Люда зі своїми заокеанськими батьками. (Фото Івана ЛЮБИША–КІРДЕЯ.)
Бретт і Шейнін довго не могли зрозуміти, навіщо писати про них статтю? Ну подумаєш, перетнули вони океан, щоб удочерити 15–річну Люду з України. І що з того, що вони вже мають власних двох доньок, а Люда — вже підліток, та ще з проблемним «доважком» до здоров’я — у дівчинки карликова хвороба. Їм байдуже до Людиних діагнозів — вони знають, на що йдуть, і їх це зовсім не лякає! Так склалася доля: вони випадково побачили Люду з далекої України і зрозуміли — це їхня дівчинка, їхня дитина. Чого ж тут дивуватися — вони прилетіли по неї.
Люда сором’язливо колупає виделкою тістечко і збентежено посміхається — це її перший вихід по покупки з новими американськими батьками. І перший десерт у кафе. Ще кілька днів — і Люда попрощається з Києвом і полетить із Бретт і Шейнін Морін у Кентуккі. Там буде її новий дім і родина. «Я вже хочу поїхати, — стиха говорить дівчинка, — там багато «наших» з інтернату: Женя, Саша, Настя, Вадим, Інна — вони мої друзі... Писали мені, що в Америці нормально. Кажуть, давай приїжджай...»
Люда знає, що буде нелегко — треба вивчити англійську мову, звикнути до чужої країни, ходити в зовсім іншу школу. «Мені подобається історія України, українознавство, — каже дівчина. — Але в американській школі такого не вчитимуть — це я знаю». Тому обіцяє взяти з собою книжки рідною мовою — на пам’ять. А ще — м’якого іграшкового собаку, подарунок на день народження, та купку фотографій. Більше їй нічого взяти: дитячі спогади — не мед (у сиріт інакше не буває), а в інтернаті «було так собі». Тож нехай усе тут і лишається. «Я коли приїду, буду вибирати, з ким житиму в кімнаті — з сестрою Кортні (їй 16 років) чи з Кеннеді (їй 11)», — охоче ділиться планами дівчинка. Сестри з Америки вже чекають на Люду з нетерпінням — готують подарунки, цікавляться її уподобаннями.
В Україні особливо на дівчинку чекати нікому: в інтернаті Люда опинилася після смерті бабусі — майже вісім років тому. Мама особливо долею хворої доньки не цікавилася — її позбавили батьківських прав. А близько року тому мама померла. Батько ж — невідомо де. Брати — дорослі, у них своє життя. Тепер і в Люди теж буде власне, зовсім інше.
Людина доля змінилася вісім місяців тому. «Ми проглядали на сайті фотографії дітей, які шукають родину, і побачили Люду, — розповідає Бретт. — І одразу зрозуміли, що саме вона — наша дочка. Нам було байдуже, звідки вона і якої національності, які у неї діагнози й проблеми. Ми проглянули багато фотографій, але зачепила саме ця — серце підказало, мабуть. Я думаю, що це Бог нас підвів до такого рішення: якщо він дав життя Люді — значить, він хоче, щоб про неї хтось дбав і любив її. Ми до цього готові. І наші доньки схвалили появу Люди в родині».
Шість місяців Бретт і Шейнін готували необхідні документи. «Усі члени нашої сім’ї мали пройти медичне обстеження, у тому числі й огляд психіатра, — розповідає Шейнін, — ми мали довести, що будинок, у якому ми живемо, належить нам, що ми обоє працюємо, перебуваємо у законному шлюбі й можемо утримувати родину. До нас приходили спеціальні агенти, вивчали наші побутові умови, аби переконатися, що це буде найкраще місце для дитини. Це досить складний процес. Але так відбувається у кожній країні, і ми сприйняли це спокійно».
Родина Морін не надто заможна, із середньостатистичним для американців достатком: Бретт працює бізнес–тренером, Шейнін — у шкільній їдальні кухарем. Для них усиновлення (враховуючи переліт, послуги перекладачів, проживання тощо) стало дороговартісним проектом. А ще ж попереду клопоти, пов’язані з проблемним здоров’ям Люди — Бретт і Шейнін уже планують звернутися до тамтешніх лікарів по консультацію — раптом Людиній проблемі можна чимось зарадити. Однак майбутніми витратами подружжя не переймається: «Ми маємо дитину — і це головне».
Увесь цей час американські батьки спілкувалися з Людою за допомогою Інтернету і навіть почали вчити російську, щоб розуміти майбутню дочку. А перед зустріччю хвилювалися — як сприйме їх Люда? Підлітковий вік, складне дитинство, мовний бар’єр... «Ми під’їхали на таксі до інтернату, — згадує Шейнін, — вийшли і підняли голову, щоб подивитися на вікна. З одного з них визирнула... Люда. І запитала: ви когось шукаєте? Вона нас не впізнала і ще не знала, що ми приїхали саме по неї».
Далі була перша зустріч і, звісно, подарунки. «У перший день мені подарували квіти і два альбоми з фотографіями, — з дитячою безпосередністю перераховує Люда презенти, — а на другий — пакет чупа–чупсів і отакий здоровий пакет жувачок — вони ще в роті стріляють... Правда, ми в перший же день усі їх з’їли — я поділилася з усіма».
Попри неприємні минулі спогади, Люда каже, що хотіла б ще колись приїхати в Україну. І Бретт їй обіцяє — неодмінно приїдемо! «Мій батько — священик, — розповідає чоловік, — він подорожує світом з гуманітарними місіями, допомагає нужденним. Я думаю, що наступного року ми приїдемо до України. І, сподіваюся, Люда в нас тоді вже буде перекладачем». Не виключають також 41–річний Бретт і 38–річна Шейнін, що всиновлять ще дітей — можливо, і з України. Планують Бретт та Шейнін, що Люда спілкуватиметься в Америці зі своїми земляками. «Багато родин, з якими ми дружимо, уже всиновили (а дехто й по двох) українських дітей — з Людиного інтернату, — розповідає Бретт, — вони всі будуть спілкуватися між собою. Це дасть можливість не забувати їм про своє українське коріння».
Але насамперед зараз усі думки родини зайняті переїздом та поповненням у сім’ї. «Коли ми вийдемо з літака, Люду в аеропорту зустрічатиме величезна родина, — запевняє Бретт. — Людмила вчора з бабусею вже говорила по телефону — всі з нетерпінням чекають на наше повернення». На честь Людмили планується невелике родинне свято, а Шейнін цікавиться як професійний кухар кулінарними уподобаннями Люди. А вона любить пельмені. «Буду вчитися готувати. У нас є знайома українка Таня — сподіваюся, вона розкаже рецепт», — посміхається Шейнін.
У перші тижні перебування Люди в Америці з нею працюватиме психолог. Проведуть також і медичне обстеження, а у школі — тестування, аби визначити її рівень готовності до навчання.
Про розваги родина теж не забуватиме — тим більше що Люда любить грати у футбол, волейбол і теніс. «Ми багато часу проводимо на природі, любимо разом відпочивати біля озера, купатися, — каже Бретт, — у нас є власний двоповерховий (хоч і невеликий) будинок із садком і трояндами, дитячим майданчиком. Є собака — Люда їх дуже любить. Раз на місяць ми зустрічаємося у великому родинному колі, подорожуємо».
Тим часом Люда розмірковує над тим, куди б хотіла поїхати на екскурсію в Америці в першу чергу: «Я б хотіла побачити пам’ятник — ну отой, зелений такий... жінка така велика... з піднятою рукою». «Статую Свободи?» — підказую їй. «Да, точно!» — «Америка дуже велика, — посміхаючись каже Бретт, — і, чесно кажучи, наші дочки ще теж не бачили статую Свободи. Але ми обов’язково з’їздимо — Люда її побачить, обіцяю...»
Чужина для наших сиріт
В Україні на усиновлення іноземцями чекають лише діти старші семи років
Останніми роками українці стали більш активно всиновлювати дітей. І якщо раніше іноземці ставали батьками для українських сиріт частіше, ніж наші земляки, то тепер тенденція змінилася. Так, за даними Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, в 2008 році іноземцями було всиновлено 1584 дитини (для порівняння в 2007 році — 1670 дітей). При цьому українські громадяни всиновили в 2008 році 2085 дітей, а загалом у різні сімейні форми було влаштовано 19554 дітей–сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. За останні ж вісім місяців цього року українці всиновили 1330 дітлахів, іноземці — 960.
За законом, пріоритет у всиновленні надається, перш за все, громадянам України — іноземці можуть претендувати на малюка тільки в тому випадку, коли вже вичерпані всі можливості знайти дитині українську родину.
Більшість іноземних громадян, як і українці, бажають усиновлювати маленьких і відносно здорових дітей віком до шести років. Здебільшого мріють про дівчаток.
Але на дітей такого віку, на щастя, є «попит» і серед українців. А отже, більшість дітей, всиновлених іноземцями, старші семи років. Абсолютна більшість дітей, які були усиновленими іноземцями у більш молодшому віці, мають невиліковні хвороби або є усиновленими однією сім’єю разом зі старшими братами і сестрами.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
