Хто почує «Червону руту»?

Укотре на заходах фестивалю повторили легенду про червону руту — квітку, що символізує невмирущість українства. Як не витоптували нашу землю ординські навали, але рута піднімалася найпершою і давала початок новому життю... Для фестивалю 1989 року ліпшу назву годі було й придумати. Недарма сьогодні той фест згадують як проривний, заспівний до незалежності, як вибух українського в українцях. Після 20 років існування наймення мало б стати просто традиційним. А втім воно й сьогодні злободенне.

Як отримати прописку, не маючи житла?

Немало людей побажали фестивалю отримати постійну буковинську прописку. Чернівецький міський голова Микола Федорук та голова обласної адміністрації Володимир Куліш запросили «Червону руту» до себе назавжди. «Тартаківець» Сашко Положинський з огляду на початкову мету фестивалю — будити українство в регіонах — запропонував компромісний варіант: проводити фест щороку у новому місті, а гала–концерт — тільки в Чернівцях.

Пропозиції можуть обговорюватися, схвалюватися чи ні, але неминуче постає запитання: а чи легко отримати постійну прописку тому, хто певною мірою є «бомжем» у своїй країні? І мова не про місце проведення — про широту звучання. А саме цього фестиваль і не має.

Якщо музика лунає, значить, це комусь потрібно. Та музика «Червоної рути» лунати на весь голос нині не може, ствер­джують організатори, ідеологи та просто учасники фестивалю. Бо, — констатував ведучий «круглого столу» на тему «Українська музика через двадцять років: від Рути до Рути», начальник управління інформації Чернівецької облдержадміністрації і активний прихильник «Червоної рути–89» Богдан Онуфрик, — існує ситуація: якщо немає в телевізорі — немає зовсім.

Раніше, розповідає творчий керівник фестивалю Анатолій Калениченко, організатори самі відзнімали фестивалі, самі монтували й пропонували продукт телеканалам. І коли показали першу «Червону руту», варто згадати, яким відкриттям це було. Та скінчилися 90–ті, почалася комерціалізація телебачення і виявилося, що треба зробити все те саме, але ще й заплатити гроші, аби це показали. Ніби рекламу пива чи ковбаси. У цивілізованому світі відбувається дещо інакше. «На першому фестивалі, — каже пан Анатолій, — гурт «Млин» співав пісню «Світ навпаки», то це про нас».

Відтак молоді виконавці наштовхуються на магічне слово «неформат». А як відбутися нововиявленому таланту, якщо про нього знає лише вузьке коло? І все, що здобувалося фестивалем, фактично мешкає в підвалі?

Причин цього називають багато. Олександр Смик, автор пісень, засновник та упорядник часопису «Своя музика» переконаний: держава не зацікавлена у підтримці національного музичного продукту. Чому? Бо основний споживач вихований на іншій брендовій основі, а тому має інший попит: Поплавського, Данилка в образі Вєрки Сердюки, чужомовну естраду. Держава, замість регулювати цей процес, потурає.

То що ж є первинним: попит загалу чи нерозумна державна політика? Музикознавець Юрко Зелений вважає, що спочатку маємо виховати грамотного слухача. Наша молодь зорієнтована не на зміст, а на шум та ритм. Якщо ж брати за приклад, скажімо, Швецію, то там займаються послідовним вихованням музичних смаків. І тамтешньому покупцю «вже не втулять якоїсь лажі, бо в нього смакова планка вища».

Хто підніматиме ту планку? Хай би та ж «Червона рута»! Але як, якщо вона залишається непочутою загалом? Зачароване коло...

При цьому не варто думати, що чиновник не хоче просувати національну культуру, зауважує президент Першого національного телеканалу Василь Ілащук. Послухайте його: він хоче! Тільки нічого не робить задля того. Треба перестати сприймати слова, а робити справи. Як, наприклад, Олег Скрипка зі своєю «Країною мрій» — він просто робить. Так треба продовжувати робити й «Червону руту» — фестиваль, що є, на думку пана Василя, найпотужнішим носієм української ідейної музики.

Цього року телебачення долучилося до висвітлення «Червоної рути». І Перший, і «5–й» канали були в Чернівцях. Не хочеться думати, що переважно через те, що їх керівники, Василь Ілащук та Іван Адамчук, — тутешні. Та навіть якщо так — головне, аби була справа. Бажано добре зроблена. Бо вже довелося почути нарікання на той же Перший, де під час трансляції ювілейного концерту ну забагато часу зайняли реклама та підводки до неї.

Що обирає нове покоління?

Як, власне, змінилася музика за двадцять років, на згаданому вже «круглому столі» практично не говорили. Поза сумнівом, було те, що рівень є, відкриття є. «Там такий вибух нових імен — просто завал», — емоційно вигукнув у перерві між переглядами виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник.

Але якщо порівнювати з першим фестивалем, помітно зміщення акцентів. Менше присутні й менш сильні виконавці співаної поезії. Збільшилася частка року, який став не надто протестним. Утім це зрозуміло: час і музика пов’язані — друга змінюється слідом за першим.

Загалом на «Червоній руті– 2009» саме рок був найпотужнішим і, як відзначають члени суддівської ради, помітний його ухил у бік етно, фольк–року. Це вітають, бо саме в такій музиці присутня традиція. Загалом же гурти напрочуд різні й сильні кожен по–своєму. Тому, певно, непросто було суддям порівнювати «Культ» із Кіровоградщини та «Ценевам Цекотам» з Івано–Франківщини. Втім вони зайняли місце на одній сходинці — третій.

Переможці в номінації популярної музики теж виявили ухил у фольклор, але ніхто не здобувся на перше місце. Утім, запевняє член журі Назар Волощук, не тому, що не було достойних: справді важко було обирати кращих. Отож є три треті й два другі місця.

Цікаво було спостерігати виконавців танцювальної музики: справжні маленькі вистави. Але тут кількість конкурсантів не вражала. А «Хіп–хоп фемелі» з Хмельницького та «Найс дей» із Харкова заслужено посіли третє та друге місця, «завівши» глядачів.

Номінація, що з’явилася вперше, — «інша» музика. Це музика, що не підпадає під жодну офіційну номінацію, так звана «альтернативна» творчість. Як, наприклад, чудовий львівський гурт «Шок –о–лад», який грає джаз на межі з «фьюжн». Слухаючи ж «іншу» музику «Сестер зелених» із Тернополя, не можеш не відчути, що ти постарів слідом за фестивалем на двадцять років. А от «Червона рута» з такими виконавцями, схоже, приречена молодіти — щоб встигати за новими поколіннями.

Як завжди, «але»

Жоден зі співрозмовників, кого просила поділитися враженнями, не сказав, що задоволений організацією фестивалю. Непорозуміння з поселенням, добовими, оповіщенням про заходи та справді заздалегідь — про сам фестиваль... Адміністрування ТАКОГО заходу мало бути ліпшим, переконані всі. От суддівська рада працювала напружено, а оргкомітет у тому, схоже, просто розчинився, хоча мав безліч своїх функцій. Київські організатори повсякчас підкреслювали, що чернівчани організували все на вищому рівні. Але ж діяти і стежити за деталями мав передусім київський оргкомітет.

Найбільша організаційно–суддівська дивовижа чекала в кінці, коли з’ясувалася довго витримувана інтрига з володарем гран–прі. Виникло враження, що оголошення цього переможця затягли спеціально, бо хтось прогнозував негативну чи принаймні здивовану реакцію присутніх.

Нічого прикрого не можна сказати про електро–фольк «Солома–гурт» та його солістку Соломію Мельник — у неї чудовий вокал і співає вона давно й із задоволенням — починала в гурті «Дай Боже», яким керує її мама. Вона ж сиділа і в журі. Але процитовані багатьма ЗМІ слова Соломії: «Ми ще вранці репетирували в себе на кухні, та потрапили на велику сцену. Перемога для нас — це сон», — здаються щонайменше нещирими. Якщо врахувати, що прізвище Мельник — у директора (батька переможниці), виконавчого директора та ще одного з членів суддівської ради фестивалю. А ще те, що в офіційно оприлюдненому списку переможців відбіркових конкурсів гурт взагалі не значився! Отже, не проходив відбору. Мені пригадуються не раз читані умови всіляких конкурсів, де зокрема зазначається: члени журі та їх рідні до участі в конкурсі не допускаються. Непоганий рецепт від непрозорих спокус. І від конфліктів. Бо компетентна особа розповіла «УМ», що за сценою точилися не просто суддівські баталії — через той Гран–прі виник справжній конфлікт, який явно не на користь фестивалю загалом.

«Червона рута» — це не лише...

Музичний конкурс був нехай і головною, але не єдиною складовою фестивалю. На ньому відкрилися виставки художніх робіт Петра Гончара, директора музею Івана Гончара; Всеукраїнського трієнале «Український фолькмодерн–2009»; експозиція «Червоній руті» — 20» у музеї Володимира Івасюка. Тут тривали своя фестивально–театральна програма та дні українського кіно, відбулися ярмарки... Однією з подій, що пройшла досить непомпезно, але є значущою, стала презентація компакт–диска камерно–інструментальної музики Володимира Івасюка. Музики відомого композитора, якої ми практично не знаємо. І варто подякувати його сестрам Оксані та Галині, які виступили спонсорами цієї справи.

А ще можна було дізнатися, що пан міністр культури і туризму Василь Вовкун, режисер першої «ЧР» і активний опікун цьогорічної, в купі з міським головою Чернівців Миколою Федоруком досить вправно танцюють «аркан». А віце–прем’єру України Івану Васюнику подобається «хіп–хоп»...

Українська музика жива

Попри всі проблеми національної культури, діагноз ставлять однозначний: українська музика жива. І жива справа Володимира Івасюка: творити по–сучасному на основі глибинних традицій. Чи, як було сказано виконавчим директором фесту Мирославом Мельником, робити українське — сучасним, а сучасне — українським.

Проблема в тім, щоб така музика стала відомою. Що для цього треба? Рецепти різні. Андрій Черняк, віце–президент Першого Національного, лауреат «Червоної рути–91» радить просто перемикати канал, коли лунає не україномовна пісня. Юрко Зелений радикально закликає протестувати проти всякого музичного низькопробства, хай і в тому ж громадському транспорті. «Та ви влаштуйте флеш–моб, обклейте такий автобус із «шансоном» листівками «Слухай свій блатняк удома!», і хай він потім день те відмиває». Говорять про іншу систему оподаткування, фінансування...

Анатолій Калениченко переконаний: треба міняти принцип ставлення, систему донесення українства — рішеннями, діями. Інакше України не буде.

«Ми ще перед першою Рутою думали, чи достукається українська інтонація до українського серця? Достукалася. Українські гени не померли. За доказ — ще приклад. Читали ми лекції і показували кілька творів масової музичної культури. Серед них і один маловідомий український. Запитуємо: що найбільше сподобалося? І в усіх аудиторіях вибирали саме український музичний твір. Гени не померли — приспані. Треба будити.»