Зневага скарбів, цінніших за золото

Унікальні карпатські дерев’яні храми зникають з лиця землі з якоюсь, прости Господи, пекельною невідворотністю. Останньою реєстр навіки втрачених улітку цього року поповнила дерев’яна церква Святого Василія, збудована в гуцульському Косові в 1895 році. Вогонь спалахнув під бляшаною банею і майже дотла спопелив сакральну споруду. Причину пожежі встановити так і не вдалося. Версія з коротким замиканням відпала відразу, бо, за словами місцевого пароха, культове приміщення на той час було відключено від електропостачання.

Три роки тому серед білого дня спалахнула церква Різдва Святої Богородиці в селі Малий Ключів Коломийського району. З якої біди сталося там загорання, чіткої відповіді не змогли дати ні пожежні експерти, ні правоохоронці. Після знищеного вогнем дерев’яного храму в Горохолино Богородчанського району, дехто, схильний до містики, взагалі натякнув на вибрики нечистої сили, адже в цій церкві 40 років тому знімали фрагменти «Вія» — першого радянського фільму жахів.

З чиєї волі згарища?

Зазвичай еменесники називають дві причини виникнення пожеж у храмах: несправність електропроводки, змонтованої ще за часів електрифікації Галичини, та забудькуватість паламарів, котрі після Богослужінь належним чином не утилізують недогарки свічок. Довести чи спростувати ці «ходові» версії майже неможливо, тому вони спрацьовують безвідмовно, нікому не завдаючи клопотів. Хоча на неофіційному рівні жваво обговорюють і третю — кримінальну — причину: навмисні підпали старих культових споруд із метою побудови на їхніх згарищах нових кам’яних храмів. Не отримавши від органів державної влади, котрі опікуються охороною пам’яток культурної спадщини, дозволу на демонтаж древніх культових споруд, представники радикальних церковних громад за прикладом Герострата беруться за сірники. Що це не вигадки підступних атеїстів, а страшна реальність, кореспонденту «УМ» «не на диктофон» підтвердив поважний івано–франківський чиновник. Він розповів вражаючу історію про те, що настоятель одного з сільських храмів особисто дозволив спалити дерев’яну дзвіницю. Йому, хвалився недолугий слуга Божий, напередодні наснився сон, у якому нібито сам Всевишній наказав збудувати нову кам’яну дзвіницю, тому стару пустили за димом.

— Упродовж останнього десятиліття з різних причин, а передусім унаслідок порушення правил експлуатації електромереж та електрообладнання на Прикарпатті втрачено у вогні 15 дерев’яних церков, 12 з яких — пам’ятки архітектури, — підтвердив «УМ» начальник відділу охорони пам’яток культури і музеїв Івано–Франківської облдержадміністрації Андрій Данилюк.

Культові химери

Підступний вогонь — страшний, але не єдиний ворог дерев’яних сакральних споруд. За різними оцінками, в карпатському регіоні нині ще зберігається понад півтори тисячі дерев’яних церков, проте лиш одиниці з них мають більш–менш пристойний автентичний вигляд.

Цьогоріч українські та польські експерти ретельно добирали 16 дерев’яних храмів (по вісім з кожної держави), які пропонуватимуть внести до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. До числа українських претендентів потрапило й два прикарпатські храми — Святого Духа, збудований у Рогатині в 1644 році, та Пресвятої Богородиці в селі Нижній Вербіж Коломийського району (1808 рік).

Та й тут не обійшлося без ложки дьогтю. Якщо шедевр опільської дерев’яної архітектури в Рогатині, незважаючи на поважний вік, добре зберігся завдяки статусу філії обласного краєзнавчого музею, то нижнєвербізьке сакральне диво в останні роки зазнало серйозного втручання сучасних народних умільців. Їм невтямки, що майстер, який збудував цей унікальний п’ятиверхий гуцульський храм, два століття тому удостоївся спеціальної медалі від австрійського цісаря. Тепер же, аби його творіння потрапило під патронат ЮНЕСКО, необхідно просити місцеву церковну громаду, у власності якої перебуває споруда, зняти бляху з церковних бань і відновити автентичну ґонтову покрівлю. А ще — на давній манер облаштувати довколишню територію.

Необмежені пропозиції будіндустрії, на жаль, у ХХІ столітті зіграли злий жарт із карпатськими дерев’яними храмами, переданими у власність або користування релігійним громадам. Сучасні самодіяльні «зодчі», позбавлені естетичних смаків, а інколи й здорового глузду, на свій розсуд глумляться над безцінними витворами талановитих майстрів минувшини. На зміну оцинкованій блясі, якою ще недавно масово оббивали дерев’яні церкви (часто — від землі до хреста на верхів’ї) нині прийшли пластикова вагонка, металочерепиця, гіпсокартон, ламберія тощо. Після такої «реставрації» цінний сакральний об’єкт перетворюється на культову химеру.

В одному з відомих прикарпатських монастирів, відновленому вже в роки незалежності України, з благословення ієрархів не придумали нічого ліпшого, ніж замінити гонту на металевий дах, укритий — теж нова пошесть — золотоподібною плівкою. На довершення модерних починань тут встановили пластикові вікна і через недбалість малярів понищили на стіні оригінальний напис із зазначенням дати заснування святої обителі.

Парох, як і дружина цезаря, — поза підозрою?

Чим далі, тим, зрозуміло, складніше вберегти давні храми від руйнівних наслідків природних і людських чинників, хоча, приміром, у Скандинавії змогли музеєфікувати дерев’яні культові споруди ще ХІІІ століття. Та до них нам рівнятися рано — скромніші б завдання виконати.

— На Івано–Франківщині негайного порятунку потребують 129 дерев’яних церков, конструкції яких утрачають несучу здатність — прогнила деревина під дією біологічних шкідників. За попередніми розрахунками, для ліквідації аварійного стану цих важливих об’єктів та проведення ремонтно–реставраційних робіт потрібні кошти в обсязі 8,5 мільйона гривень. А їх немає, — стверджує Андрій Данилюк.

На цьогорічних «Пам’ят­кознавчих дискусіях» у Львові, присвячених сучасному стану і шляхам порятунку дерев’яних храмів України, серед основних відповідачів за нищення пам’яток сакральної архітектури названо сільських парохів. Проте висновки світських аналітиків не в усьому поділяють представники духовенства, які чомусь не були присутні на «Дискусіях».

— Використання сучасних будматеріалів у ремонті чи реставрації дерев’яних церков — це жахливі речі з усіх точок зору: і технологічної, й естетичної, — погоджується голова сакральної комісії Івано–Франківської єпархії УГКЦ о. Зиновій Касько. — Одначе перекладати всю вину на священика — несправедливо. У деяких релігійних громадах трапляються такі затяті вуйки, що лише вони вирішують, коли і чим ремонтувати храм. Священик не може застосувати до них жодних адміністративних санкцій, а держава зобов’язана це зробити, передусім стараннями сільського голови. За законом, культові споруди, передані громадам у власність чи користування, повинні мати охоронні договори. Якщо громада не хоче їх укладати (на сьогодні в області лише кожна п’ята культова споруда захищена такими договорами. — Ред.), то органам влади треба застосовувати заходи адміністративного впливу.

Варіант від духовенства

Частково з’ясувавши, хто винен, варто було б відповісти на класичне «що робити?». Отець Зиновій, спираючись на власний досвід, зокрема набутий завдяки діяльності сакральної комісії, пропонує, як він висловився, ідеальний варіант виходу з глухого кута:

— Передусім треба чітко розділити відповідальність, фінансову зокрема, за збереження сакральних пам’яток культури: держава за свій кошт повинна розробити технічну документацію на реставрацію церков, а релігійні громади за свій рахунок виконають визначені фахівцями роботи на культових об’єктах. Цю пропозицію схвалює духовенство і, на наше переконання, її мала б підтримати держава.

З ідеєю, озвученою отцем Зиновієм, цілком погоджується Марко Путько. Тривалий час, з 1994 по 2006 роки, він очолював управління у справах національностей, міграції та релігії Івано–Франківської облдержадміністрації, а нині, перебуваючи на заслуженому відпочинку, надає юридичні консультації єпархії УГКЦ, тобто може оцінити ситуацію з двох рівнів — світського і духовного.

— Cправді, деякі релігійні громади, зухвало нехтуючи чинним законодав­ством, так перебудовували культові споруди, що за останні двадцять років ми втратили їх більше, ніж за всі попередні роки радянської влади, — робить професійний висновок пан Марко. — Це є правда — ми маємо страшне диво з див. І мудрішого варіанта, ніж узяти обопільну — держави і релігійних громад — відповідальність за вихід із скрутної ситуації сьогодні ні держава, ні духовенство запропонувати не можуть. Лише так, сподіваюся, нам ще вдасться зупинити руйнацію дерев’яних храмів.

ДО РЕЧІ

Під охороною держави на Прикарпатті перебуває 587 пам’яток сакральної архітектури, зокрема: церков — 446, дзвіниць — 88, каплиць — 2, костелів — 31, синагог — 7, келій і палат духовенства — 6, монастирів — 7. З них пам’яток національного значення — 122, місцевого значення — 465.