День, який змінив Білорусь

Серія політичних зникнень прокотилась Білоруссю у 1999—2000 роках. Почалося все у травні 1999–го, коли зник колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко. Через чотири місяці невідомі викрали екс–голову Центрвиборчкому Віктора Гончара та його товариша, підприємця Анатолія Красовського. Гончар та Захаренко на той час вважалися найактивнішими діячами антилукашенківської опозиції. Майже за рік, у липні 2000–го, — зникнення оператора російського каналу ГРТ Дмитра Завадського. Білоруська опозиція покладає вину за зникнення всіх цих людей на владу і вважає, що нею створено спеціальні «ескадрони смерті». Президент Лукашенко ж повторює, що розслідування цих гучних справ — справа його честі. Скидається на те, що честь його вже десятиліття під сумнівом.

Передісторія

Генерал Захаренко, який пропрацював на посаді очільника МВС трохи більше року і був звільнений за буцімто нецільове використання бюджетних коштів, став активним учасником усіх акцій демократичної опозиції і ввійшов до складу Національного виконавчого комітету (НВК), створеного об’єднаною опозицією. Згодом він очолив комітет внутрішньої безпеки НВК. Влада побоювалася, що за опальним авторитетним генералом можуть піти чимало міліціонерів.

Віктор Гончар — теж колиш­ній соратник Лукашенка. У 1994 році він був одним з активних штабістів Олександра Григоровича, коли той уперше балотувався в президенти, і як нагороду після перемоги патрона отримав пост віце–прем’єра Білорусі. Проте в листопаді 1994–го добровільно подав у відставку і був призначений головою ЦВК. З цієї посади Гончара зняли, згідно з президентським указом. Вивільнений від держслужби, Віктор Гончар активно кинувся в опозиційну діяльність. Він мав, вочевидь, компромат на Лукашенка і багато знав про кухню, в якій заварювався новітній білоруський режим. На початку 1999 року він ініціював альтернативні президентські вибори. Нагадаємо, що саме того року закінчувався термін повноважень Лукашенка на чолі держави, і «бацька» через референдум зі змін до Конституції продовжив собі владні повноваження. Отож опозиція вирішила провести «свої» вибори, тіньовий ЦВК очолив, звісно ж, Гончар, він же координував всі дії з проведення цього незвичайного народного голосування. І хоч сам її ініціатор пізніше визнав «президентські вибори» такими, що не відбулися, акція здійняла чимало гвалту і в Білорусі, і за кордоном. Стосовно ж друга Гончара — бізнесмена Красовського, то багато хто вважає, що його викрали «за компанію» з опальним політиком.

Журналіст Дмитро За­вадсь­кий у 1994—97 роках працював у Національній телерадіокомпанії Білорусі, його навіть певний час називали «лічником» (тобто персональним оператором) Лукашенка. Втім навіть недавня наближеність до найважливішого в країні «тіла» не завадила спецслужбам арештувати Завадського, вже оператора ГРТ, у 1997–му. Справа мала резонанс. Адже Дмитро та журналіст Павло Шеремет, готуючи репортаж про шляхи контрабанди на білорусько–литовському кордоні, для наочності самі перетнули кордон, продемонструвавши, де і які в ньому є лази. Отож знімальну групу звинуватили в нелегальному перетині державного кордону і понад два місяці протримали в СІЗО. За журналістів заступався навіть тодішній президент союзної Росії Борис Єльцин. Вплинуло. Павла Шеремета, громадянина РФ, відпустили, але позбавивши журналістської акредитації. А Дмитро Завадський поїхав репортером ГРТ у Чечню, звідки повернувся на батьківщину в 2000 році. 7 липня він поїхав у аеропорт зустріти Шеремета. Утім колега так і не виявив Дмитра в залі очікувань Мінського летовища — Завадський зник безслідно і назавжди...

Розслідування

Досі відкритими лишаються три з чотирьох справ про гучні викрадення. Лише справу Завадського закрито — знайшли винних і засудили на довічно. Слідчі встановили причетність до викрадення оператора так званої «групи Ігнатовича» — колишніх бійців спецназу «Алмаз» МВС Білорусі, котрі воювали в Чечні як контрактники у складі воронезької авіадесантної бригади. Вони начебто викрали та вбили Дмитра — за «неправдиве висвітлення їхньої участі в чеченській війні». Дивно те, що ніхто з «групи Ігнатовича», хоч і визнав себе убивцею, так і не міг вказати, де ж покоїться тіло Завадського. Родичі журналіста певні, що процес над «алмазівцями» був показовим.

Нікого зі зниклих не визнано мертвими. «Подеколи доходить до абсурду, — каже «УМ» Зінаїда Гончар, удова викраденого екс–голови ЦВК. — Напередодні кожних виборів у нашу поштову скриньку вкидають запрошення прийти на дільницю — і для мене, й для Віктора! Більше того, у 2008 році прислали повістку з вимогою до Гончара здати відбитки пальців у справі про вибухи на День незалежності в центрі Мінська!»

А між тим 2000 року слідчі органи наблизилися до розкриття цієї справи. 23 листопада того року КДБ арештував командира третьої окремої бригади спеціального призначення внутрішніх військ МВС Білорусі Дмитра Павлюченка. Його підозрювали у причетності до викрадень Юрія Захарченка, Віктора Гончара та Анатолія Красовського. Однак за кілька днів за Павлюченка заступився особисто президент Лукашенко — й одіозного полковника відпустили зі слідчого ізолятора. А за кілька днів полетіли з посад голова КДБ Леонід Єрін та Генпрокурор Олег Божелко — люди, які віддавали наказ про арешт Павлюченка. Прикметно, що тільки–но переступивши поріг СІЗО, звільнений Павлюченко заявив журналістам: «Я готовий виконати будь–який наказ президента».

Також згадаймо, що хвиля розвінчень прокотилася країною і в 2001 році незадовго до президентських виборів. 28 серпня співробітники відділу захисту конституційного ладу та боротьби з тероризмом КДБ Геннадій Угляніца та Андрій Жерносек розповсюдили через ЗМІ заяву з подробицями викрадення Гончара та Красовського. Кадебісти повідомили, що викрадення здійснили бійці СОБР, котрі закинули жертв в автівку, довезли до своєї бази побіля міста Бегомель і там розстріляли. «Чекісти» детально розповіли про місце поховання трупів нещасних: Гончара та Красовського, мовляв, закопали на смузі перешкод тренувальної частини бази. Не гаючись, міністр внутрішніх справ Володимир Наумов влаштував прес–тур у бегомельську базу СОБРа. У присутності журналістів покопали смугу на місці, вказаному Угляніцею та Жерносеком, щоб, природно, показати: ніяких трупів там немає. Це дозволило владі звинуватити опозицію в організації провокацій напередодні президентських виборів.

Останнім публічним звинуваченням влади у причетності до зникнення опозиціонерів стала книга екс–начальника мінського слідчого ізолятора №1 Олега Алкаєва, що побачила світ у 2006 році. Колишній тюремник, який до того часу встиг отримати політичний притулок у Німеччині, писав, що в 1999 році він за наказом тодішнього керівника МВС Юрія Сівакова ознайомив командира СОБР Дмитра Павлюченка з «процедурою приведення до виконання смертного вироку». У своїй книзі Алкаєв стверджує, що особисто двічі видавав спеціальний пістолет за наказом міністра внутрішніх справ, і було це саме в ті дні, коли викрали спершу Захаренка, а потім — Гончара з Красовським...

Наслідки

Супротивники Лукашенка стверджують, що це за його вказівками викрадали і вбивали опозиціонерів та невгодних журналістів. Ці резонансні справи ставали темою і міжнародних справ. Так, саме за це ЄС і США запровадили санкції проти найвищих білоруських чиновників, заборонили їм в’їзд на території цих країн та заблокували банківські рахунки на Заході. І хоча цьогоріч стосунки на осі «Захід—Білорусь» помітно потеплішали, багато з «чорносписочників» і понині не можуть покататися «по європах», адже вимоги розкрити зникнення Захаренка, Гончара, Красовського ЄС і Сполучені штати не знімають із порядку денного.

А сім’ї зниклих опозиціонерів безуспішно намагаються довідатися, де могили їхніх рідних. Нещодавно вони гуртом надіслали до керівництва Європейського Союзу прохання порушити питання про зникнення десятилітньої давнини перед очільниками Білорусі. Попри це саме 16 вересня, у день зникнення Віктора Гончара та Анатолія Красовського, Лукашенко здійснить робочий візит до Вільнюса, де його прийматиме литовський президент Даля Грибускайте.