«А вы отдаете себе отчет, что в Городе идет настоящая война?» (Валерий Грузин. Гибель Киева. — К. : Амадей, 2008). Війна в Києві — реальна та рефлексійно–літературна — на жаль, не новина. Булгаковські «Дні Турбіних» пам’ятає, либонь, кожний. Але тут — роман–online; на сюжетному календарі — 2008–й.

50 років тому керівник Українського театрального товариства, народна артистка України Наталя Ужвій, розуміючи, що актори старіють і часто не мають, де і з ким дожити віку, заснувала для них Будинок ветеранів сцени у Пущі–Водиці під Києвом. Жодна творча спілка до подібного не додумалася. Хоча, здавалося б, навіщо акторів на пенсії так балувати, спеціально для них будувати будинок, і чим же він може відрізнятися від інших притулків для людей похилого віку. Відповідь стає очевидною, як тільки потрапляєш у Будинок ветеранів сцени імені Наталі Ужвій. Тут кожна кімната, як гримерка актора, чи то пак, театральний міні–музей з афішками, фотокартками, костюмами, вирізками з пожовклих газет. Кожен житель будинку — ціла мистецька епоха.

А ще тут можна зрозуміти, яке воно — мистецьке життя на пенсії.

Як розповів «УМ» голова Національної спілки театральних діячів Лесь Танюк, у Будинку ветеранів сцени головне — не так умови проживання, як атмосфера. «Був у нас народний артист СРСР Володимир Дальський. Знайшов собі тут дружину. Вона пересварилася з іншими мешканцями, після чого пара перейшла в інший будинок. Через кілька місяців Дальський занудьгував і попросився назад. Їм важлива певна аура. Сюди приїжджають Бенюк, Хостікоєв, Ада Роговцева. Так ці люди ніколи не перестають бути дійовими акторами сцени», — розкриває секрети Танюк.