Дебют дуетом

Трилогія на трьох дружин

Жили­були собі два актори, Андрій Самінін та Олександр Кобзар. На творчу долю їм скаржитися не доводилось: грали в театрі, знімалися в кіно (небезуспішно, Андрій, зокрема, зіграв Павку Корчагіна, а Олександр — Махна), а потім раптом... вирішили поставити виставу. І не кожен окрему, а одну на двох. Випадок для театру, чесно кажучи, безпрецедентний. Ні, акторів, які прагнуть спробувати себе ще й у режисурі, багато, після деяких побачених експериментів навіть не зайве буде уточнити, що аж занадто багато. Але щоб дебютувати у цій професії дуетом — це точно проти правил. Цю очевидність Кобзар із Самініним благополучно проігнорували. І звернулися до художнього керівника Театру драми і комедії Едуарда Митницького з пропозицією: «А що, як ми поставимо «Чонкіна»?». «А поставте», — відповів Едуард Маркович. Роман Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», перший зі знаменитої трилогії, Самінін із Кобзарем швиденько адаптували до сцени і, назвавши свій проект «Граємо Чонкіна», взялися до роботи. Працювали дружно, переконуючи один одного, що фантазувати у площині ігрового театру можна не лише поодинці, а й удвох.

На прем’єру «Чонкіна» в Театрі драми і комедії приїхав автор роману Володимир Войнович, колись гнаний класик російської літератури, з біографії якого можна «насмикати» сюжетів для кількох оповідань та романів. Він народився у Душанбе, жив в Україні, Росії, працював пастухом, столяром, автомеханіком, редактором, із десяти класів закінчив п’ять, включаючи десятий, півтора року провчився в педагогічному виші, писав поезію і прозу, був членом Спілки письменників СРСР... Після появи «Чонкіна» порівняно спокійний період життя Войновича закінчився: письменника виключили зі Спілки, він був змушений емігрувати, а до всього, за наказом Брежнєва, автора сенсаційного як для часів розвиненого соціалізму роману було позбавлено радянського громадянства. Згодом радянське громадянство Войновичу поновили, його літературною творчістю почали активно цікавитися видавництва з різних країн — твори письменника переклали 30 мовами — а сам він навіть почав малювати.

Та найвідомішим результатом його творчості залишається Іван Чонкін, персонаж оригінальний, особливий, унікальний і... до кінця так і не розгаданий навіть самим автором. Як розповів Володимир Миколайович, він був одружений тричі й кожній дружині присвятив по роману з трилогії про Чонкіна.

Сміх без пауз

Войнович уважно слідкує за театральною долею свого героя, якому гріх нарікати на неувагу режисерів. На київську прем’єру — а це перша поява Івана Чонкіна на українській сцені — приїхав, переповнений найкращими передчуттями: «Я познайомився з режисерами, худруком театру, такі ентузіасти своєї справи, навряд чи вони зробили б погану виставу».

Упродовж спектаклю і Войнович, який, до речі, сидів поряд із Адою Роговцевою, і решта глядачів переконалися, що обидва слова в його назві виявилися рівнозначними. Якщо з Чонкіним усе зрозуміло — головний герой і цим усе сказано, то дієслово «граємо» дуже точно характеризувало те, що відбувалося на сцені. Актори від душі погралися і з жертвою обставин рядовим Чонкіним, і з реаліями того часу, і з тими комічними типажами, які з такою любов’ю виписав письменник у своєму романі.

Історію про солдата, якого послали охороняти зламаний літак і про якого потім забули, автори вистави максимально щільно наситили комедійними екзерсисами. Настільки щільно, що іноді реально не вистачало якоїсь паузи для осмислення побаченого, — глядач ще не відсміявся після попереднього епізоду, а вже треба реготати над наступним. Тількино Нюрка (Леся Самаєва) продемонструвала, як вона оберігатиме власну честь і гідність, навприсідки обсмикуючи сукню, як уже треба відволікатися на комічні істерії голови Голубєва (Микола Боклан), а за хвилину увагу глядачів перехоплює невтомний мічурінець Кузьма Гладишев (Михайло Кукуюк), який винайшов ПУКС і для рекламування своєї диворослини вирядився у червоні труселя... А розбитній жіночці Раїсі (Анастасія Трітенко) варто було просто вийти на сцену — і глядачів починало трусити від істеричного сміху. Окрему сцену під назвою «Риболовля» режисери виділили для Віталія Салія (Іван Чонкін) та Дмитра Лаленкова (Плечовий). Лаленков, якого після тривалої театральної паузи з розкритими обіймами прийняли на Лівому березі, накинувся на цю роль, мов спраглий у пустелі на склянку води, віддавши своєму герою всю свою незатребувану за цей час жагу виходити на сцену.

Добрими співавторами для Самініна та Кобзаря стали художник Олег Луньов, який підвісив над підмостками макет літака, та композитор Олександр Курій — його музична концепція вистави часом додавала комедії трагедійного забарвлення, від чого все, що відбувалося на сцені, виглядало ще смішнішим.