Ленінізм у мистецтві: ніж та сірчана кислота

Мистецька кар’єра Василя Седляра була стрімкою. Хлопець із Полтавщини приїхав до Києва вчитися малюванню. Ще до російської окупації встиг закінчити художнє училище і вступити до щойно відкритої за гетьманату Академії мистецтв — у майстерню професора Михайла Бойчука. Через десять років в усіх на вустах уже буде «бойчукізм» — авангардний напрям, що на рівних «змагався» з модерним європейським мистецтвом на Венеційських бієнале 1930–років. Першим номером поруч Бойчука був саме Седляр. В інших термінах це зафіксують пізніше київські енкаведисти: «Націонал–фашитстська група Бойчука–Седляра».

Але то буде далі. Поки що 24–річному випускникові Академії мистецтв В.Седлярові одразу доручають керувати Межигірським художньо–керамічним технікумом (на виставці — два десятки музейних експонатів його продукції з часів директорства В.Седляра). До Межигір’я, в гості до директора, вчащають його приятелі — Довженко, Курбас, Сосюра, Вишня. Сам Седляр азартно пише й виставляється, об’єднує художників в асоціації, продукує маніфести та дискусійні тексти. Словом — лідер художнього середовища. У Москві до десятиріччя Жовтневого перевороту влаштовують грандіозну художню виставку — попри жорсткий ідеологічний відбір, беруть туди і роботу В.Седляра.

Саме в цей час персонаж, портрети котрого нинішні українські комуністи безкарно тягають вулицями, — Сталін — санкціонує знищення української інтелігенції. Відбувся віртуалізований «Процес СВУ»; В. Седляра, котрий так і не вступив до компартії, звільняють із посади директора Межигірського технікуму. Але вище керівництво потребувало камуфляжу: вирішено випустити «Кобзар», розкішно ілюстрований найкращим українським художником. Ним став безпартійний і максимально на тоді незалежний професор живопису Василь Седляр.

Видання здійснювало щойно створене видавництво «Література і мистецтво» (попередник нинішнього «Дніпра»). Вирішено зробити його «колекційним»: п’ять тисяч примірників (до порівняння, того ж таки 1931–го вийшов інший «Кобзар» накладом 150 000). Піар–компанія була — на заздрість нинішнім видавцям: за рік до виходу книжки вже з’явилася перша рецензія на ілюстрації Седляра. А по виході цього видання з 54–ма чорно–білими полосними малюнками одразу вийшли рецензії у Празі та Варшаві — Седляра знали в Європі.

Можливо, саме цей успіх зродив ідею перевидати книжку у більш люксусовому вигляді — з кольоровими ілюстраціями — для закордонного читача. Цей варіант вийшов навесні 1933–го накладом 10 000 примірників. Та пропагандисти, які давали дозвіл, прорахувалися: художник В.Седляр, звичайно, не був «дисидентом», але рукою справжніх майстрів водить, як знати, підсвідомість. З ілюстрацій до Шевченкових «Княжни» та «Чуми» виразно проглядали картини тогочасного Голодомору, а в ілюстрації до «Сну» можна було, за бажання, уздріти портретні риси «батька народів». У пресі почалося відверте цькування, котре лише тепер може виглядати комічно. Наприклад, Седлярові закидали ігнорацію пролетаріату: «Художник зробив все, щоб, боронь Боже, хто не подумав, що робітники робили революцію».

Невдовзі тиражі обох Седлярових «Кобзарів» були конфісковані. Видання 1933–го практично повністю потрапило під ніж, першодрук 1931–го устиг трохи розійтися поміж читачами. Нещодавно, кажуть, його бачили в одній з київських букіністичних крамниць, але воно одразу ж «улетіло» за 400 доларів.

1936–го Василя Седляра схопили енкаведисти, півроку «допитували» у підвалах Жовтневого палацу і 13 липня 1937–го винесли смертний вирок. Цього ж дня його разом із Михайлом Бойчуком, Іваном Падалкою та іншими митцями світового рівня поспіхом розстріляли й тіла відвезли, здогадно, до Биківні.

Більшість живописних полотен В. Седляра знищили: порізали, залили кислотою. У фондах Національного художнього музею — лише чотири роботи. Одна з них — саме та, що представляла Україну на виставці з нагоди 10–річчя «революції», — наочно репрезентує комуністичні ідеали мистецтва: картина безповоротно понівечена реактивами зі шкільного набору.

Репресували й усіх, хто був причетний до випуску двох Седлярових «Кобзарів». Ініціатор обох видань та їхній художній редактор — Володимир Вайсблат (фігурував тут під псевдо «Олександр Гер») — дід нинішнього ініціатора перевидання репресованого «Кобзаря», Артура Рудзицького. Столичні видавництва «Дух і Літера» та «Оранта» скооперувалися й випустили 500–сторінковий фоліант, який копіює формат видання 1931–го, але доповнений кольоровими ілюстраціями 1933–го. Видання має найґрунтовнішу на сьогодні статтю про В.Седляра пера А.Рудзицького, оперту на нововідкриті архіви. Презентація цього видання (котре, безперечно, заповідається на одного з лідерів ниніш­ньої «Книжки року» в номінації «Хрестоматія») відбудеться на виставці 17 вересня о 16.30.