Хрещатик, понівечений радянською вибухівкою наприкінці вересня 1941 року.
Війна — навіть переможна — це радше трагедія, ніж привід пишатися. Вона завжди залишає по собі могили, сиріт і бездомних. Не можна сказати, що про горе від Другої світової війни у СРСР не говорилося. Утім його своєрідно інтерпретували, покриваючи міфом про «світле майбутнє» і використовуючи для розпалення благородних намірів «звільнити світ від війни», тобто поступово завоювати його для «комунізму». Для такої збуджуючої пам’яті використовували різні державні свята й ритуали, монументи й пам’ятники, музеї, кінофільми, літературу, систему освіти. «Інша» пам’ять — про знищення у 1920—40–х роках національної інтелігенції та духовенства, штучний масовий голод, визвольну боротьбу українців — не просто замовчувалася, а якомога ретельніше стиралася з мізків «населення». Вона стала проявлятися лише наприкінці 1980–х.
У незалежній Україні розпочалися наукові дослідження раніше приховуваних історичних подій. Утім і досі висновки дослідників залишаються переважно в малотиражних наукових збірниках та в умах відносно небагатьох високочолих учених. І хоча національна система освіти впродовж 18 років навчає молодь історії на основі наукових досліджень, а в скарбниці національного кінематографа — сотні якісних документальних фільмів про ХХ століття, на широку громадськість досі мають більший вплив російські ЗМІ. Адже, окрім наукових досліджень, у країні ще потрібна політика пам’яті. Недарма кажуть: чия пам’ять — той і господар.
Наприкінці вересня в Києві відбулася конференція, яка вперше спробувала ввести Україну в річище світової науки з цього питання. На конференції «Друга світова війна та (від)творення історичної пам’яті в сучасній Україні» йшлося про те, як історичні факти інтерпретуються, подаються тими чи іншими політичними силами і як довкола цього формуються певні моделі історичної пам’яті. Мотором і адміністратором конференції став нинішній директор програм Фулбрайта в Україні Мирон Стахів. На кілька днів у Києві зібралися найкращі історики й культурологи з України, Словаччини, Австрії, Франції, Естонії, Литви, Швеції, Німеччини, Польщі, Росії, США та Канади. Українські дослідження представляли на конференції вчені, серед яких Юрій Шаповал, Олександр Лисенко, Сергій Кот, Гульнара Бекірова, Людмила Гриневич, та закордоння: Орест Субтельний (Йоркський університет, Канада), Марко Царинник (Канада), Роман Сербин (Квебекський університет, Канада). Про відкриття і висновки цього поважного зібрання, актуальні напередодні 65–річного ювілею визволення України від фашистів, — наша розмова з відомим фахівцем із питань національної пам’яті, співголовою оргкомітету конференції Владиславом Гриневичем.
— Пане Владиславе, судячи з розвинутості досліджень у галузі історичної пам’яті за кордоном, там також не все гаразд. Можна зрозуміти наші постсовєцькі труднощі, роз’єднаність поглядів сходу й заходу України на історію. А в країнах ЄС які можуть бути проблеми з пам’яттю про детально досліджену впродовж 60 років Другу світову війну?
— На конференції були доповіді про політику пам’яті в Польщі, Україні, Росії, Німеччині, Білорусі. Американський дослідник Річард Лебоу пояснив, чим є колективна, державна, індивідуальна пам’ять, які між ними суперечності, як одна перетікає в іншу. Він розповів про складнощі в Європі. Переважну більшість учасників шокувало його повідомлення про цікаву проблему з історичною пам’яттю у Німеччині. Східна Німеччина впродовж 50 років формувала свою специфічну, комуністичну, модель пам’яті, де виступала як антифашистська країна. І досі, за соціологічними опитуваннями, чимало східних німців вважає, що їхня НДР воювала проти нацистів на боці Антигітлерівської коаліції. Що нам із нашим Донбасом, коли он німецькі «східняки» переконані, що вони «воювали за Сталіна»! Проблеми є у Франції, Голландії, навіть у Швейцарії, яка була нейтральною державою. Австрію після Другої світової війни подали як жертву, насправді ж ця країна радо сприйняла аншлюс, там сотні тисяч осіб вступили до Націонал–соціалістської партії. Під час війни Австрія воювала на боці Гітлера, який і сам був австрійцем, на її території був концтабір, де знищували людей. А зараз ця країна продовжує зберігати імідж жертви війни, і є потужний рух з боку інтелігенції, щоб покаятися, визнати нацистські злочини.
— Росія теж відчуває себе жертвою війни?
— Стосовно Росії на конференції було кілька поглядів. Ліберально–демократичний російський історик Борис Дубін сказав, що головна проблема Росії в тому, що вона зберігає не стільки пам’ять війни, скільки пам’ять перемоги. Росія розглядає війну як частину своєї національної ідентичності. А звідси і реабілітація Сталіна, і намагання Путіна використати цей, чи не єдиний, позитив комуністичної системи — перемогу у Другій світовій війні. Утім довкола цього також точаться суперечки.
У Європі зараз є три основні моделі пам’яті. Перша, назвемо її західноєвропейською, формує ідентичність на пам’яті про війну як травму, трагедію, де наріжний камінь — Голокост. Це відсутність націоналізму, засудження війни та її злочинів і каяття. Навіть країни, на території яких не було концтаборів чи розстрілів, які лише опосередковано допомагали знищувати євреїв, прагнуть до покаяння. Друга модель пам’яті, східноєвропейська (країни Прибалтики, Польща), суттєво відрізняється. Це націоналістична модель, що ґрунтується на засудженні злочинів тоталітарних режимів і опорі цим обом режимам. Більше навіть йдеться про сталінські злочини, зокрема окупацію в 1939 році та знищення інтелігенції. Третя модель пам’яті — російська. У ній є обережні згадки, що Сталін таки вбивав людей у ГулаГу, але все ж він герой. Деякі російські вчені пишуть, що «гулаг мав економічну доцільність», адже дешева рабська сила мільйонів людей будувала залізниці, добувала руду, валила ліс, і це був внесок у побудову великої країни. Війна вважається найбільшою подією ХХ століття, що зробила Росію потужною й великою, з Росією почали рахуватися і боятися її.
В України — гібридна модель, де трохи від прибалтійської і чимало від російської. Бо ми не «відзначаємо день закінчення війни», а «святкуємо перемогу». І це виглядає дивно для України, якій Сталін стільки зла заподіяв. Чи не першим зрозумів радянську модель пам’яті про війну Василь Гроссман, який у книжці «Життя і доля» сказав, що насправді це була велика перемога, але — перемога Сталіна над своїм народом. Бо завдяки війні він ще дужче посилив свою владу і в СРСР, і в Центральній Європі.
— Пане Владиславе, незадовго до конференції, у червні, ви зініціювали в Україні соціологічне опитування «Ставлення до проблем, пов’язаних із ІІ світовою війною» та аналітичний звіт за його результатами. Про що вони свідчать?
— За радянських часів більшість людей не мали альтернативної думки і називали війну лише Великою Вітчизняною. А це дослідження показало, що за останні роки відбулися помітні зміни в суспільній свідомості. Російські сайти, які дуже цікавилися результатами дослідження, найбільше уваги звертали на питання: «Яку назву для Другої світової війни ви вважаєте найбільш доцільною?». 57 відсотків відповіли, що «Велика Вітчизняна війна». Але, зіставивши кількість альтернативних поглядів, бачимо, що цифри не збігаються. Деякі люди давали по дві відповіді, бо не могли відповісти чітко. «Друга світова» прийнятна для 32 відсотків, «війна СРСР проти Німеччини» — для 10, «радянсько–німецька» — 6. Тобто 50 на 50.
У питаннях, де політика Ющенка була активною, — зміни у свідомості дуже помітні. Скажімо, значний відсоток людей до УПА вже не ставиться вороже. Однак Президент продовжує послуговуватися радянською назвою війни, у нього модель напіврадянська–напівнаціоналістична. Хоча це, звісно, вже не кучмівська модель.
— Про що свідчать наукові дослідження: яка назва найбільш відповідна тій війні?
— Чому українські історики замислюються, чи була та війна «Великою Вітчизняною»? У своїй доповіді на цій конференції я нагадав, що першою під сумнів цю назву поставила українська діаспора. Причому одразу після війни, а може, й під час. Коли в 1941 році 92 відсотки українців залишилися на окупованій території, то не знали назви війни, та й для них вона не була «вітчизняною». Хто взагалі вигадує назви війнам? Війну 1812 року назвала «Вітчизняною» російська влада, причому не під час війни, а через три–чотири роки. Хоча для переважної більшості кріпаків «Отєчєствєнная война русского народа протів Наполєона» не була такою. Вони, бувши рабами, не надто переймалися ідеями когось там звільняти. Тим паче сам Наполеон ішов на них із гаслами визволення і свободи. Але війну такою зробили літератори й ідеологи. А от назва «Велика Вітчизняна» з’явилася у перші ж дні війни. У промові Ярославського, що була надрукована в газеті «Правда» 23 червня, її названо так: «Вєлікая Отєчєствєнная война совєтского народа». За деякий час Сталін скоригував назву: замість «народа» написав «Союза». З народницької площини перевів назву в державницьку.
Про «вітчизняну війну» почали говорити ще до війни. Тоді вона планувалася не оборонною, а наступальною. Означення «вітчизняна» згадувалося у двох контекстах. Перший, марксистський: про «вітчизняну війну» говорив ще Енгельс у своїх творах, це була б війна «за визволення від капіталізму» різних країн. Але в радянському контексті назва набула російського націонал–патріотичного відтінку. В українців не було суспільної пам’яті про вітчизняну війну 1812 року, а в росіян була — через літературу Пушкіна, Толстого. До речі, Першу світову в Росії також хотіли назвати вітчизняною, але вона не була героїчною, та й Росія розвалилася після неї.
— Коли війну стали називати «Великою Вітчизняною», то період 1939—41 років «соромливо приховався»?
— Радянська історіографічна концепція була дуже хитромудрою. У ній війна починається завжди 22 червня 1941 року нападом Німеччини на СРСР. Того ж дня радіо повідомило: «Сєгодня, в чєтирє часа утра, бєз об’явлєнія войни, бєз пред’явлєнія какіх–лібо прєтензій Гєрманія напала на нашу страну, бомбіла наши города...». Це була брехня. І претензії, і проголошення війни були. Спочатку в Берліні російському послу вручили меморандум Ріббентропа, де були висловлені всі претензії. Гітлер звинуватив Сталіна у нещирості, що він «готує ножа під полою», що СРСР робить чимало такого, про що вони не домовлялися: почав війну з Фінляндією, захопив Буковину і намагається відрізати від Німеччини Румунію. До того ж почалася мобілізація радянських військ, які стоять біля кордонів і хочуть завдати удар у спину. Потім меморандум привезли до Москви і вручили Молотову. Цей документ у СРСР ніколи не друкували, тепер він опублікований.
У науковому плані проблема ще в тому, що назву «Велика Вітчизняна війна» важко використовувати в академічній науці. Вона робить дослідження багатогранного процесу війни чорно–білими, чітко двополюсними. Хоча досі використовується.
— Багато людей прикипіли душею до цієї назви і будуть відчайдушно її обстоювати. Телеканали й часописи досі здебільшого використовують саме цю назву...
— Річ навіть не в телеканалах. Президент Кучма свого часу підписав зініційований комуністами закон, щоб оберігати Велику вітчизняну війну від посягань фальсифікаторів. Там прописано, що всі спроби «фальсифікувати історію війни» мають визнаватися кримінальними злочинами. А Президент Віктор Ющенко цього року затвердив радянську символіку для святкування перемоги. Тож тепер «георгієвські стрічки» повезли до нас з Росії ешелонами, аби зробити нас «російськими патріотами». Це — наслідок сталінської політики імплантування російського націоналізму до міфу Великої Вітчизняної війни.
Тема комунізму й соціалізму під час війни не піднімалася аж до 1944 року. Бо воювали ж з націонал–соціалістською Німеччиною — обидві країни були «соціалістичними». Саме апеляція до російського націоналізму, до Суворова, Кутузова, Олександра Невського дала Сталіну змогу перемогти в тій війні. Росіяни піднялися захищати не комуністів чи більшовиків, а «матушку–Росію».
— То можна сказати, що трохи згодом червоноармійці й загони НКВС воювали в Україні проти нашого визвольного руху також не за Сталіна чи «світле комуністичне майбутнє», а за «Росію–матушку»?
— Я б так однозначно не казав. Бо кожен четвертий у діючій Червоній армії був тоді українець. Але дослідження свідчать, що в Червоній армії російська націоналістична пропаганда була надзвичайно потужною. От у 1944 році на Першому українському фронті на політзаняттях для поповнення, що прибуло, до речі, з Татарстану, пропагували «вєлікого русского князя Дмітрія Донского» і його перемогу на Куликовому полі. Це до певної міри кумедно. Утім ця пропаганда була зорієнтована не на кількасот татарів, а на сотні тисяч росіян в армії. Російський націоналізм перегукувався з радянським патріотизмом, а в час війни вийшов на перший план. Українців важко було обробляти на російський копил, то для них «згадали» про Богдана Хмельницького, який «об’єднав Україну з Росією». Цікаво, що імена радянських героїв — Щорса, Боженка — майже не використовували.
— Симпатик комуністів історик Валерій Солдатенко у статті в «Дзеркалі тижня» свого часу фактично виправдовував Голодомор, мовляв, він опосередковано «сприяв перемозі у Великій Вітчизняній війні». Бо дав змогу Радянському Союзу стати потужною індустріальною країною, наробити багато зброї... Як на мене, від таких роздумів віє «духом пекла». Усе ж, чим був кінець світової війни для українців і як його годилося б відзначати?
— Ми потрапили в страшні гітлерівсько–сталінські жорна. Кожний шостий мешканець України у ході війни був знищений, причому не лише гітлерівцями, а й сталіністами. Думаю, що ми маємо відзначати 8–9 травня як День пам’яті. Пам’ятати і гітлерівські, і сталінські злочини. Бухенвальд, про який піонери співали пісні, через кілька днів після звільнення від нацистів перетворили на радянський концтабір для «антисовєтчиків», і смертність там була вища, ніж за німців.
Наша пропозиція, можливо, радикальна — скоріше відмовлятися від радянського міфу, використовувати гібридну модель — західноєвропейську, з каяттям, зі східноєвропейською. Українці чинили злочини у складі і Червоної армії, і Вермахту, і УПА. Усе це треба визнати, пишатися своїми героями, але каятися за злочини, які б ідеї за ними не стояли.
Владислав Гриневич
народився у Києві у 1959 р. Закінчив історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. Працює в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ. Кандидат історичних наук, доктор політичних наук. Тема — Друга світова війна і політика пам’яті про війну в Україні та інших європейських державах. Досліджує геноциди ХХ століття, читає відповідний курс лекцій у Києво–Могилянській академії. Автор книжки «Суспільно–політичні настрої населення України в роки Другої світової війни», понад 60 статей у наукових виданнях.
Стажувався в Центральному європейському університеті, у Канадському інституті українських студій, у Центрі ім. Вудро Вільсона (за програмою Фундації Фулбрайт—Кеннана), у Центрі геноциду і Голокосту в Амстердамському університеті.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
