Райкiн грає Зюскiнда

Суперактор Костянтин Райкін зіграв горе-музиканта у виставi «Контрабас»

      Потужних вистав, під час яких відчуваєш клубок у горлі, а на очі навертаються сльози, сьогодні дуже й дуже мало. Домінувати продовжують порожньо-розважальні комедії, після яких тільки й залишається, як одягнути своє пальто і йти з театру, безповоротно забувши про те, що ж там відбувалося на кону. Після моновистави Костянтина Райкіна «Контрабас» (режисер Олена Невежина) відчуття були подвійні: по-перше, депресія, яку викликав герой, яку навіяли його слабкість, безхарактерність (до речі, сам твір Зюскінда, як на мене, такого емоційного впливу не має, вистава додала «Контрабасу» більше трагічних фарб, розкрила глибинні мотиви літературного твору); по-друге, захоплення від акторської майстерності, точної, філігранної гри. Хоча багато моментів у виставі були зіграні суто технічно, на перший погляд, без особливої емоційної та психологічної напруги для актора. Костянтин Райкін розкручував свої акторські «психологічні піруети» з легкістю балетного виконавця, коли старання і довгі часи роботи приховані за точністю та легкістю, і навіть очі ніколи не видадуть сили м'язових зусиль...

      До речі, саме дійство і гра розпочалися вже з оголошення про відключення мобільних телефонів. Текст цього традиційного прохання був неформальним, оригінальним, винятково особистим, і виголошував його сам актор. Причому неодноразово, у різних інтонаціях і закінчував вимогою та знаком запитання: «Тепер, сподіваюся, зрозуміли всі?» Райкін не з тих, хто толерантно ставиться до невихованих театралів. Не дивно, що на прес-конференції таких людей, для яких він також працює з повною самовіддачею, Райкін, не надто церемонячись, назвав «несметными стадами разгильдяев с внешностью прохиндеев...».

      А на сцені того вечора Костянтин Райкін грав безвольне, закомплексоване, розчароване у собі та у світі «створіння», ображене на всіх і вся, людину яка неодмінно жадає помсти за свої життєві невдачі та власну нереалізованість. Він як у тій народній приказці: «художник від слова «худо», контрабасист не за покликом, а за нещастям, контрабасист від слова «контра»... Такий контраст між роллю у моновиставі (!) та особистістю виконавця безперечно викликає повагу до майстерності актора та захопленість його грою. Але Райкін веде виставу перш за все як талановитий актор, який настільки трепетно та глибоко відчуває свій персонаж, що, здавалося, режисерські поради йому б просто заважали. Втім творчий союз Костянтина Райкіна і режисера Олени Невежиної дозволив створити суперечливий характер фанатика, причому фанатика власної ненависті до оточення, який ніби одержує кайф від неприйняття і постійного озлоблення на світ, слабкої та безхарактерної людини, яка не здатна не те що на лицарський вчинок, а на звичайну витівку, вибрик, більш-менш рішучий крок. Райкін грає тип конкретної людини настільки яскраво і вишукано, що цей тип можна сприймати в театрі вже як маску — персонаж-маска невдахи та ображеного. І водночас наповнює його реальними переживаннями та емоціями. Його монолог — це ніби сповідь для глядача і щоденна розмова для себе. Він ніби перед дзеркалом доводить сам собі, що він на щось здатен і чогось вартий. Що його недооцінили, не помітили... Адже він контрабасист в оркестрі, а оркестр без контрабаса — мов той голий король...

      До речі, свій персонаж актор робить iз дрібниць — ходи, манери розмовляти, одягатися, звичок, манери їсти, пити, навіть користуватися носовиком. Відчувається, що актор iз великим задоволення грає ці психологічні дрібниці... Водночас герой Райкіна — спостерігач та філософ у житті, але спостерігає та філософствує він iз великою часткою негативного ставлення та неприйняття. Наприклад, у звуках вулиці він як музикант не чує ні музики, ні співу птахів, а лише те, що дратує та заважає. Йому не властиве радісне сприйняття життя... Світ цього «музиканта» — купа порожніх ящиків та порожніх пляшок (художники Володимир Максимов і Марія Данилова). І «пивний» животик — доказ завзятого пивомана. А контрабас для нього як винуватець невдач, жива істота, що знівечила все його життя. І в актора ставлення до контрабаса, як до живої істоти. Навіть під час поклону Костянтин Райкін постійно очима звертався до контрабаса, ніби дякуючи йому за вдале партнерство і виставу...

      Якщо відверто, то деякі моменти нагадували іншу виставу за участю Райкіна, — «Синьйор Торедо — брюзга» Карло Гольдоні. Хоча віддамо належне актору — діапазон його гри безмежний: це і комік, і трагік, і клоун-мім, і неврастенік. Актори такого рівня з легкістю «беруть» найскладнішу та найвимогливішу драматургію.