Не помилюся, якщо назву ці імена найбільш впізнаваними в аргентинській літературі. Хорхе Луїс Борхес і Хуліо Кортасар — про них знає будьякий громадянин світу, який претендує називатися освіченою людиною. Саме на це робить ставки Аргентина, яка наступного року буде почесним гостем Франкфуртського книжкового ярмарку. «Наш уряд започаткував програму, спрямовану на підтримку перекладів аргентинських авторів на інші мови. Серед ста обраних творів на цей рік є два українські переклади», — повідомила почесний посол Аргентини в Україні пані Ліла Ролан Васкес де Муан у понеділок на презентації перекладів Борхеса та Кортасара.

Жили­були собі два актори, Андрій Самінін та Олександр Кобзар. На творчу долю їм скаржитися не доводилось: грали в театрі, знімалися в кіно (небезуспішно, Андрій, зокрема, зіграв Павку Корчагіна, а Олександр — Махна), а потім раптом... вирішили поставити виставу. І не кожен окрему, а одну на двох. Випадок для театру, чесно кажучи, безпрецедентний. Ні, акторів, які прагнуть спробувати себе ще й у режисурі, багато, після деяких побачених експериментів навіть не зайве буде уточнити, що аж занадто багато. Але щоб дебютувати у цій професії дуетом — це точно проти правил. Цю очевидність Кобзар із Самініним благополучно проігнорували. І звернулися до художнього керівника Театру драми і комедії Едуарда Митницького з пропозицією: «А що, як ми поставимо «Чонкіна»?». «А поставте», — відповів Едуард Маркович. Роман Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», перший зі знаменитої трилогії, Самінін із Кобзарем швиденько адаптували до сцени і, назвавши свій проект «Граємо Чонкіна», взялися до роботи. Працювали дружно, переконуючи один одного, що фантазувати у площині ігрового театру можна не лише поодинці, а й удвох.