Так наприкінці 40–х виглядали молоді українські шахтарочки.
Цього літа в Німеччині ксьондз луганського храму Різдва Пресвятої Богородиці Діви Марії Гжегож Рапа познайомився з немолодою вже німкенею Маргаритою Орт. Фрау Орт шокувала святого отця детальним знанням луганської топографії: вона назвала співрозмовникові селища Золоте й Тошківка, станцію «Мар’ївка», шахту «Карбоніт»... На запитання, звідки вона так добре знає ту далеку українську місцевість, жінка розповіла свою сумну історію...
Маргариті, тоді ще Ауленбах, не пощастило з місцем народження. Або — з національністю. Народилася вона на території країни, яку пізніше назвуть Югославією, в 1926–му, а восени 1944–го туди ввійшла героїчна Червона армія... Коротко кажучи, 1 січня 1945–го, ешелон із двома тисячами молодих югославських німців рушив на Схід. Якщо точніше — на Донбас. Піднімати вугільну промисловість.
Ні Маргарита, ні решта її товаришів по нещастю проти Радянського Союзу не воювали; вони взагалі не були німецькими громадянами. Сьогодні вже й колишнім радянським громадянам трохи відомо, як виганяли «переможці» німецьке населення зі Східної Пруссії, Сілезії, Судетів тощо. А про те, що сталінський режим просто перетворив тисячі абсолютно безневинних юнаків та дівчат на рабів — принаймні автор цих рядків почув уперше.
... Фрау Маргарита зустрілася з луганським священиком не для того, аби когось звинувачувати. Вона просила його розшукати людей, які допомогли їй вижити в ті страшні роки. А це вдалося не всім. Жінка передала ксьондзу лист колишнього начальника штабу Окремого робітничого батальйону інтернованих (ОРБІ) № 1211 капітана запасу Василя Трефілова. По–військовому чітко капітан доповідає: кількість інтернованих у батальйоні — 1450 осіб, із них померло 311 (більш ніж п’ята частина зовсім молодих людей!), у тому числі заподіяли собі смерть — 5. Утекли 42, спіймали — 21... Зверніть увагу на номер батальйону — їх очевидно було більше тисячі, а отже, тільки інтерновано було близько мільйона, а то й два. Якщо комуністи почнуть вам укотре розповідати про трудовий ентузіазм і ударні темпи відродження СРСР у післявоєнні роки — згадайте й про цих... ентузіастів.
Отець Гжегож привіз із собою ще два клаптики паперу. Дві адреси. Одна — Олександри й Фьокли Білецьких, що жили на станції «Мар’ївка» на вулиці з дивною назвою Новий Зубок. На другому — Любові Вишнякової й Семена Шевирьова, з рудника «Карбоніт». Ці люди, казала священикові стара фрау, часто приносили їй хліб, а вона ховала його під одягом, аби потім поділитися з подругами в бараці. Ще вона згадувала бригадира, якого назвала Фільком. Чоловік втратив руку на фронті і все одно, маючи над німцями владу, чим міг, допомагав їм. Міг небагато, але іноді «приховував» їх, вкрай виснажених, від начальницького ока на легкій роботі, цим дарував їм життя. Начальство абстрактний гуманізм не заохочувало.
Гжегож Рапа запропонував кореспондентові «УМ» допомогти йому в пошуках. Я з радістю погодився, і скоро ми вже мчали в Золоте (це неподалік Лисичанська) на безвідмовному ксьондзовому мікроавтобусі «Фольксваген». Як потім з’ясувалося, Золоте складається аж із п’яти доволі далеко розкиданих одне від одного селищ. Виникла реальна загроза надовго заблукати між пагорбами Донецького кряжу, аж тут ксьондзові спало на думку зупинити першого–ліпшого водія.
Ним виявився колишній гірник Володимир. Почувши про станцію, він не став пояснювати, де ми помилилися поворотом, а просто скомандував: «За мною!..» Так ми знайшли той самий Новий Зубок. Тут допомогти подорожнім висипала чи не половина вулиці. На жаль, Білецьких не пам’ятав ніхто, зате хтось згадав, де колись жили чи то Шевирьови, чи Вишнякови. І знову ми кружляли слідом за «Жигулями» кривими і запиленими вуличками шахтарського селища.
На вулиці Футбольній нам нарешті пощастило: тут живе племінниця Люби Вишнякової Людмила Христич. Дочка її сестри Ольги. Шкода, самої Люби, Любові Сидорівни Шевирьової, немає вже на цьому світі. І її чоловіка Семена також. У 53–му сім’я поїхала на будівництво Волгоградської ГЕС; жили в наметі, потім 26 років — у комуналці. У своїй квартирі Любові Сидорівні довго пожити не довелося... Між іншим, сина свого Володю Люба народила влітку 1949–го, а Маргариту відпустили в Німеччину в листопаді того ж року. Тож вона, напевно, була свідком того, як з’явився на світ син її української подруги. Народився він мало не в шахті. Забурилась вагонетка; молода шахтарочка піднапружилася — тут у неї й почали відходити води. Ледь встигли її вивезти на поверхню. А вже за кілька днів Люба знову штовхала вагонетки по кривих рейках. Товариш Сталін волів не розбещувати своїх підданих такими буржуйськими розкошами, як декретна відпустка...
Від нашого провідника Володимира естафету опікування нами прийняла дочка Людмили Володимирівни Ірина. Спершу вона додзвонилася до Волзького (це через Волгу просто навпроти від Волгограда), де живе Володимир Семенович Шевирьов. Мабуть, пані Орт приємно буде довідатися, що син її подруги ще живий, здоровий і навіть запрошує її до себе в гості.
Уперше я почув від Петра Зигулі. Білецьких так ніхто в Золотому й не згадав, а пошуки однорукого бригадира Філька привели нас до хати Петра Васильовича. Як і Філько, Зигуля втратив руку на війні; як і той, працював у шахті після звільнення в запас у 46–му. Маргарити він не пригадав, але розповідь його була цікава. До речі, німців, яких привезли з Балкан, у Золотому всі називають югославами. Можливо, тому, що ті з місцевим населенням намагалися спілкуватись якоюсь із мов слов’янської країни.
— А взагалі ви югославських дівчат пам’ятаєте?
— Так, одну Мицею звали. Вона загинула десь у 49–му. З горизонту 310 метрів качали ліс у вагонетках на горизонт 175. А ми сиділи тут, чекали ці вагони, щоб гнати далі. Робила лебідчицею Ткаченко Галя. І коли викачала на гору на 175: «Мицю, Мицю, вставай!». Миця ж та не встає. Голову їй, бідолашній, відірвало...
Петро Васильович, як і всі без винятку шахтарі–ветерани, з ким нам доводилося спілкуватися, говорить українською. Якось не підтверджується міф про буцімто російськомовне походження шахтарського Донбасу.
— А як люди ставилися до інтернованих?
— Та нормально... У мене у дворі вмер один югослав. Це я не брешу. Сидимо ми, обідаємо. Маторженики ще з макухою були. Це такі коржики: макуха із дертю кукурудзяною... Чуємо, хтось стука у двері. Аж це югослав. Мати дали йому тих маторжеників, він подякував і почав виходити з двору. Аж раптом сіда–сіда–сіда — і сів. Я підійшов до його, а він захропів, піну пустив — от і все.
— Так і не з’їв того маторженика?
— Попробував трошки — навіть не ковтнув. Чи болєзнь, чи од голоду... Тоді стільки хрестів залізних стояло. Зараз, правда, нема нічого... Югослави по металу майстри були. У цеху робили; матері духовку зварили. Мати їм козеня дали. Вони дуже довольні були...
Сусідка Зигулі Марія Сопельниченко додала ще штрихів у загальну картину повоєнного шахтарського краю. У відповідь на питання, чи крали щось югослави, вона енергійно заперечила:
— Куди їм красти! Я на першому участку робила — вагони гнали з вугльом. І югослави тут робили. Та вони за вагоном йшли й падали! Голод був...
— Їх місцеве населення підгодовувало?
— Хто там підкормлював, як ми всі голодні були?! Я з ними робила в 46–му. Нам пайку давали. Тим, хто в шахті робив, — кіло двісті, хто на поверхні — вісімсот грамів хліба на день.
— І югославам стільки давали?
— Їх у лагері окремо кормили. А так — що ми були голодні після війни, що вони, бідні. Так ми хоч удома щось мали, а їх одгонять в общежитіє...
...Від «общежитія» — колишніх бараків на околиці Золотого (якщо точніше — Золотого–1) — лишилася тільки малопомітна смужка від фундаменту. Тепер на цьому місці зводять церкву. Православну.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
