Стала матір’ю у 63 роки

Почалася ця історія дуже печально: хлопчика кинула рідна мати, довідавшись, що народила немовля з цілим «букетом» хвороб. Дитина фактично була приречена на повільну смерть у промерзлому лікарняному відділенні для залишених дітей. Адже ні про особливий догляд, якого потребував маленький Слава, ні про дорогі ліки й мови бути не могло. Хворе маля не цікавило потенційних усиновителів, що зазвичай шукають гарну та здорову дитину.

Врятую життя найнещаснішої дитини

Так сталося, що саме в цей час 63–річна Тамара Михайлівна молилася в церкві, просячи Бога подарувати їй ще хоч пару років життя. Жінка щойно перенесла дуже важку операцію, й лікарі не давали жодних гарантій, що все обійдеться без ускладнень. Наприкінці служби пан­отець звернувся до всіх віруючих із проханням допомагати сиротам. У цьому проханні Тамара Голубятникова почула глас Божий і того ж дня вирішила, що врятує життя найнещаснішої дитини, яку тільки знайде.

На другий день жінка прийшла (вперше у своєму житті) до лікарняного відділення для «відмовників». Її очі мимоволі наповнилися слізьми. Адже не очікувала побачити стільки маленьких і вже ображених долею людей. Але найбільше привернув увагу хлопчик на ім’я Славочка. Побачивши чужу жінку, дитина простягнула до неї свої кволі рученята, а на виснаженому личку засяяла посмішка.

— Як можна було залишити цю крихітку без підтримки? — згадує Тамара Голубятникова. — Я стала приходити до лікарні щодня. Допомагала не тільки Славику, а й іншим діткам. На той час мій чоловік уже помер, а доросла дочка зі своєю родиною жила окремо. Єдиним джерелом існування для мене на той момент була маленька пенсія. Але я викручувалася: продавала газети. За виручені гроші купувала харчування покинутим діткам.

Довгий шлях до всиновлення

Тамара Михайлівна розповідає, що зараз навіть не розуміє, як змогла пройти весь цей шлях. Адже тоді її «робочий день» починався о 6–й ранку. Ранесенько жінка йшла торгувати газетами, потім поспішала додому й готувала пюре й кашки для сиріт. Потім несла їжу дітям у лікарню. Окрім того, чуйна жінка допомагала медсестрам, а також латала дитячий одяг. Щотижня пенсіонерка оббивала пороги міських фірм і офісів, просила гроші для покинутих дітей. Спочатку жінку зустрічали скрізь непривітно, бо вважали її шахрайкою. Лише після того, як про Тамару Голубятникову розповіло місцеве телебачення, ставлення бізнесменів до неї змінилося.

— Мені почали давати більше грошей, ніж я могла заробити від продажу газет, — каже Тамара Михайлівна. — А одного разу бізнесмен навіть посадив мене до себе в машину, й ми разом об’їздили весь Херсон у пошуках необхідних ліків. Виявилося, що в нашому місті живе дуже багато чуйних, добрих людей. Я усім їм вдячна за те, що вони й зараз допомагають мені!

Ось так Тамара Михайлівна почала займатися благочинністю. Однак вона не полишала надії всиновити дворічного Славка. Але на цьому шляху перед 63–річною жінкою виникло чимало перешкод. Адже, згідно з чинним законодавством, давати дозвіл на всиновлення дітей таким літнім людям забороняється. Але, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло!

Хворий Славик потрапив у реанімацію із сальмонельозом. Маляті ввели величезну кількість сильнодіючих ліків, вони спричинили страшну харчову алергію. Хлопчик слабшав із кожним днем. Саме тоді лікар і сказав Тамарі Голубятниковій: у лікарні дитина помре. Врятувати його може тільки індивідуальний курс лікування в домашніх умовах. Коли вже йшлося про життя і смерть дитини, жінка з новими силами пішла по інстанціях. Спочатку віддавати маля жінці похилого віку чиновники, які курирують питання всиновлення, категорично відмовлялися. Чотири рази збирали комісію й чотири рази відхиляли прохання жінки, мотивуючи це тим, що вона малозабезпечена й уже не молода. Але Тамара Михайлівна зуміла їх переконати.

— Я щаслива, — посміхається мама Славка. — Мій приклад і на інших подіяв позитивно: з кожним днем збільшувалася кількість людей, які захотіли надати допомогу дитячому відділенню або ж усиновити залишених малюків. Санітарки дивувалися й казали: «Ця баба щаслива, з її легкої руки всіх діток у нас розбирають!». Коли я Славика забирала, в той же час священик Михайло з однієї місцевої церкви всиновив дівчинку Настю. А потім ще родина приїхала, забрали хлопчика Едіка. Ви б бачили щасливі очі цих дітей!

Дві щасливі долі

Я на власні очі переконалася, як добре ставлення може змінити долю людини. Славик зустрів мене веселим щебетом і потяг показувати свої малюнки та іграшки. А через деякий час у квартирі пролунав дзвінок:

— Це мої друзі у гості прийшли, — посміхнувся хлопчик. — Вони люблять заходити до мене, тому що тут їх завжди почастують чимось смачненьким.

Я поцікавилася в Славика, про що він найбільше мріє. Дитина серйозно відповіла:

— Коли виросту, стану вертолітником або водієм. Та не простим, а таким, щоб самого мера Києва возити! Я б тоді йому сказав, що дуже хочу, щоб в Україні не було бідних людей. А коли в мене вже буде багато грошей, то половину буду мамі віддавати, а половину роздам усім бідним людям. Нехай усі будуть щасливі. І ще: треба розвалити всі старі дитбудинки й побудувати для дітей нові та гарні. Щоб там були гральні кімнати й дуже багато іграшок. А ще — щоб поруч були ті, хто їх буде любити й охороняти від усякої біди.

Дивлячись на сяючу посмішку 10–річного хлопчика, неможливо повірити у те, що був такий момент, коли його життя висіло на тоненькій ниточці. Бо зараз ця жвава дитина сповнена енергії й бажання робити лише добрі справи.

— Зараз ми разом зі Славочкою вчимо англійську мову, — розповідає Тамара Голубятникова. — Я спеціально й літературу купила. Синок на 11 балів читає, вже й віршики іноземною мовою розповідає...

Але був у житті Тамари Михайлівни й такий момент, коли вона не на жарт злякалася за своє життя. Кілька років тому їй довелося зважитися на дуже серйозну операцію: чотири години пролежала жінка під загальним наркозом.

— Я боялася, що не зможу пережити операцію і Славик залишиться сиротою, — продовжує свою розповідь Тамара Голубятникова.

Перш ніж лягти під ніж, вона написала два листи й записку для дочки, у якій просила на випадок чого сповістити тих людей, які стежили за долею Славика. На щастя, той лист так і не знадобився. Тепер він зберігається про всяк випадок у таємному місці.

— Коли я відкрила після наркозу очі, — згадує жінка, — то першим побачила Славочку. Він увійшов до палати, підбіг до ліжка, обійняв мене. «Мамочко, ти жива», — тільки й сказав, а в очах сльози застигли... Тоді я й зрозуміла, що Всевишній залишив мене на цьому світі тільки заради його щасливих очей. Лікарі ж говорять так: «Це ви його, бабусю, на цьому світі тримаєте. Бо лише ви одна й знаєте, чим його годувати та які ліки йому потрібні». Ось так ми й підтримуємо одне одного.

...Дивлячись на цю щасливу родину, розумієш, що є в нашому житті ще місце милосердю. Й саме ці незабутні істини врятують наш світ від байдужого ставлення й жорстокості. І саме такими людьми, як Тамара Голубятникова та її син Славочка, пишуться найсвітліші сторінки сучасної історії нашої країни.

ДО РЕЧІ

Цього року українські сім’ї всиновили 1528 дітей, а близько 1500 родин наразі займаються оформленням документів на всиновлення. Про це повідомила заступник міністра з питань сім’ї, молоді і спорту Тетяна Кондратюк. «Дуже важливо, що кількість усиновлень збільшується. Батьки, які вже мають своїх дітей, беруть до себе в родину сиріт, створюють дитячі будинки сімейного типу», — зазначає Тетяна Кондратюк. Сьогодні на кожні 10 сімей припадає 15 дітей. 70% родин виховують лише одну дитину, 25% — двох і 5% — трьох та більше.