Засудили за Биківню

28 серпня Окружний адміністративний суд міста Києва виніс рішення, що штраф у 160 тисяч гривень за порушення законодавства України, а саме — незаконні розкопки на території Національного заповідника «Биківнянські могили» — присуджений цілком слушно підприємству «Меморіали України». Штраф наклала адмінкомісія після того, як Головне управління охорони пам’яток Київської міської держадміністрації та Український інститут національної пам’яті влітку 2007–го склали відповідні акти про порушення статті 35 Закону «Про охорону культурної спадщини». Підприємство «Меморіали України» на чолі з Дмитром Табачником, що діяло при Державній міжвідомчій комісії з питань увічнення жертв війни та політичних репресій, здійснювало несанкціоновані розкопки масових поховань у Биківні.

Підприємство «Меморіали України» звернулося до суду, щоб скасувати штраф. За півтора року суд детально розглядав цю справу і підтвердив незаконність діяльності Державної міжвідомчої комісії в Биківні. Суд розглянув усі документи справи, зокрема, фальшиві «дозвільні довідки» на проведення розкопок, які комісія сама собі виписувала за підписом свого ж голови, тодішнього віце–прем’єр–міністра з гуманітарних питань Дмитра Табачника. Секретарем міжвідомчої комісії був Віталій Казакевич, звільнений із посади у 2008 році.

«Речі репресованих українців знищували»

«Рішення суду підтвердило, що незаконні розкопки і намагання перетворити Биківню на «Катинь–2», приїзд польських мотоциклістів до заповідного лісу, публікації у пресі про нібито похованих у Биківні трьох з половиною тисяч польських офіцерів — це було намагання вчинити фальсифікацію», — переконаний голова київського товариства «Меморіал» Роман Круцик. Він вважає, що суд і слідство має тривати. Адже ще в жовтні 2007 року Генеральний прокурор України Олександр Медведько повідомив секретаріат Президента про грубе порушення законодавства під час самочинних розкопок у Биківні. Биківнянський ліс визнано місцем злочину, отож виявлення нових поховань вимагає негайного поновлення кримінальної справи. Розкопки здійснювали напівтаємно, без дозволу Української держави, документування вели польською мовою, а переважну більшість розкопаних знахідок вивезли до Польщі без згоди на те українського Міністерства закордонних справ.

Колишній військовий прокурор Київського військового округу Андрій Амонс, який був експертом на всіх трьох розкопках, свідчить «УМ», що тоді було знайдено чимало особистих речей розстріляних. Частину матеріалів віддали полякам.

— Наші з комісії не дуже цікавилися українцями. Деякі поховання до кінця й не розкопували, — каже пан Андрій.

— Чому не цікавилися українцями?

— Спитайте про це у професора Табачника. Я бував майже щодня на території розкопок, але не міг уплинути на те, щоб цікавилися похованнями громадян УРСР. Я особисто викликав на місце розкопок працівників Музею Великої Вітчизняної війни. Але вони багато речей не змогли взяти, бо ніде зберігати. Взяли дрібниці — кухлики, монети, патрони, люльки, сережки. Ці матеріали нині є у фондах Музею Великої Вітчизняної і Музею Києва, але не оформлені для огляду. Одяг, черевики, чоботи, фрагменти ременів треба консервувати, а це коштує грошей. Їх просто закопували назад, знищували.

«Інститут пам’яті цим не займається»

Дивно: українських речових доказів не збирали. Хоча розкопки зініціювала українська дер­жавна комісія, що діяла на наші з вами податки і, судячи зі звіту матеріалів Контрольно–ревізійного управління за 2006 рік, непогано фінансувалася. «Державна міжвідомча комісія з питань увічнення жертв війни та політичних репресій провела три серії розкопок — у 2001, 2006 і 2007 роках, — розповідає Андрій Амонс. — Очолював комісію віце–прем’єр Дмитро Табачник. Це все було під його егідою. Польські експерти консультували, а копали українські групи — севастопольська, харківська і донецька».

За словами пана Амонса, віднайдений матеріал дуже цікавий, він досі не досліджений. У 2001 році знайшли унікальні захоронення українців із Західної України — вісім могил. А там їх сотні. До цього була думка, що в Києві не розстрілювали нікого з Західної України.

Матеріали розкопок були запротокольовані, було знято каскад фільмів. «Перший примірник протоколів — у Польщі, — свідчить Андрій Амонс. — У Генпрокуратурі — другі копії. Усі вони складені польською мовою. Щоб перекласти українською, потрібні шалені кошти: аркуш перекладу коштує до 100 гривень. А там їх тисячі. Під кінець розкопок у 2001–му знайшли одну яму винятково з речами приблизно ста осіб. Речі були польські, 1939—1940 року. Знаходили у Биківні й індивідуальні речі українців. Але щоб установити, кому належали ті українські речі, треба працювати в архівах, розшифровувати ініціали — це колосальна робота, за це гроші потрібно платити. Я особисто бачив такі речі — ложки, виделки, гребінці з прізвищами. І декого з цих людей встановлював. Інститут національної пам’яті цим, на жаль, не займається».

За чиї гроші?

— Пане Андрію, чому по ЗМІ пішла гуляти чутка, що у Биківні розстріляно 3500 польських офіцерів?

— Я з цим не згоден. Документи говорять, що ці 3435 людей захоронені у трьох різних містах України — Києві, Харкові і Херсоні. А в якому місті скільки саме і точне місце захоронення — не писали. Це треба встановити. У Росії має бути перший примірник акту про захоронення. У 1995 році заступник голови ФСБ передав список поляків — 3 435, які загинули на території України. Польща його опублікувала, всі його знають. Ми знайшли речі декого з цих людей у Биківні у 2006 і 2007 роках.

— А в Харкові поляки проводили розкопки?

— Так, у 1991 році, на 6–му кварталі. Там був відомий Старобільський табір військовополонених. Викопали рештки 3 891 загиблого поляка. І понад 500 осіб — із «київського списку». Насправді їх розстріляли в Харкові.

Цікаво, що, знаючи це, секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Польщі Анджей Пшевознік у серпні 2001 року висував звинувачення, що, мовляв, «Військова прокуратура України не веде слідство стосовно українських слідів катинського злочину». Напрошується думка, що й сам злочин уже не комуністичний, а «український»! А секретар міжвідомчої комісії Віталій Казакевич, під’юджуючи польського колегу, свого часу запрошував пана Пшевозніка приїхати до Києва і вибрати в Биківні ділянку для польського пам’ятника «загиблим 3500 польським офіцерам».

Офіційного дозволу Україн­ської держави на розкопування могил у поляків не було. Не тому, що Україна його не дала б. Просто між Українською і Польською державами став активіст Партії регіонів Дмитро Табачник, у якого, вірогідно, були якісь власні плани щодо велетенського масового поховання розстріляних комуністами людей. Утім польська сторона мала б знати, що матеріали, здобуті при незаконних розкопках, не мають юридичної та історичної цінності.