Іграшки для дорослих. Звабливі і дорогі

Є в Карпатах кілька «еталонних» гуцулів, без яких, так би мовити, ніщо путнє ні на фестивалях, ні на ярмарках не освятиться. Один із них — майстер народної творчості з Косова, відомий зброяр і цікавий оповідач гуцульського фольклору Роман Стринадюк. Одягнутий у барвистий домотканий стрій, підперезаний власноруч інкрустованим чересом, цей колоритний чоловік із раритетними пістолем і топірцем–барткою на велелюдді відразу стає епіцентром уваги.

«Для туристів, — пояснює пан Роман, — у Карпатах справді мають бути такі люди, як я, як Роман Кумлик із Верховини, який грає на всіх музичних інструментах; як Михайло Дідишин із Космача, котрий відшукав і переніс на власне подвір’я хату, з якої нібито Дзвінчук вистрелив в Олексу Довбуша. Виходить так, що ми добровільно виконуємо місію популяризаторів і певною мірою хранителів давніх традицій та обрядів, що вельми подобається приїжджим».

Гуцул без зброї — що Карпати без Говерли

Ярмарки та фестивалі — це свята, короткі веселі паузи між щоденною копіткою роботою. Працює майстер удома часто по 13–14 годин на добу, незважаючи на вже немолодий вік — наступної весни виповниться 75. Мешкає майже в самому центрі гірського Косова, на правобережжі Рибниці, тому обійстя не надто просторе. Чорнові заготовки для майбутньої зброї «під старовину» виготовляє в чорній від кіптяви та хімічних випарів майстерні–прибудові, де обладнано ливарну й муфельну печі, під рукою — різні верстаки для металообробки. Деякі з них господар придумав сам, інші вдосконалив: слава Богу, розуму не позичати — свого часу закінчив Інститут нафти і газу, з механікою та електрикою давно на «ти».

Напевне, нафтогазова галузь таки втратила здібного фахівця — в місцевому управлінні газового господарства він уже доріс, було, до посади голов­ного інженера. Зате завдяки директору Косівського художнього комбінату обробка металу в особі Стринадюка знайшла оригінального майстра, котрий зумів поєднати славні традиції колишніх гуцульських зброярів–класиків із новими технологіями.

Уявити давнього гуцула без зброї — бартки чи пістоля — так само неможливо, як Українські Карпати без Говерли. Попит диктував пропозицію: народні умільці в поті чола клепали в примітивних майстернях топірці та кремнієві пістолі, аби озброїти ними чоловіче населення краю. І, кажуть, досягли в цьому ремеслі визнання на всю Австро–Угорську імперію. Між іншим, цісар дозволив українським горянам носити легку зброю.

— Раніше мої земляки неодмінно ходили озброєні, бо Карпати — такі гори, що в них колись і звірини водилося вдосталь, і людей різних, котрі тікали від криміналу, вешталося чимало, — стверджує пан Роман. — Ґазда, який жив на горі, не міг розраховувати на допомогу сусідів, тому на ніч клав під подушку бартку чи пістоль. До церкви чи до корчми теж ходив озброєний. З часом традиції змінилися, і зброярство в наших горах почало занепадати.

Із «дефектом» надійніше

Тепер «мілітарних» справ майстрів, окрім пана Стринадюка, на Гуцульщині немає. Та й він виготовляє зброю не для ширвжитку, хоча в ній деталі та механізми по–справжньому бойові, і лише один конструктивно задуманий «дефект» — ствол без просвердленого в ньому каналу, аби ні в кого не виникло спокуси випробувати сувенірну зброю в ділі. Коштує вона дорого і по кишені не всім. Скільки саме, майстер не каже. Місцеві «експерти» сходяться на думці, що за одну Стринадюкову рушницю можна купити китайську «малолітражку». Охочих рахувати чужі гроші, звісно, не бракує, та мало хто цікавиться тим, скільки зусиль і часу майстер затрачає на свій ексклюзив.

— За все життя я виготовив лише шість рушниць, — каже косівський зброяр. — Остання (показує дивну одностволку з вибитими від приклада до ствола фігурками людей і тварин) називається «Невдале полювання». Бачите, ось зображено мисливця, який мріє вбити глухаря чи дикого козлика, далі попід дубами та смереками йдуть мисливці з собачками. Один трубить, аби тікали звірі. Тут ховаються ведмідь, лось і кабан. На фініші мисливець–невдаха кидає рушницю, залазить на дуба і репетує: «Допоможіть, люди добрі!».

Пан Роман дає мені потримати свою «лялю», як він ніжно називає рушницю, і продовжує:

— Тема мисливства присутня майже на всій моїй зброї та порохівницях, проте немає жодного сюжету, аби мисливці торжествували над убитим звіром. Навпаки, зазвичай такі історії завершуються дуже кумедно. І це не вигадки, а реальні випадки із власного піввікового мисливського досвіду. Товариші знають, що на полюванні мене не можна ставити там, де йтиме олень, бо я ніколи в нього не встрілю. Дикий кабан — то інша справа. Якщо пригадати приказку «Хитрий, як лис», то її придумав той, хто не знав повадок вепра — гідного, кмітливого і такого винахідливого звіра, який може обвести навколо пальця, чи то пак — копита, найдосвідченішого стрільця.

Бувалий у бувальцях мисливець, Роман Михайлович далі розповів пригоду, яка сталася з ним під час полювання на гірському хребті. Колеги поставили його на номер, а самі пішли заганяти звірів — мали ліцензію на відстріл парнокопитних. Через деякий час у напрямку Стринадюка почувся важкий тупіт.

— Щось серйозне посунуло на мене крізь густий смерічник і високу траву, — хитро посміхається оповідач. — Стріляю я влучно, тож прицілився на шурхіт. Раптом бачу шестеро поросят вовтузяться, а поруч — їхня мама. Вона, захищаючи малечу, могла відразу кинутися на мене, але не зробила цього. Ми зустрілися поглядами, як розумні істоти: вона зрозуміла, що я не вистрілю, а я — що свиня не нападе. Отак ми й розійшлися. Прибігли хлопці, побачили, що я без трофею, і почали лаятися. Мовляв, ну й дурний же ти, хто так робить? А я їм у відповідь: «Якщо ще один такий дурень знайдеться, то до того року виросте ще шестеро кабанів».

Австрійські пригоди вуйка Романа

Професійний гонор, вважає Роман Михайлович, — то дуже цінна штука, бо змушує майстра, який шанує себе і якого поважають люди, все доводити до досконалості, сто разів перевіряти місця можливих недоробок. До пари професійній честі — національна гідність.

— Де б не був за кордоном, — каже зброяр, — завжди пам’ятаю, що я — українець, представник талановитого народу. В австрійському Ібшіці, куди мене в грудні 2006 року особисто запросив бургомістр на відкриття міжнародного свята ковалів, я був у великій пошані, бо австрійці як зіницю ока бережуть своє, національне, і з повагою ставляться до тих, хто теж так робить. Я мав успіх не тільки серед шанувальників народного мистецтва.

Можна уявити на вулицях Відня, через який з кількагодинною перервою пролягав маршрут до Ібшіца, колоритного косівського вуйка в гуцульському вбранні і з величезною зачохленою рушницею за плечима. На столичному залізничному вокзалі за незвичайним пасажиром почав підозріло стежити поліцейський і, підійшовши впритул, запитав: «Ви що, на полювання зібралися?» Пан Роман розстібнув чохол і показав кремнієву рушницю з мисливськими сюжетами. Потім по–німецьки пояснив, що зробив її сам. Поліціянт схопився за «мобілку» і через кілька хвилин збіглося з десяток його колег. Після оглядин дивовижної зброї і захоплених вигуків стражі австрійського порядку з ескортом провели гуцула до ібшіцького потяга і пригостили пивом...

На моє прощальне запитання, чи вже досягнув він вершин майстерності, Роман Михайлович повагом відповів: «Я роблю одну справу і вдосконалююся в ній упродовж усього життя. Можна мати звання професора і бути ремісником, а можна шити взуття і бути професором».