Поза грою

22.10.2009

Я пишу цю колонку, щоб відповісти на закид про недостатньо критичне висвітлення теми зоопарку. На жаль, прозвучало і таке. У квітні цього року я робила інтерв’ю з директором зоопарку Світланою Берзіною. Тоді вона зустріла мене досить люб’язно і відповіла на всі мої запитання. Гострі вони були чи ні — як на мене, нормальні... Нормальні та актуальні. Відтак я зробила розшифровку запису, але подала матеріал не як інтерв’ю, а як проблемну статтю. Я не замислювала її як комплімент пані Берзіній. І як підтримку її опонентів також не замислювала. Іншими словами, не була ні на чиєму боці. Не хочу казати, що була «на боці правди» абощо. По–перше, це — пафос, який я зневажаю. По–друге, правда — поняття тонке. Скажімо, те, що Берзіна — блондинка, є правдою. Кожен може побачити її та переконатись. А ось об’їла вона слона чи ні, я не знаю. Можливо, правда в тому, що вона систематично краде кошти, виділені на зоопарк. Можливо, правда в тому, що її обмовляють заздрісники. Розбиратись у цьому — не моє завдання. Моє завдання — подати різні точки зору на одну проблему. Що я, сподіваюсь, і роблю.

Здоровий цинізм підказує мені, що дещо з того, про що розповідає Берзіна, є перебільшенням. Приміром, про погрози на адресу її родини та її 12–річного сина. Про погрози отруїти тварин. (Так само наївно звучать слова її заступника Трантіна про прослуховування телефонів. Ким? Берзіною?). Хоча... Повторюся вкотре: як воно насправді — я не знаю. Бути незнайком — не соромно. Соромно обмовляти невинних, вигадувати пістряві байки. Вся мудрість світу не зібрана у моїй бідній голові. Як і у голові Берзіної чи Трантіна. Хто у кого що вкрав — хай із цим розбираються «компетентні органи». Журналіст не мусить ставати рефері там, де його про це не просять. І тим паче там, де просять...

Згадуються перипетії цього літа, коли я — проти волі — була втягнута у якусь алогічну і дурну дискусію, від якої лишився надзвичайно неприємний присмак. Ідеться про справу Жовтневої лікарні. Я писала про її забудову і, балансуючи на межі об’єктивності, все одно демонструвала особисту симпатію до тих, хто бореться проти забудови. А до людей по інший бік барикад була, відповідно, глибока антипатія. На той час у руйнуванні лікарні звинувачували депутата–БЮТівця Куровського. Яким же був мій подив, коли претензії — у досить злій і невихованій формі — почали надходити не з боку забудовника, а від тих, кого я (на моє переконання) підтримувала. Не буду називати імен та вдаватись у подробиці, але протягом певного часу мене тероризували дзвінками та листами ті, кому здалося, що про їхню святу місію я написала не досить повно, виразно та піднесено.

Це не сповідь розчарованої у роді людському істоти. Це нотатки людини, яку досвід навчив бути обережною. А вислухати й почути я готова кожного. От тільки ультиматумів і вереску по телефону я не сприймаю. Це до відома тих, кому не сподобалась моя стаття про київську екологію. Наведені мною показники нашого неблагополуччя декому здалися завищеними, тож із металевими нотами у голосі від мене вимагали назвати джерела. Між іншим, вони вказані у тексті — треба уважніше читати. А на допитах (справжніх!) я бувала за часів Кучми. Не злякалась там, тож не злякаюсь і під час телефонних баталій. До речі, якраз після виходу статті почала горіти станція аерації у Бортничах, і я вже з гіркою посмішкою згадувала розгніваного чиновника, який доводив, що в Києві з екологією не все так і погано...

Ну а поза цим діалог триває. Не знаю, чи народжується у суперечках істина, але до цих пологів дискусія докладає зусиль. Тож говорімо. Я готова бути «рупором епохи», а не суддею та катом в одній особі. А краще за все — залишатися поза (чи понад?) грою...

  • Навiщо Києву вулиця Табiрна,

    ...Я вийшов iз вулицi Пилипа Орлика, повернув на Михайла Грушевського, пересiк Богдана Хмельницького, спустився на Петра Сагайдачного... Сьогоднi в це важко повiрити, але чверть вiку тому про такi назви годi було й думати. Справдi, в перший рiк Незалежностi столиця України ввiйшла з вулицями Ленiна, Свердлова, Дзержинського, Жданова, Кiрова, Куйбишева, Орджонiкiдзе, Менжинського, Володарського, Косiора, Постишева, Мануїльського, площами Жовтневої революцiї, Ленiнського комсомолу, Брежнєва тощо. Та що там вулицi та площi, найпрестижнiшi центральнi райони столицi iменувалися Ленiнський, Радянський, Жовтневий, Московський, Ленiнградський, а в цих районах найошатнiшi вулицi носили iмена класикiв марксизму-ленiнiзму, росiйських революцiонерiв, агентiв ленiнської «Іскри» та мало не всiх членiв ленiнсько-сталiнського ЦК. >>

  • Розшукується дизайнер

    Будь-яку потрібну та корисну справу можна зіпсувати. Власне, для цього достатньо грати не за встановленими правилами, а за тими, що відповідають кон’юнктурі сьогоднішнього дня. Киянам обіцяли відкритий конкурс, на якому обиратимуть головного архітектора міста. >>

  • Митарства українського трамвая

    Кілька місяців тому на розширеному засіданні Ради директорів підприємств, установ та організацій міста Києва було підписано угоду про об’єднання зусиль київської міської влади та бізнесу щодо розвитку внутрішнього ринку задля сталого економічного розвитку міста. Свої підписи під документом поставили міський голова Києва Віталій Кличко, президент Українського союзу промисловців і підприємців Анатолій Кінах та голова Ради директорів підприємств, установ та організацій Києва Олександр Осадчий. >>

  • Чи повернуть киянам Довженків кінотеатр?

    Із плином часу залишається все менше тих, хто пам’ятає про кінотеатр імені Олександра Довженка, який колись розташовувався на проспекті Перемоги, 24а. Цю не надто ошатну споруду було знесено кілька років тому, і на її місці має з’явитися сучасний кінокомплекс. >>

  • Київ без крил

    У митрополичих палатах у «Софії Київській» того дня збирали підписи під зверненням до Кличка і Порошенка передати під музей авіації будинок сім’ї Сікорських на Ярославовому Валу, 15-б і перейменувати аеропорт «Київ» (Жуляни) на честь Сікорського. Підписатись під одним зі звернень не виходило. Активісти обидві вимоги оформили в одному листі. >>

  • Де сидять художники?

    Київ усе більше переймає європейські традиції, наповнюючи вулиці креативними елементами вуличного дизайну — від паркових скульптур на Пейзажній алеї та лавочок у вигляді чашок на Прорізній до розмаїтих нетривіальних «пам’ятників» — Їжачку в тумані, закоханим ліхтарям, табуреткам. >>