На Волині нацисти спалили понад 100 сіл.
23 вересня 1942 року окупанти розстріляли більше тисячі мешканців волинського села Кортеліси, а всі хати, пограбувавши, спалили. Нацисти у своїй документації пояснювали такі дії тим, що тамтешні селяни були «заражені партизанщиною». Дивно, що українські історики досі не присвятили цій вражаючій події серйозного дослідження. Здається, єдине джерело інформації про трагедію — це невеличка повість Володимира Яворівського «Вічні Кортеліси», написана 1981 року. Вона соцреалістично–пафосна й залишає по собі чимало запитань. Зокрема, про «зловорожих бандерівців», які в уяві письменника вимальовуються «поплічниками фашистів». Аби з’ясувати, що ж сталося 67 років тому в точці зіткнення інтересів нацистів, більшовиків, польських націоналістів та українців, вирушаю у прикордонне поліське село.
«Як прийшли до влади оті бульбівці, то закрили музей у Кортелісах, усе перевернулося», — нарікав дід Антон з сусідньої «боковушки». Бульбівці — то не люди з УПА Тараса Бульби–Боровця, то ті, що «захопили владу в 1991–му». Дід Антон, неголений, проте в костюмі з краваткою, охоче розповідає свій життєпис. Він закінчив культпросвітній технікум, поступив у компартію, працював бібліотекарем, а потім у сільраді. Тепер прихильний до «Свідків Єгови», цікавиться датою «кінця світу». В якийсь момент очі діда наливаються слізьми: він згадує, як шестирічним заховався на сінокосі й таким чином врятувався, коли німці палили його рідне сільце неподалік Кортелісів...
У Кортелісах відразу йду до меморіалу — ану ж досі в руїнах? Утім пам’ятник — як новий. Дбайливо обсаджений квітами. У музеї — ні пилинки, відкритий ніби вчора, а не в 1980–му. Хоча тексти на стендах нагадують про справжню дату створення: там розповідається переважно про подвиги партизанів. Поміж стендами — короб із попелом і напівзотлілими залишками селянських хат. Чи ж варті були ті подвиги стількох життів? На одному зі стендів — напис великими літерами про віроломний напад фашистів на СРСР. Внизу — прикріплений нещодавно папірець з дрібним текстом секретного протоколу про поділ Європи, підписаного Молотовим і Ріббентропом 23 серпня 1939–го.
«Наш заклад має державне фінансування, він на районному балансі, — розповідає директор Кортеліського історичного музею Марія Ярощук. — За рік тут буває близько 2000 відвідувачів».
Переповідають, що після «чорної середи», 23 вересня 1942 року, шість великих братських могил у Кортелісах, ледь прикопані землею, ще кілька днів юшилися кров’ю. Наказ про знищення всіх мешканців видала німецька окупаційна адміністрація після того, як червоні партизани, в черговий раз не прислухавшись до обіцянки «знищити село», застрелили кількох поліцаїв і німецького солдата. Перед цим німці зігнали селян на сход і суворо заборонили допомагати партизанам.
— Чому німці раптом стали палити село? — питаю в директорки музею.
— Бо вони фашисти. З села багато жителів пішли у партизани. Близько 100 поранених червоноармійців, яким удалося вийти з оточення, знайшли притулок у Кортелісах. Вони навесні створили партизанський загін імені Ворошилова. Місцеве населення допомагало.
З очевидців трагедії на сьогодні залишилося троє стареньких людей. Іду до однієї з них, 81–річної Анастасії Корнелюк. Вона саме сидить посеред городу (віднедавна ноги майже відібрало) і дивним знаряддям, схожим на вила, вигрібає з грядок убогу картоплю. Пробую «копати» вилами...
— Анастасіє Адамівно, партизани вас пробували захистити від німців?
— А як вони захистять... Тож німців приїхала бригада, вночі оточили село, отако рука в руку стояли, щоб ніхто не втік... Приїхали сюди раз і попередили: виявляйте партизанів. І забили родичів одного партизана, і закопали коло церкви. Сказали: як ще раз приїдемо і будуть партизани — то вам усім так буде. Мій батько каже матері: чого вони нас будуть бити, у нас же немає нікого в партизанах...
Звісно, з’ясовувати, чиї родичі є в партизанах, німці не стали. Вони зачитали список своїх вірників і вивезли їх у Ратне (нині райцентр). А всіх інших стали зганяти «на сход». Мати Анастасії Корнелюк пішла туди з чоловіком і дочкою, ні про що не здогадуючись, а двом меншим дочкам наказала лишатися вдома — щоб корова не стояла голодна. Невдовзі дівчата з хліва почули постріли й кулеметні черги. Коли німці обходили село, перевіряючи, чи всіх знищили, сховалися сестрички. А надвечір перебігли в ліс.
З оперативного наказу командира третього батальйону 15–го поліцейського полку Юргена Голлінга, для каральної операції на Кортеліси переправили роту німецьких поліцаїв із Нюрнберга. Рота так і звалася: «Нюрнберг». Для оточення села і «експропріацію» худоби й майна позвозили поліцаїв із Ратного й білоруських містечок Дивина й Малорити. Їм видали лише по одному патрону — щоб в паніці не вчинили стрілянини. «Тут не було поліцаїв кортеліських, їх повивозили у Ратне, — згадує Анастасія Корнелюк. — А розстрілював людей німецький шеф».
Чому ж партизани не спробували допомогти селянам? Адже з книжки Яворівського виходить, що більшість членів загону (імені чи Щорса, чи Ворошилова) залишилися живими. «Говорять, що 23 вересня цей партизанський загін був десь у білоруських лісах», — розповідає Марія Ярощук. Анастасія Корнелюк згадує інше: «Ми втекли в ліс, а ті партизани, їх тут уйма було, кажуть: «Ідіть до нас, дівчата, куди вам тепер подітись?». Сестра не схотіла, старша вона, розумніша. Ми ходили по лісі два тижні — голодні, в самих сорочках». Потім пішли на хутір Млиново, з тиждень перебули в двоюрідної сестри. І до них прийшла найстарша сестра, що вийшла заміж у Білорусь. Виявилося, що її село теж спалили за партизанів. Вона забрала менших у білоруське містечко Дивин. Там німці поселили тих, що вижили, у квартири євреїв, розстріляних улітку. А через рік сестри знов перейшли у Кортеліси, поставили там хатку.
Яворівський пише, що загинуло тоді 2875 мешканців, у тому числі 1620 дітей. За розвідкою ж Івана Ольховського, у Кортелісах до війни проживало близько 1800 осіб. Звідки та цифра? Директор музею Марія Ярощук пояснює, що з описів людей. Така кількість розстріляних, мовляв, записана у «Книзі пам’яті» села. Утім близько 900 прізвищ там «не встановлено». Чи не «комуністичний» спосіб «перебільшити жертви»? Які, утім, і так страхітливі.
76 чоловіків не повернулися з фронту. На окремій сторінці — прізвища 24 осіб, загиблих «від рук українських буржуазних націоналістів». «Ось у нас тут живе чоловік, в якого батьків розстріляли, — розповідає директорка музею. — Батько сторожував у магазині і в школі. Прийшли й розстріляли, а жінка щось стала перечити і її розстріляли. Людям тоді казали, що то буржуазні націоналісти. А може, тут у лісах просто грабіжники ходили». Розкриті нещодавно архіви НКВС свідчать, що енкаведисти не гребували прикидатися грабіжниками, аби вселити в людей огиду до «бульбівців». Та й про «подвійних агентів» тепер відомо. Цікаво, що комендант поліції у Кортелісах Микола Зенюк був при «перших совєтах» секретарем комсомольської організації.
Аж у 1967 році Рада Міністрів видала постанову про відбудову Кортелісів. У селі збудували школу. Судовий процес над кількома поліцаями, яких звинуватили у знищенні Кортелісів, відбувся у 1960–му. А в 1981–му на замовлення ЦК компартії УРСР Володимир Яворівський написав «Вічні Кортеліси», де цілий розділ присвятив «антисовєтчикам»: «Вся тутешня сволота, гидь людська — поліцайня, повіялася в банди бандерівські». У 1983–му повість видано російською в Москві, а в 1984 році Яворівський отримав за неї Державну премію УРСР.
Чому саме на початку 1980–х проявилася така увага «партії» до Кортелісів? Чи не тому, що ідеолог ЦК компартії УРСР Леонід Кравчук ламав голову, як зарадити з «ворожими голосами», що вперто нагадують про 50–ліття Голодомору. Може, тому в повісті Яворівського — особливий наголос на «анонімках» з–за кордону. І на те, що за кордон повтікали самі лише колишні поліцаї. Оживилася тема Кортелісів у 2005 та в 2007 (коли відзначали 100–літній ювілей Романа Шухевича) у виданнях компартії й Партії регіонів, де підмінювали поняття «колаборант» і «націоналіст». А в рішенні Харківської обласної ради від 5 липня 2007 року, присвяченому ставленню до УПА, сказано: «Бандерівці знищили українське село Кортеліси». Володимир Яворівський у своїх інтерв’ю досі називає «Вічні Кортеліси» своїм найкращим творінням. Він не тривожиться, що своїми творчими фантазіями дав привід не лише звинувачувати борців із нацизмом і комунізмом у колаборації з окупантами, а й затемнювати світлу пам’ять про понад тисячу загиблих у Кортелісах.
З 1941 по 1944 доля Кортелісів спіткала 106 сіл на Волині.
За таким же «сценарієм» нищилися села в усіх місцевостях України.
Кортеліси — село Ратнівського району Волинської області. Під час окупації німецько–фашистськими загарбниками жителі села піднялися на боротьбу проти ворога. Місцевий партизанський загін ім. М.О.Щорса завдавав відчутних ударів окупантам і бандам українських буржуазних націоналістів. Оскаженілі фашисти 23.IX 1942 спалили село, а його жителів розстріляли. Загинуло 2892 кортелісці.
Українська радянська енциклопедія, т.5.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
