Узяти хоча б неактуальні нині таксофони. «УМ» писала, що частину їх демонтують, але йдеться не про це. Іще задовго до демонтажу, але вже під час «загальної мобілізації» (себто з початку 2000–х, коли мобільний телефон перестав бути предметом розкоші) я звернула увагу на те, що таксофони стоять — не повірите! — цілі та неушкоджені. Нові, чисті, без непристойних написів, без «генітального» живопису — просто як щойно з конвеєра. У радянські часи з телефонних будок неможливо було спокійно та без пригод подзвонити. Один автомат не працював, інший стояв із виламаною трубкою, третьому примудрялись підпалити чи викорчувати нутро, в четвертому щілину для монети заливали клеєм... Кожен, хто микався зі своєю «двушкою» у пошуках зв’язку, пам’ятає ті часи.
Виходить, що, аби вціліти у цьому місті, річ має стати непотрібною. Такі реалії нашої урбаністики. Або, перефразовуючи Пушкіна, «чим менше автомат ми любим, тим більше шансів подзвонить». Вірші, звісно, вийшли посередні, але питання варте роздумів: навіщо свідомо псувати річ, яка знадобиться й сьогодні, і завтра, і через дев’ять із половиною тижнів? Зокрема, й тобі, невідомий вандале. Я ще можу зрозуміти, коли з ліфтів крадуть дзеркала (негарний вчинок, але вмотивований зі споживацької точки зору), але для чого у дзеркала плювати? Так, у декого рожа крива, але ж плювком діла не поправиш. Хоча, про що це я? У ліфтах мого будинку вже більше двадцяти років нема дзеркал. Вони з’явилися, коли до влади прийшов Горбачов, і зникли задовго до путчу і подій на Форосі. Самі ж ліфти, які розміняли четвертий десяток, — деренчливі, як львівські трамваї, і тоскні, як осіння сльота. Ясна річ, що кнопка виклику диспетчера в них вирвана з м’ясом, лампочка не працює, а підлога кабіни дуже часто залита продуктами людської життєдіяльності.
Думаю, що якби завтра мій будинок з якоїсь немислимої причини навчився обходитись без ліфтів, ці дві нещасні кабінки були б зразком охайності та порядку. Те саме стосувалося б і бетонних урн (дуже часто трапляються розбиті чи перекинуті), а також прибудинкових лавочок (з них виламують дошки, на них приліплюють жувальну гумку або навіть перекидають догори ніжками). Цікаво, скільки дурної здорової сили треба прикласти для того, щоб розкришити урну чи перевернути сміттєбак, скільки часу — для того, щоб загнати у м’яку деревину лавки з десяток металевих кришечок від пива? Питання «для чого?» навіть не стоїть на порядку денному — вважатимемо його риторичним. Тут хотілося б дізнатись про інше: куди той, хто із таким трудом виламував із лавки півдошки, посадить завтра свою дупу? І чи не боїться він загнати скалку у те саме сакральне місце?
А найсмішніше те, що у Києві (та й в Україні в цілому) формально діє положення про штрафи за засмічення території. Скажімо, якщо недопалок спікірує замість урни просто на асфальт, міліціонер має право скласти про цю подію відповідний протокол. Якщо протоколів буде три, вас притягнуть до адміністративної відповідальності — накладуть штраф у розмірі 51 гривні. Те саме стосується і зумисне зіпсованого майна. Пам’ятаєте майже забуту справу «9 березня»? Її фігурантам — учасникам антикучмістських виступів — інкримінували пошкодження державного майна (парканів тощо). Так от, відповідальність за такі дії існує. Але тих, хто її б поніс (якщо тільки мова не про політику), — ні.
Тому речей інколи буває дуже шкода. Вони — як ті коні — ні в чому не винні. На відміну від людей, яким так тісно чомусь у матеріальному світі...