Розкол — в головах

03.10.2009

Гадаю, в плані віри і релігії я належу до найчисельнішої і найтиповішої групи українців. Народжений в СРСР і хрещений тоді ж священиком Українського екзархату Російської православної церкви, у родині віруючих, але не релігійних людей: мама з татом до церкви ходили в дуже окремих випадках.

Церква була бабусею, однією і другою, священиком у кольорових ризах, Різдвом і Великоднем, довгим стоянням та радісним смачним розговінням. А ще вона була старенькою книгою, у товстій шкіряній тисненій палітурці, з жовтими вицвілими пахучими сторінками, які від старості лущаться, немов тютюн. Книгою, в якій (ах!) написано було «так як у літописах» із такими ж орнаментами. Малим я гадав, що та книга мусила бачити Нестора Літописця, проте насправді цей старий Псалтир, «Савтира», як називає його бабуся, походить лише з ХІХ століття. Кожна матір в нашому роду залишала її у спадок дочці, навчивши перед тим читати старослов’янські рядки. Кожного року у піст «Савтира» виймається з глибин бабусиної скрині, загорнута у вишиваний рушник, і щодня читається. Часом пошепки. Часом уголос.

Допоки я ріс і вчився в школі у маленькому провінційному містечку на Вінниччині, «розкол» Російської церкви, вихід «філаретчиків» та бурхливе міжконфесійне протистояння 90–х проходили повз мене. У нас усі церкви були «московські». Але священики були свої, «тутешні», були звичайними «сільськими дядьками». Багато з них перебрали купу мирських професій перед тим, як почули божественне покликання, над багатьма з них парафіяни крадькома підсміюються, згадуючи, який батюшка був неповздержливий у молодості до молодиць чи самогону. Ці пристрасті часто не покидали священиків і після висвячення, що, разом із «магазинним» підходом до таїнств, хрестинно–похоронним прейскурантом, розмовами по «мобілці» та почухуванням круглого живота під рясою над гробом покійного, спричинило масовий відтік вірян до неопротестантських сект.

Звісно, переважна більшість цих отців гадки не мала, у чому різниця між Київським та Московським патріархатами, а «начальство» згори вимагало вчити нарід, тож отці вчили: молитви українскою мовою Бог не почує, бо вона «проста», «сільська»; хто ходитиме в церкву Київського патріархату, той накличе прокляття, хвороби і бідність на цілу родину і нащадків, потрапить до пекла і не отримає спасіння. Траплялися і гротескніші речі, як–то гастролі «Чудотворної ікони святого царя Миколи ІІ» чи попередження про те, що хто проголосує за Ющенка, того Антихрист значитиме печаттю на чолі.

У Києві я почав ходити до храму УПЦ Київського патріархату. Віру розбудили душевна потреба й обставини життя, а конфесія обиралася з патріотичних мотивів. Проте, приїжджаючи додому на свята, не відмовиш бабусі піти з нею до «московської» церкви. Розуміння почало приходити пізніше: справжній приклад віротерпимості отримав від старої гуцулки–заробітчанки, з якою жив на квартирі в столиці. Бабця з Яремчі, яка, здавалося б, мала бути фанатичною греко–католичкою, ходила до будь–якого храму — православного, греко–католицького, протестантського. Вона не мала змоги ходити до своєї церкви, чи їй було далеко, а часом — просто цікаво, а як воно «у них»? «Ходила–м до німців. То так файно отець співав, ніц не зрозуміло, але чути — то Божі слова!» Згадалися слова нашого районного благочинного, людини старшої, мудрішої та освіченішої за своїх сільських підлеглих–батюшок: «У Церкві ти цілуєш не руку священика і не руку митрополита, і не руку патріарха. Ти цілуєш руку Спасителя нашого Ісуса Христа!»

Вінчатися довелося на батьківщині нареченої, у закарпатському містечку, в щойно побудованій церкві Московського патріархату, бо Київського — не було в окрузі. Подейкують, вагітна дружина молодого священика цього храму власними руками носила відра цементу на його будову. В «напіводягнутій» церковці було особливо світло й урочисто. Співалося дивною сумішшю старослов’янської мови та закарпатської говірки, вітали одне одного українською. Ні про яку русифікацію не йшлося. Усі ці храми — наші, і наші всі ці Церкви. Коли «нагорі» зміниться юрисдикція, щось зміниться і тут. Проте ми залишимось українцями, залишаться українськими наші церкви і наші священики. І наш Бог залишиться тим же.

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>