У найбільшого ньюс­мейкера цього сезону — Одеського національного академічного театру опери та балету — нові кадрові призначення. Посаду художнього керівника цього закладу запропонували обійняти одеситу, який довгий час жив і працював у Німеччині та Швейцарії, Олексію Ботвінову. Новину сам Ботвінов повідомив «УМ» минулої п’ятниці. «Посаду мені запропонувало нове керівництво театру, а також управління культури міста й області, — поділився Олексій Ботвінов. — Для мене це було великою несподіванкою, тому кілька днів я обдумував пропозицію і вирішив погодитися.

Кабінет Міністрів вигадав таку форму роботи з регіонами, як укладення угод про регіональний розвиток останніх. Луганська обласна держадміністрація в рамках цього проекту запросила суму вкладень у розмірі 16 млрд. грн. (це до 2015 року), а скнаристий Кабмін готовий розщедритися на 11 мільярдів. Хоча, скоріш за все, область і цих грошей не побачить, її начальство, тим не менш, уже будує маніловські проекти. Наприклад, як повідомив на недавньому брифінгу начальник Головного управління економіки ОДА Ігор Агібалов, у проекті майбутньої Угоди передбачено створення в обласному центрі Театру опери та балету на базі обласного Палацу культури.

Для митця найщасливіший період у творчості — історичний перелом у його країні. Більшість відомих і фінансово успішних в Україні художників починали робити собі ім’я саме у другій половині 80–х — на початку 90–х. Картини Олега Тістола, Іллі Чічкана, Максима Мамсікова, Олега Голосія, Василя Цаголова, Іллі Ісупова, Марини Скугарєвої — нарозхват у найпрестижніших галереях Києва, учасники багатьох міжнародних виставок. На жаль, у нас і досі немає Музею сучасного мистецтва, де б можна прослідкувати розвиток їхньої творчості: з чого все починалося і на якому проекті призупинилося. У п’ятницю Національний художній музей, відкривши виставку «Українська нова хвиля. Живопис другої половини 80–х — початку 90–х років», зробив першу спробу переповісти історію постмодерного мистецтва в Україні.

Якби потрібно було придумати інтригу, то це не вдалося б ліпше, ніж на завершення «Червоної рути». Упродовж усіх днів конкурсних прослуховувань суддівська рада нагнітала: визначені найкращі в такому–от конкурсі, але лауреатів і дипломантів назвемо на гала–концерті. Гала–концерт переможців у призначену годину не розпочався. Коли глядачі вже заповнювали місця в літньому театрі, на сцені ще тривав конкурс рок–гуртів. Журі було напруженим і втомленим. Урешті його голова, «ветеран» «Червоної рути» Кирило Стеценко, почав оприлюднювати список учасників заключного концерту. Гурт конкурсантів, які зібралися біля нього, нервувався, перемовлявся та поглядав на складені вже дорожні сумки.

Виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник відмінностей між першою та останньою «Червоною рутою» бачить менше, ніж схожостей: «Ця, як і перша, покликана відкривати таланти та нові імена. І хоча в різні часи вони відбулися (тоді — в радянський, тепер — за своєї держави), проблеми подібні. Українська національна культура перебуває у підвалі».