштувало морозиво 5 копійок. Це — 20–ті роки, розквіт НЕПу...
А у 30–ті на Євбазі збирались візники, там було їхнє стійбище. Плюс іще трамвай ходив по Брест–Литовському... Шкода, до речі, усіх старих назв, і Брест–Литовського проспекту зокрема. Він, як і Львівська площа, чи Житомирська вулиця, чи Галицький майдан вказував на конкретний напрям...
Після війни Євбаз мав, звісно, жахливий вигляд. Стояли якісь дерев’яні лабази, халабуди, якісь будиночки, вже десятки років як покинуті... Таке собі типове дно, «чрево Парижа». Коли почали забудовувати майбутню площу Перемоги, то в цьому ансамблі домінувала вже будівля цирку. До речі, цирк стоїть, судячи з усього, на місці легендарної залізної церкви, і це також є символічним — звести на місці церкви цирк... Пізніше домінантою стала вже «Україна»...
Особисто я про залізну церкву знаю небагато. Певна річ, що така споруда була в місті одна. Не знаю, як її конструктори давали собі раду, скажімо, з вентиляцією, адже це не дерево, яке «дихає», це залізо... Взимку має бути холодно, влітку — гаряче, ще й свічки горять... Загадка... Споруда, власне, проста (бо із залізом особливо не розгуляєшся), але знакова. Всі її називали просто — «залізна церква», без прив’язки до імені святого».
Про інтернаціоналізм, дружбу народів і повний «шурум–бурум»
«Чому Єврейський базар називався єврейським, адже всі євреї жили на Подолі? Стосовно Подолу — це така собі урбаністична міфологія на кшталт того, що на одеській Молдаванці — самі лише бандити. Треба зважати на те, що Поділ був осередком київського міщанства, а серед міщан були люди всіх національностей.
Мабуть, відмінність Євбазу була в тому, що там не стільки продавали, скільки вимінювали речі. Взяти хоча б тодішній Сінний — там торгували харчами, там роботяги–ковалі кували якісь залізні вироби, там робили ключі — ось така специфіка... А Євбаз — це такий собі «шурум–бурум», купа мотлоху, який міняють чи продають із–під поли, який невідомо звідки взятий — може, вкрадений, може, знятий із мертвого тіла... Євбаз вказував не на локалізацію людей певної національності, а радше на спосіб буття, який їм приписували»...
P.S.
«УМ» зацікавилась «залізною церквою» і дізналась от що. Насправді храм звався Іоаннозлатоустівським. Фундамент під нього закладали 15 жовтня 1867 року. Споруду планували робити дерев’яною, але тодішній київський генерал–губернатор Олександр Безак переконав чомусь членів будівельного комітету в тому, що дерево було б доцільніше замінити на залізо. Безакові закортіло звести перший в імперії металевий храм.
У 1871–му церкву освятили, її будівництво обійшлося владі у 80 тисяч карбованців. Окремі частини церкви виготовляли в Петербурзі і звідти доставляли до Києва. Церква Іоанна Златоуста була найменшим храмом у Києві (всього лише 28 на 13 метрів), але мала найбільшу парафію — за підрахунками, її прихожанами себе вважали 6 966 вірян.
Доля храму не була безхмарною. Звісно, із залізом виникали певні труднощі: простоявши років із тридцять, церква почала іржавіти. На початку ХХ століття її ремонтували та рятували. Гроші на реставрацію виділяв причт, допомагали також і київські купці–меценати. Радянська влада, зрозуміло, церкву знищила. Сталося це у 1934 році...
