«Україна — важлива частина світу. Нам є чим пишатися»

Наш вітчизняний безлад триває так довго і безпросвітно, що невміння облаштувати в межах країни нормальне життя автоматично породило розмови та дискусії про ментальну нездатність українців мати власну державу в принципі. Російські політики навіть спробували запевнити світ у тому, що проект під назвою «Україна» — історична випадковість, про яку невдовзі вже всі забудуть. Але чи так це насправді? Чи існує в природі ідея, яка пробудила б в українцях інстинкт національного самозбереження і здатність до колективного мислення? Про це в інтерв’ю «УМ» розповів кандидат філософських наук, відомий харківський історик Ігор Рассоха.

«Нав’язування нам якихось абсолютно штучних розділень я б не назвав випадковим»

— Пане Ігорю, існує думка, що Україна так важко розбудовує власну державність через брак національної ідеї. А та, у свою чергу, і досі не запропонована суспільству з причини ментальних відмінностей Сходу і Заходу. Мовляв, Харків та Львів, умовно кажучи, — це різні світи, які важко об’єднати спільною філософією буття. Чи справді ця відмінність така нездоланна, чи це, все ж таки, плід передвиборчих фантазій політиків, які діють за принципом: розділяй і володарюй?

— Коли ми говоримо про національну ідею, то маємо на увазі, перш за все, спільне бачення історії. Найголовніший елемент конструювання такої спільної свідомості — це створення картини спільного історичного минулого. Чи можливо це у випадку з Україною? На мою думку, так. Більше того, головні атаки йдуть саме на цей момент. Якщо неупереджено подивитися на історію України хоча б ХХ століття, то ми побачимо, що всі українці, незалежно від місця народження, надзвичайно схожі між собою. Історія теж. Наведу такий простий приклад. Не так давно я чув суперечку між східняками і західняками. Східняки сказали: «Ви бандерівці». Західняки відповіли...

— «...а ви москалі»?

— Ні, махновці. Східняки замовкли, і далі між ними дружнє спілкування пішло. А яка насправді різниця між Махном і Бандерою? Обидва селянські ватажки. Обидва створили потужні організації, які боролися за свободу у прямому розумінні цього слова. І в того, і в того були однакові прапори — червоно–чорні. Що ті, що інші відстоювали ідею вільної землі і дуже подібні соціальні програми. У бандерівців були різні національні формування, які потрапляли на цю територію і переходили на їхній бік — азербай­джанські, грузинські, єврейські тощо. І в Махна теж були єврейський, кримсько–татарський полки. І там, і там була велика кількість росіян. Тобто обидва ці рухи — не вузьконаціональні, а політично–українські, в яких брали участь люди, що вважають Україну своєю батьківщиною. Чи є тут якась принципова розбіжність? Однозначно ні. Тому нав’язування нам якихось абсолютно штучних розділень я б не назвав випадковим. Це свідома ідеологічна провокація і нічого більше.

А якщо ми візьмемо більш віддалений час? Я, наприклад, активно використовую у Харкові для аргументації таке джерело, як «Описание харьковского намесничества», зроблене наприкінці XVIII століття спеціально для імператриці Катерини ІІ. Там ідеться про українців як єдину націю, що займає територію від Галичини до Дону включно, і в якої є спільні культурні якості, спільна свідомість, спільна столиця Київ тощо. Повторюю, це писав чиновник харківський для імператриці. Так ось де соборність України. Вона завжди була на рівні єдиного народу. Це, як на мене, найважливіше. Це достеменний історичний факт.

Зовсім не випадково у 20–ті роки, коли сформувалася досить чітка національна ідея й Україна переживала національне піднесення, то його підтримало і Закарпаття. Без жодного насильства значна частина назвала себе українцями, тому що люди, маючи змогу обирати, обрали саме це. Є спільність. Тобто на рівні елементарного: ми — єдиний народ. Причому досить успішний. Знаєте, що буває з народами–невдахами? Їхня територія зменшується. Тож чи можна назвати невдахою націю, яка займає найбільшу в Європі площу? Ми програвали чи вигравали? Якби програвали, то мали б зараз інші кордони. А так усе гаразд. Це показник сили.

— Росіяни розширення наших земель називають штучним. Мовляв, Крим їм на «халяву» дістався.

— Крим справді й досі заселяють переважно інші національності, хоча й там є українські райони. Але решта земель була освоєна і відвойована в основному українцями. Коли кажуть, що Росія відвоювала, то я б заперечив: вибач­те, це не Росія відвоювала, а Російська імперія, дві третини військового контингенту якої складали українці. Ті ж самі суворовські диво–богатирі — не виняток. Власне кажучи, суворовська наука перемагати — переклад російською певних аспектів тактики запорожців. Причому дуже спрощений. Історія наша взагалі дуже цікава. Ми багато чого дали світу. Я, скажімо, автор книги «Україна — прабатьківщина індоєвропейців», де доводжу, що саме Україна і трошки прилеглої території Росії були центром батьківщини індоєвропейських народів. Тут вперше приручили коня і винайшли колесо. Тобто зробили ключовий винахід в історії людства. Вулик, чоботи, дублянки — теж «наші». Чимало головних теоретиків і практиків космічної галузі були народжені саме тут. Скажіть, будь ласка, чи багато у світі народів, які можуть таким похвалитися? Ми дуже важлива частина світу. Нам є чим пишатися. Тож думаю, що національною ідеєю має стати для нас ідея сильної України. Якщо це буде реально, а не на словах (слова надто велику інфляцію пережили), якщо буде зроблено конкретні кроки у цьому напрямі, то ми дуже швидко побачимо єдність держави. У тих поодиноких випадках, коли нам щось вдається останнім часом, як, наприклад, у футболі, ми це вже бачимо. І на стадіонах у Харкові, і в Донецьку кричать: «Слава Україні, героям слава!». Просто успіхів таких насправді дуже мало.

«Є такий термін «меритократія» — влада мудрих»

— Є в історії світу ще країни, де б так довго панував вірус паразитування еліти на тілі народу, і як ці країни, якщо такий феномен ще десь був, виходили з такої ситуації. Словом, як довго наш вітчизняний безлад може тривати і чи було щось подібне десь?

— Тривати безлад може надзвичайно довго.

— Ну як довго? Мости вже падають, дороги руйнуються.

— Я можу навести приклад країн, де щось подібне тривало надзвичайно довго, буквально до останнього десятиліття. Це Латинська Америка. Там після завоювання незалежності ще в 1825 році потяглися не те що десятиліття — століття руйнації: державні перевороти, громадянські війни, повна безвідповідальність еліти. З цим вони важко боролися, і не можу сказати, що остаточно побороли, хоча протягом останнього десятиліття, принаймні, деякі країни, вийшли на цивілізований рівень. Якраз тоді й почався дуже швидкий розвиток.

— Що стало поштовхом? Народ змусив, самосвідомість керівної верхівки зросла чи просто далі так жити вже було неможливо — спрацював колективний інстинкт самозбереження?

— Зміна еліт. Нове покоління прийшло до влади, і серед цього нового покоління люди змогли обрати достойних. До того були неодноразово моменти, коли народ нібито перемагав, але обрані ними улюбленці нічим не відрізнялися від попередників. Тобто це може тривати не одне десятиліття.

— Що може прискорити початок змін?

— Є такий термін — «меритократія» — влада мудрих. Знаєте, у багатьох країнах починався нормальний розвиток, коли на чолі ставав ректор якого–небудь ВНЗ і змінював правила гри. Бразилія через це пройшла, і не тільки вона. Хоча, звісно, буває й по–іншому. Я думаю, дуже важливим є, перш за все, усвідомлення сутності проблеми і формування чітких вимог до правлячої еліти. Зараз найважливіше — прибрати посередників, які сидять просто всюди. Їх і Юлія Володимирівна культивує, і пан Янукович культивував. Чистісінький паразитизм. Ми дожилися до того, що у Харкові навіть метро будуватиме якась приватна фірма. Уявляєте собі, яке це Ельдорадо! В Україні будівництво моста через Дніпро коштує дорожче, ніж у Китаї зведення моста через Яндзи, завдовжки 32 кілометри! У Піднебесній менше на це витратили. А у нас мало того, що витратили, так ще й міст не добудували.

«Людям просто набридло, що їм брешуть»

— Хотілося б поговорити ще й про роль народу у творенні власної історії. Еліта, якою б вона не була, легко впадає у гріх, якщо не відчуває контролю. З нами так чинять, тому що з нами так можна.

— Вони ж не б’ють нас по обличчю, як у деяких сусідніх країнах. Вони взагалі–то цікаво чинять. Вони народ обдурюють.

— А народ обдурюватися радий.

— Наш народ у 2004 році зробив досить серйозну спробу покласти цьому край. І головний протест був саме проти цинізму влади, який дістав. Думаєте, люди забули про головне гасло Майдану — «Бандитів у тюрми»? Але ми побачили замість реальної революції черговий зговір еліт. Вони про щось там знову домовились.

—  А про що свідчить досвід світових революцій? Якщо одна революція зазнала фіаско, значить, неминуче має бути інша?

— Звичайно.

— І яка у нас буде наступною.

— По–перше, я б дуже хотів, щоб вона була мирною. Ще більш мирна, ніж у 2004–му.

—  Та куди ж ще мирнішу?

— Просто вибори. Може, не просто, бо тут є певні нюанси. Зазвичай, в інших країнах вибори — це зміна всередині однієї еліти. У нас має бути зміна не косметична. Має бути принципова зміна правил гри на самій горі. Сподіваюся, цього разу до влади нарешті прийдуть професіонали, яких стомили відсутність державного розвитку і безлад. Зараз, гадаю, у нас є реальний шанс. Адже справа не в демократії як такій. Ніхто ж не хоче знову боятися міліціонерів. Ніхто не хоче повернення до цензури. Люди стомилися не від демократії, а від безвідповідальності. Від того, що закони не працюють, бандитів у тюрми ніхто не садить. Це головне. Для того щоб життя налагодити, потрібна навіть не сильна рука, а просто воля елементарна. Пам’ятаєте, як Кирпа прибрав посередників, і залізниця дуже швидко із збиткового перетворилася на прибуткове підприємство тільки тому, що її припинили зухвало грабувати. Саме такі прості речі й об’єднають Україну. Людям просто набридло, що їм брешуть. Причому по обидва боки Дніпра.