Столиця й окупанти

«А вы отдаете себе отчет, что в Городе идет настоящая война?» (Валерий Грузин. Гибель Киева. — К. : Амадей, 2008). Війна в Києві — реальна та рефлексійно–літературна — на жаль, не новина. Булгаковські «Дні Турбіних» пам’ятає, либонь, кожний. Але тут — роман–online; на сюжетному календарі — 2008–й.

Київ завойовують донецькі (автор пише — «конецькі»). Не військова, звісно, окупація, а проте, часом, і військова виглядає привабливіше. Он як наприкінці 1920–х писав
В. Домонтович (у романі «Доктор Серафікус») про перший німецький прихід до Києва — як часово–просторову оазу в перебігу перманентної московської агресії: «1918 рік ствердив для революції перепочинок. Літо 18 року принесло білий хліб, ясність і спокій, звичайно усталений лад, сонце, пляж, Курбасів «Молодий театр» з Кляйстом і Шекспіром, «Біба–бо» з Аґнівцевим, роздягнену «Леду» Анатоля Каменського, віденську оперетку» (В. Домонтович. Доктор Серафікус. Без ґрунту. — К. : Критика, 1999).

Геть не так ідилічно нині. Слідом за Прем’єром Януковичем на столицю суне хмара грошовитої і без комплексів людиноподібної сарани: рекетом відбирають у киян їхні бізнеси та квартири, влаштовують із традиційних київських осель «помесь казармы и будуара». Мало не ґвалтують, як ті татари, киянок. Одне слово, як сказав би киянин в екзилі, — «морально–політичні виродки» (Володимир Діброва. Андріївський узвіз. — К. : Факт, 2007).

Але «живуть у Києві люди загадкові й несуєтні», — писав класик (Павло Загребельний. Я, Богдан. — К. : Радянський письменник, 1983). Терплять до часу. Сплять. Інший киянин, Андрій Курков, ці сни переказав так: «Ночью мне снится русский лес. Почему русский? Да потому, что где–то далеко, среди высоких елей, кто–то постоянно перекрикивался, используя русский мат» (Андрій Курков. Последняя любовь президента. — Х. : Фоліо, 2004). Та кошмар не може тривати вічно. «Киевский человек» Олександр потрапляє під донецьку роздачу (включно з «наїздом» на свою Беатриче) й одного ранку прокидається Робін Гудом, «с мощным ощущением своей силы»: «Спасибо донецким, дернули они нас, спящих, разбудили».

Зав’язується бойовик: «Вот уж теперь он им Город не отдаст... Ничего, за пропуск в Киев он заплатит. И за эту дозу заразы, которую принесет с собой в эту квартиру, в этот дом, на Крещатик, в сам Киев. Аминь!» Підсвідомість починає награвати героєві трагедійно–оптимістичні мелодії Утьосова, підштовхуючи до адекватних висновків: «Мальчонка мог закрыть телом родную мостовую от напирающих немцев и румын. А чем это румыны хуже конецких? Те же оккупанты. Им ничего не надо. Только грабить». До речі, ця одеська алюзія має чи не містичний присмак: майже водночас на п’ятсот кілометрів південніше вийшла друком книжка Олександра Дорошенка «Мой город: поэма» (Одесса: Моряк, 2008). І мені давно не траплялися твори з таким високим рівнем «повстанських» емоцій, як у цих двох книжках («УМ» рецензувала О. Дорошенка 30. 08. 2008).

Розпечений жагою помсти, наш герой перебирає варіанти активного спротиву: «Ну должно же найтись пару сотен тысяч нормальных киевских мужиков, способных по кирпичику разобрать «вавилонскую башню» на Грушевского, убрать стекляшку у оперного, восстановить Сенной и выгнать, наконец, из города архитектора Дедушкина на его историческую родину — пусть садит свои стеклянные какашки в Челябе». Щодо архітектора, то це так — традиційна київська проблема, незалежно від кольору окупантів. Знаний києвознавець Дмитро Малаков стверджує, що останні дві сотні років «до Києва надсилали архітекторів неукраїнського походження» (Дмитро Малаков. Прибуткові будинки Києва. — К. : Кий, 2009).

Утім до системних терактів у романі не доходить. У кульмінаційний момент кияни обмежуються тим, що скидають штани з одного високопоставленого «конецького» агресора і привселюдно шмагають його різками. Нехай light — а проте самосуд, хоч і вимушено–спровокований. А після прочитання цієї гостросюжетної історії лишається більше запитань, аніж відповідей.

Якось так сталося, що упродовж вісімнадцяти років не з’явилося книжок, де б інтелектуали розмірковували над причинами та наслідками різних «окупацій» Києва. Можливо, таки має рацію уже згадуваний П. Загребельний: «Жити в Києві таке велике щастя, що це загрожує отупінням чуттів, збайдужінням до всього, що поза цим містом». Класик був певен, що «Київ не дається ні для кого. У Київ їдуть на поклон, а не жити. Хто любить рух, пересування, той тут не всидить. Київ не приймає нікого стороннього». Але Павло Архипович таки видавав бажане за дійсне. За двадцять років, що минули з часу його розмислів, стало ясно, що проблема «окупацій» завжди актуальна для усіх великих історичних міст. І вже маємо, на щастя, приклад львівських інтелектуалів, які останнім часом активно рефлексують над сучасним ментальним коктейлем із живучих інгредієнтів «польського», «австрійського», «російського», «радянського», «сільського» Львова. Між іншим, роман «Гибель Киева» фактично побудовано за ідейним сценарієм, що запропонував Юрій Винничук в есеї про модерну львівську «окупацію»: «Дозволено ж не любити німців, то чому треба ховатися зі своєю нелюбов’ю до москалів?» (Leopolis multiplex. — К. : Грані–Т, 2008).

Дискусії гуманітаріїв про різнобічні культурні впливи на менталітет міста–пам’ятки дозволяють знаходити легітимні способи (власне — наукові) розв’язання справді вибухонебезпечної «проблеми іншого». Коли ж такий дискурс відсутній, залишається белетристика формату «Що робити?». Тут доречний і феєрверк емоцій, і екстремізм у головах персонажів, і їхня активність за логікою «мета виправдовує засоби». Хоч як парадоксально, саме такий формат ніколи не дає зваженої відповіді, що ж його робити. Так і з романом Валерія Грузина; в одному місці, наприклад, подибуємо цікаву тезу, варту серйозних аналітичних роздумів: «Пока Город не восстановит баланс еврейской крови, горожане не оторвут своих задниц с диванов». Але у романному просторі перевірити–дослідити це неможливо за означенням.

Як літературний жанр впливає на авторські висновки, дуже добре видно на зіставленні роману В. Грузина з вищезгаданим інвентар–дослідженням Дмитра Малакова «Прибуткові будинки Києва». Обидва автори — Кияни з великої літери; їхні життя — це життя для Києва. Остання фраза книжки Д. Малакова така: «А далі настав час безкомпромісного, зухвалого й хижацького «ущільнення» історичної забудови центру Києва хмарочосами, перед якими колишній «хмарочос» Гінзбурга на Інститутській, 16–18 — іграшка. Нова «лихоманка» триває. Триває життя!»

Оце сковородинівське «триває життя» (та ще й зі знаком оклику) — ніби виплавлений алхіміком «філософський камінь». Д. Малаков вивчає «прибуткові будинки, які завдяки жовтоцегляним фасадам сформували своєрідне, суто київське урбаністичне середовище». Але, вивергнувши на читача купу архівних свідчень, автор показує, що у часі з’яви ці нині класичні будинки вважали за несмак, спричинений тими самими хвилями «окупацій» (тут, хоч–не–хоч, пригадаєш, як попервах парижани ганили Ейфелеву вежу).

Дослідник починає саме з «окупаційної» стратифікації. За переписом 1897 року, в Києві мешкало 260 тисяч люду. З них міщан було менше половини, селян — 68 тисяч, пенсіонерів імперської армії — 10 тисяч, купців — майже сім тисяч, іноземних підданих — понад 5 тисяч. На цьому соціальному тлі розпочалася перша київська «будівельна лихоманка». На початку ХХ століття нова політична ситуація спричинила черговий приплив «окупантів», другу «будівельну лихоманку», внаслідок чого «залюдненість Києва на 1914 рік становила 623,3 тис. чоловік, або, у порівнянні з переписом 1897 року, зросла у 2,5 рази».

І хто тоді формував внутрішньо–зовнішній образ Києва? «Мати прибутковий будинок було не лише вигідно, а й престижно: серед домовласників були селяни, міщани, купці, офіцери й генерали, лікарі, професори університету, дворянство й титуловані особи». Побудований Владиславом Городецьким «Будинок з химерами» спочатку сприйняли вороже, та й сам архітектор не виглядав для сучасників «білим і пухнастим»: у цьому прибутковому домі на Банківській були найвищі орендні ціни. Та саме прибуткові будинки (винятково комерційний проект, ніякої «духовності») стимулювали різноманітні комфортні винаходи; у цих багатоповерхівках з’явилися перші ліфти, домофони, консьєржі. А в який дивний спосіб ці прибуткові будинки вплинули саме на духовність киян! Часто наймані квартири умебльовували, і в інтер’єрний асортимент потрапляло піаніно. Через те «гри на фортепіано навчали обов’язково усіх дітей того прошарку суспільства, який мешкав у прибуткових будинках». Ще один стандарт: на обов’язковому переддиванному столику зазвичай лежав «альбом з видами Києва видання С. В. Кульженка».

І ще одне: тодішні «грошові мішки» заповідали свої прибуткові будинки не на 60 років (як «хрущовки»), а на століття. На будинку по вулиці Богдана Хмельницького (Гастроном за Оперою) зберігся зухвалий, як колись, мабуть, здавалося, ліпний напис: «1900—2000». Д. Малаков свідчить: «За час свого фізичного існування жоден із київських прибуткових будинків не зруйнувався через втрату конструктивної міцності основного елементу — несучих стін». Коли нині телевізор чи не щодня сповіщає про саморуйнування «соціалістичного» соціального житла, стає цілком очевидно: найстрашнішим окупантом для Києва, Львова, Одеси були «радянські». Хоча хтозна, як далеко відкотилися від них нинішні «конецькі»...