Святослав Логінов: Це я вигадав расу під назвою «енергетичні вампіри»

Найпочесніший гість цьогорічного фестивалю фантастики, що пройшов у Харкові, подібний до героя сільської радянської прози. Він носить бороду а–ля Карл Маркс ідейно–плакатного розливу, не дивиться телевізор, живе по півроку в новгородській глибинці і вважає себе войовничим атеїстом. А ще, знову ж таки «по старинці» (на відміну від авторів нової хвилі), б’ється невиправним естетом над кожним словом і не працює над романом менше, ніж два–три роки. Подібна скрупульозність не залишається непоміченою: кожна нова книжка автора обов’язково знаходить свого читача, а сам він, навіть у наш комерціалізований час, може дозволити собі жити так, як він хоче. Рубінова крапля крові дракона на золотому ланцюжку (таку форму має харківський «Філософський камінь») теж не вивела Святослава Логінова з програмного спокою, хоча й здивувала. Мовляв, їхав до Харкова просто на людей подивитися і себе показати, а тут — на тобі, аж настільки висока нагорода.

«Думав: дадуть якусь цяцьку з надписом «Дякуємо, що завітали», і ніяк не сподівався, що буде головна премія»

— Святославе Володимировичу, ви автор давно визнаний і титулований. І все ж, як воно бути з краплею крові дракона на шиї?

— Пречудово. Правда, я аж ніяк не очікував отримати саме таку високу нагороду. У номінаційних списках мене не було. До того ж я пишу в основному короткі оповідання, мініатюри і дуже рідко вириваюся в обсяги, які прийнято вважати романом. Строго кажучи, навіть те, що зветься у мене романом, швидше за все, — повісті. У Харкові ж нагороджують за цикли, за крупні форми. Тому їхав, не претендуючи ні на що. Абсолютно безкорисно їхав. Думав: ну ось погладять мене по голівці, дадуть якусь цяцьку з написом «Дякуємо, що завітали», і аж ніяк не сподівався, що буде головна премія. Усе це ще треба осмислити і зрозуміти.

А потім так склалося, що всі нагороди, які я коли–небудь отримував, присуджувалися не однією людиною, а колективами. Так було з «Аелітою», яку можуть вручити лише раз у житті, з «Російською фантастикою» — її отримали лише четверо людей, і ось, зрештою, цей чудовий кристал від харківського Інституту диваків. У цій ситуації найулюбленіша та премія, яку вручили останньою.

— Після такої зворушливої патетики, мабуть, найдоречніше запитати, як і коли «починався» письменник–фантаст Логінов. До речі, хімік за освітою.

— Було мені років 16. Страшенно хотілося подобатися дівчатам, а як це зробити, я в ту пору не знав. Я й зараз не дуже це знаю. І тоді вирішив: найкраща справа — привернути до себе увагу цікавими оповідками, тож почав розповідати про своє дуже близьке знайомство з вампірами. Я навіть спеціальну расу придумав — так звані енергетичні вампіри. Це було в середині 60–х років. А потім через рік–два–три побачив, як мої ж розповіді почали повертатися до мене, обростаючи все більшою і більшою кількістю подробиць. Записати їх на папері було не так уже й складно. А надрукували вперше моє оповідання у 1975 році в журналі «Уральський слідопит». Його назву вже мало хто пам’ятає, а ось про енергетичних вампірів тепер знають усі.

«Я відкрив для себе неймовірне явище — російське село»

— Сергію Володимировичу, а правда, що ви, корінний пітерець, по півроку і більше живете в селі і що більшість своїх відомих творів написали під враженням від російської глибинки?

— Так і є. Я людина справді суто міська. Але останні 25 років живу в селі й розумію, наскільки це чудово, коли ти йдеш промоклий наскрізь від дощу, і знаєш, що доберешся до хатинки й запалиш рятівний вогонь. Там узагалі краще пишеться. Я вільно ходжу, у мене очі в купку зведені. Добре, якщо йду лісом і зустрічна ведмедиця від мене так шарахнеться вбік із думкою «куди це він пре?». Міський трамвай на таке не здатний — пару разів у такому стані я таки в нього врізався...

Якщо ж серйозно, то ґрунтовно зайнятися городництвом мене змусили сімейні обставини — захворів молодший син. Йому були потрібні екологічно чисті продукти. Так я відкрив для себе неймовірне явище — російське село, яке, до речі, надихнуло мене на написання не лише оповідань, що ввійшли до циклу «Замішшя», а й більш відомого «Колодязя». Це було в 1991 році. Я сидів у селі без будь–яких засобів до існування, завершував «Багаторукого бога Далайна». Літо було засушливим, город потребував поливу. На околиці села стояла криниця, звідки я брав воду. Сорок разів качнеш тугу ручку насосу — і тобі нахлюпається відро води. А відер потрібно було дві сотні. Ось я так собі качаю, і раптом уявилося, що колодязь цей стоїть посеред Сахари, в середні віки. Там би ніхто не став скаржитися на тяжку працю. Качали б із молитовним захватом. Тоді й з’явився у мене сюжет, а в 95–му вийшов друком роман.

— А правда, що ви взагалі не дивитеся телевізор і не ходите в кінотеатри?

— Чистісінька правда. Я, мабуть, єдина людина на всьому пострадянському просторі, яка не бачила «Іронію долі» та «Біле сонце пустелі». Річ у тому, що всі видовищні заходи дуже впливають на мене. Я одразу ж асоціюю себе з персонажем і після перегляду навіть поганенького фільму чи вистави мученицьки виходжу з образу. Якщо ж фільм або спектакль добротні, то прийти у норму ще складніше. Пам’ятаю: якось подивився в одному з театрів постановку трилогії Олексія Толстого. Уявіть собі, я після цього говорив півроку білими віршами. Так же і збожеволіти можна. А воно мені потрібно?

— А екранізацію власної книги хотіли б побачити? Зараз це стає модно.

— Лише одного разу в житті (це було у далекі 70–ті) я мріяв, аби «Союзмультфільм» чи студія «Київнаукфільм» зняли мальований мультфільм за повістю «Навколо Гекуби». Якщо чесно, то не відмовляюся від своєї мрії і зараз.

— Про вас кажуть, що ви не вірите в Бога. Це запитання, прости Господи, навіть поставити страшно.

— Так, не вірю. Більше того, я войовничий атеїст. Більшість моїх творів носить антисакральний, антирелігійний запал. По–перше, мені абсолютно не подобається існування церкви. По–друге, я виступаю проти самого поняття Бог, бо вважаю, що не може існувати одночасно кінцеве і нескінченне з суто філософських міркувань. Якщо є Бог, то, значить, немає мене. А оскільки я є (це я знаю точно), значить, немає Бога.

— Подібне твердження чомусь нагадало мені аргументи космонавтів–атеїстів. Ті казали, що Бога точно немає, бо коли вони борознили простори Всесвіту, там його жодного разу не бачили. Душа і дух — це, мабуть, і є те нескінченне, що таїть у собі наше кінцеве і грішне тіло. А втім, давайте краще не будемо богохульствувати. Зрештою, ви маєте повне право бути атеїстом. Навіть войовничим.

— Моя віра чи моє невір’я — це факт моєї особистої біографії, не більше. Що там письменник думає про себе — пусте. Важливо лише те, що у нього виходить з–під пера, незалежно від того, як він ставиться до церкви.

«Якщо мене неправильно зрозуміли, значить —
винен я сам»

— Святославе Володимировичу, ви маєте репутацію письменника, який майже з хворобливою скрупульозністю працює над текстами. Сьогодні це дуже велика рідкість. Мабуть, критики вас узагалі не «дістають»?

— Я страшенно не люблю безграмотності як у авторів, так і в критиків. Якщо критик хоча б розуміє те, про що говорить, то він має право на власну думку, навіть якщо сказане ним глибоко ранить моє власне его. Зрештою, я мав право писати все, що завгодно, але якщо мене неправильно зрозуміли, значить, винен я сам. Якщо ж критик послуговується лише якимись власними уявленнями, які не мають нічого спільного з правдою, то що ж — хай отримає заслужену двійку. Особисто мені було соромно фактично один раз. У романі «Колодязь» випадково переплутав сажень з аршином і в результаті Степан Разін утопив княжну, можна сказати, на сухому місці. Ну що ж, спіймав облизня. Соромно. У другому виданні все виправив, але тоді...

Над своїми текстами я справді працюю довго. Спочатку багато думаю про своїх героїв, які цієї миті мені рідніші за всю рідню, близьких, друзів, знайомих. Можливо, про якусь глибоку психологію і не йдеться, але ж хочеться показати, що мій герой — не дурень, що він розумний і винахідливий. Для цього поміщаю його в якусь складну ситуацію і разом з ним шукаю вихід. Тобто так чи інакше, — це довге, не завжди щасливе життя автора з героями. І коли історія вже повністю готова, тільки тоді я сідаю її описувати. Тоді й постає питання, як підібрати потрібне слово, сказати лаконічно, не потонути у багатослів’ї. Це вже техніка, якась майстерність. Саме тому пишу, в основному, оповідання. Роман ось так, повністю завершеним, в голові утримати важко. Не вистачає голови. Ніби велика, проте велика форма у неї чомусь не влазить...

ДОСЬЄ «УМ»

Святослав Логінов (Святослав Володимирович Вітман). Російський письменник, працює у жанрах фентезі й наукова фантастика. Народився 9 жовтня 1951 року. Закінчив хімічний факультет ЛГУ. Працював науковим співробітником у НДІ, різноробочим, інженером, вантажником, учителем хімії. Фантастику почав писати в 1969 році, перша публікація була в журналі «Уральський слідопит» у 1975 році. Популярність і три премії приніс йому роман «Багаторукий бог Далайна»(1995), його перу також належать книги «Чорна кров» (у співавторстві з Ніком Перумовим), «Колодязь», «Земні шляхи», «Чорний смерч», «Мед життя», «Залізний вік» та інші.