Андрій Могила вже ніколи не поведе донечку на відпочинок... (Фото з родинного архіву.)
Коли тієї п’ятниці вранці невістка Юля зателефонувала Наталії Володимирівні в Полтаву й повідомила про те, що Андрій не ночував удома, материнське серце здригнулося у тривожному передчутті. Адже раніше з її 24–річним сином, який жив із Юлею в цивільному шлюбі й виховував спільну донечку, ніколи такого не траплялося. Підозріло мовчав «мобільний». Останній дзвінок від Андрія був напередодні ввечері, він сказав, що разом з Олександром Олійником вони скоро повернуться на авто останнього. Щодо Олійника, то він хоча й мешкав у Полтаві, але влітку постійно жив на дачі в селі Судіївці, що поблизу обласного центру. У цьому ж селі мешкав і Андрій Могила, практично ровесник та товариш Олександра. Того дня, 24 липня 2008 року, Андрій пішов до крамниці по пиво, зустрів Олійника, з яким нібито домовився «постріляти по пляшках» із рушниці останнього. Хлопці виїхали у «глухе» місце, неподалік одного з сіл сусіднього Новосанжарського району. З тієї поїздки Андрій не повернувся ...
Наступного дня Олександр привіз Юлі додому мобільний телефон чоловіка. Мовляв, помітив «трубу» на сидінні авто вже після того, як висадив Андрія на зупинці в передмісті Полтави. Той нібито мав у місті невідкладні справи, але везти пасажира туди Олександр не наважився, бо ж був нетверезим. Юля спитала, чому Андрій досі не повернувся додому, але Олійник сказав, що не знає. Останній ще два дні переконував у цьому матір та дружину Андрія, відповідаючи на їхні схвильовані телефонні дзвінки. Але зрештою, роздратувався: мовляв, «дістали» вже, й без вас стільки справ...
Уже на другий день після зникнення хлопця, під вечір, біля його помешкання з’явилося чимало співробітників міліції. На той момент на узбіччі дороги в Решетилівському районі правоохоронці вже виявили труп молодого чоловіка з вогнепальними пораненнями й навіть установили особу загиблого. Тепер належало з’ясувати в рідних, із ким Андрія бачили востаннє. Через лічені хвилини до дачі Олійника міліціонери вирушили разом із Юлею. Тож вона мимоволі стала свідком «початкового» затримання Олександра в їхньому селі. Коли ж того доставили до Полтавського райвідділу міліції, їй довелося просидіти під його стінами ще години зо дві. Доки звідти не приголомшили новиною: Андрія вже немає, в його вбивстві зізнався Олександр Олійник...
Відтоді цей кривавий сюжет почали детально описувати спочатку в міліцейських, а потім і в судових «святцях». Зрештою, за умисне вбивство Новосанжарський райсуд 19 травня ц. р. відміряв Олійнику п’ять років позбавлення волі. А 9 вересня, розглянувши одразу кілька оскаржень вироку учасниками процесу, колегія Апеляційного суду Полтавської області внесла до початкового вердикту Феміди лише одну «поправку»: суму відшкодування моральної шкоди матері загиблого збільшити з 70 тисяч гривень до 100 тисяч. Згадану ж «п’ятирічку» засудженому залишили без змін. Хоча санкція статті, за якою винесено вирок, передбачає позбавлення волі на строк від 7 до 15 років, а прокурор «просив» усі 13!
За іронією долі, під час слухання справи в Апеляційному суді Олександр Олійник сидів у «клітці» поруч з іншим засудженим, якому за постріл у потерпілого гумовою кулею й одне лише поранення останнього «дали» на півроку більший термін позбавлення волі. Власне, п’ять років можна «заробити» й за звичайну «хуліганку» чи за ДТП. У нашому ж випадку, згідно з висновками експертів, озброєний мисливською рушницею Олійник зблизька прицільно вистрелив і влучив у беззбройного Могилу щонайменше тричі, причому востаннє — впритул. Саме від того «контрольного» пострілу в голову зі зруйнуванням мозку й настала смерть...
Однак, попри таке бузувірство, суд визнав за необхідне застосувати до засудженого статтю 69 КК, яка дає можливість з урахуванням кількох пом’якшувальних обставин призначити основне покарання «нижче від найнижчої межі». До таких факторів «пом’якшення» служителі Феміди зарахували позитивну характеристику, відсутність судимостей, «дієве каяття» з добровільним відшкодуванням потерпілим збитків у сумі 20 тисяч гривень та явку з повинною. У вироку «суд також враховує, що потерпілий Могила А.П. у стані алкогольного сп’яніння своєю грубою образою сам спровокував скоєння злочину».
Таким чином фактично «освячено» версію вбивці, котрий є єдиним живим свідком. За словами Олійника, тільки–но вони з Могилою вийшли з авто для стрілецьких «забав», як останній ні сіло ні впало почав його словесно принижувати та ображати «лохом», «косим» тощо. Ще й почав наближатися до озброєного «мисливця» з порожньою пляшкою в руці. Прохання зупинитися зігнорував, натомість плюнув Олійнику в обличчя і «почав відбирати рушницю». Тож уже під час боротьби пролунав перший постріл, і нетверезий «нападник» упав на землю.
Далі — взагалі епізод із гангстерського бойовика. За твердженням Олександра, поранений Андрій став підніматися, тримаючи в руці все ту ж пляшку, і з криком «Уб’ю!» наближався до нього. Саме тоді, боячись розправи, нажаханий Олійник вистрелив ще. Що було потім, практично не пам’ятає. Трохи отямився лише тоді, коли зупинив машину в Решетилівському районі, витяг із багажника труп Андрія і залишив його на узбіччі дороги... «Я ні на кого не нападав, проти мене було насильство, і я добровільно все розказав», — ще раз повторив Олександр у залі Апеляційного суду.
Звісно, що такі доводи підсудного «тягли», якщо не на вбивство при перевищенні необхідної самооборони, то принаймні на таке, що скоєне у стані сильного душевного хвилювання з набагато «легшою» мірою покарання. Частину доводів (зокрема щодо пляшки) судді таки відкинули, адже слідчі не знайшли її на місці злочину. Але ґрунтована винятково на словах підсудного версія про «провокування злочину» жертвою (з її погрозами та «боротьбою за рушницю») фактично лягла в основу обох судових вердиктів...
«Просто приголомшена такими висновками суддів, — сказала власкору «УМ» мати вбитого Наталія Могила. — Мій син був спокійною і врівноваженою людиною. Того дня, за висновком експерта, він випив лише пляшку пива. То чому повірили тільки Олійнику? Якщо Андрій «нападав», то чому в Олійника не було тілесних ушкоджень, а на тілі мого сина, крім вогнепальних поранень, виявили численні синці та інші ушкодження? І про яке «щире каяття» та «явку з повинною» можна говорити, коли Олійник понад двох днів цинічно брехав нам із Юлею, ніби не знає, де мій син, хоча сам убив його!? Юля ж була з міліціонерами, коли його затримували, так він «качав права»: мовляв, як ви смієте, я ж ні в чому не винний... Трохи примовк лише тоді, коли відкрили багажник його машини і хтось із міліціонерів сказав: «Єсть!». І навіть ті перші зізнання в райвідділі пізніше неодноразово змінював, говорив відверті нісенітниці».
«Уявіть собі беззбройну людину, здатну ображати, плювати і йти з порожньою пляшкою проти того, в кого заряджена рушниця? — каже представник пані Могили, полтавський правозахисник Валентин Волошин. — Мені також добре відомі обставини затримання засудженого, тож ніякого щирого каяття і реальної явки з повинною не було. У скоєнні тяжкого злочину він зізнався вже в райвідділі під тиском доказів, зокрема, виявлених у його автомобілі слідів крові».
«Пародією» на справжню явку з повинною в розмові з власкором «УМ» називали суто формальний документ із такою назвою й досвідчені оперативники, котрі брали участь у затриманні Олександра Олійника. Коли його до блиску вимитий автомобіль зупинили на сільській дорозі, він удавав із себе ображену невинність. І навіть після огляду багажника, де вже не було повстяної обшивки, а на фанерній виднілися плями бурого кольору, намагався всіляко викручуватися, категорично заперечуючи власну причетність до зникнення Андрія. Лише через кілька годин у райвідділі (вже після того, як експерти визначили, що йдеться про сліди саме людської крові), такі заперечення втрачали будь–який сенс. Тоді ж і оформили ту «явку з повинною» та офіційне затримання слідчим підозрюваного у скоєнні злочину. В іншому випадку, за відсутності підстав, Олександра належало б випустити через три години після затримання...
Та колегія Апеляційного суду зробила висновок, нібито «твердження в апеляції потерпілої Могили Н. В. про написання Олійником О. В. явки з повинною після його затримання не ґрунтуються на матеріалах справи». Фактично зігнорувала вона і, здавалося б, «убивчий» аргумент представниці прокуратури, котра в залі суду ще раз привернула увагу до офіційного висновку судово–медичної експертизи: перший постріл по загиблому було зроблено десь із двометрової відстані, причому в той момент, коли він стояв спиною (!) до стрільця. То про який загрозливий «наступ» із порожньою пляшкою та плювками в обличчя може йтися?
Прикро, але це ще не всі питання, залишені обома судовими інстанціями без відповідей. Тож зовсім не дивно, що їхні вердикти за цією вельми резонансною справою обростають тепер найрізноманітнішими чутками та припущеннями. Мати загиблого пригадує, як іще перед початком слухання справи в райцентрі за нею «по п’ятах» ходили батьки Олійника, пропонуючи великі гроші тільки за те, щоб вона взагалі не з’являлася на судові засідання. Підходили й у суді, куди батько підсудного — досить відома в Полтаві людина (сьогодні він є депутатом міськради від Партії регіонів і керує одним із найбільших ЖЕДів, а раніше певний час очолював головне управління з питань житлово–комунального обслуговування населення міськвиконкому) — подекуди з’являвся навіть із депутатським значком. І хоча згорьована жінка в обласній лікарні одержує 900 гривень, від згаданого «спонсорства» категорично відмовилась. Однак іще більше вразили її слова односельця, котрий переповів свою розмову з одним із близьких родичів засудженого, дізнавшись, що мати вбитого подала апеляцію на вирок райсуду: «Нехай подає куди хоче — у нас вистачить грошей купити всіх!»...
Оскаржувала ж Наталія Володимирівна вирок не тому, що хоче «крові», а заради одного — справедливості. Як у встановленні істини, справжніх обставин загибелі Андрія, так і в покаранні за скоєне. Бо ж підростає її онука, донька Андрія, котра тільки–но стала першокласницею. Вона неодмінно запитає: коли й за яких обставин загинув татусь? І змушена буде щоразу згадувати рядки з вироку стосовно тієї «провокації злочину», підтверджені, по суті лише... словами вбивці.
«Господи, як мені з цим жити? — говорить мати Андрія крізь сльози. — Сусіди, всі, хто знав мого сина, шоковані цим вироком. Якби ж він був п’яницею чи наркоманом... Поховали дитину — то я його й не бачила, бо тіло ж три дні пролежало на сонці перед такою «явкою з повинною»... Невже у світі немає справедливості? Де її шукати?».
Наразі Наталія Могила та її представник Валентин Волошин подали касаційні скарги до Верховного Суду. Сподіваючись на те, що «нижчу від найнижчої» межу закону людського і Божого все ж не буде перейдено.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
