Упосліджений Геракл

Із міфами не все так просто. Вони ніде й ніколи не існували у вигляді систематизованих збірок. Цілісна картина міфологічної світобудови існувала у древніх головах, а потрапляла вона туди спочатку від жерців, пізніше — від перших письменників, для яких міфічні сюжети були нормативною віссю будь–якої власної історії. Саме ті старі літературні твори (плюс сучасне їм образотворче мистецтво, реставроване археологами, — амфори, фрески, мозаїки) і є матеріалом для модерних переказів. Але якою мовою розказати ті сиві легенди, аби зберегти шарм антики?

Дореволюційний московський професор Ніколай Кун, захоплений відродженням та популяризацією античної культури, ретельно пересіяв писемні першоджерела і 1914 року написав звід переказів «Легенди і міфи Стародавньої Греції». Спеціаліст із греко–латинської історії Н. Кун прекрасно розумів, що адекватно переказати міфи не вийде через разючу відмінність давніх і сучасних йому морально–етичних норм: те, що було природним у людських стосунках тоді, виглядало би нині дуже брутально або ж по–екстремістському; з іншого боку, описувати міфологічні перипетії за допомогою нинішніх етичних понять також не випадало, бо тоді геть зникала прадавня логіка. Й історик знайшов блискучий вихід: представив кожний міфічний епізод послідовною вервечкою майже «голих фактів»: тільки хто, що, де й коли — без будь–яких власних коментарів, не кажучи вже про оцінки. Вийшла справді епічна і напрочуд прозора (на перший позір) картина старогрецьких вірувань.

Уперше ця книжка побачила світу 1920 року. Відтоді Кунові «Міфи» перевидавалися в СРСР безліч разів, а також кількома виданнями в українському перекладі. Не буде перебільшенням сказати, що в тій країні всі (включно з нинішніми дорослими українцями), хто цікавився грецькою міфологією, пізнали її через Куна. Але в читачів завжди існувала й альтернатива сприйняття, бо задовго до того відставний російський офіцер Іван Котляревський інтерпретував грецьку міфологію у геть відмінний спосіб: його «Енеїда» використала лише міфологічну фабулу, заповнивши її суто сучасною логікою, з чого постав вибуховий сміховий ефект. Власне, між цими двома берегами «реставрації» міфів і перебувають сучасні інтерпретації міфології.

Між Куном і Котляревським ми читали версії поляків Яна Парандовського (ще за радянських часів) та Станіслава Стабрили — «Міфологія для дорослих» (К.: Юніверс, 2000). Обидва (між іншим, той і той уроджені у Львові) спробували передати давню сюжетику через стилістику психологічного роману ХІХ століття. А от подружжя київських науковців Нінель та Вадима Пащенків пішло іншим шляхом — вони створили наскрізну міфологічну поему, щоправда, замінивши важкий для українського вуха старогрецький гекзаметр на п’яти–шестистопний ямб, близький до верлібру («Світ міфів та легенд Еллади» — К.: Либідь, 2007). Але всі вони писали для дорослого читача (включно з Котляревським). Власне, на дорослого читача орієнтувався і Н. Кун, трактуючи його розширено: для всіх, хто вважає себе дорослим, — а це й тінейджери, які потайки читають «дорослі» книжки.

Але як подавати міфологію дітям? Пащенки, наприклад, вважають, що починати вивчати міфологію варто лише у студентському віці. Вони нарікають на те, що «у нові часи перекази міфів призначалися переважно для юнацтва… На наш погляд, необ’єктивність такого підходу є очевидною, адже тим самим старовинний міф набуває ознак звичайної зідеалізованої казки». Потребу зміщення читацької авдиторії у бік її сексуальної дорослості автори мотивують так: «Значне місце у міфах посідає тема кохання, але розкривається вона переважно у високоморальному плані (в інтерпретаціях для дітей), що подекуди розходилося з істиною».

Лишимо обіч певне пуританство такої настанови, проте віддамо належне авторам: діти таки потребують казки. І тут саме час поглянути на сьогорічні міфологічні новинки, оскільки вони адресовані саме дітворі. «Міфи Стародавньої Греції» (К.: Махаон—Україна) — це переклад переказу Леоніда Яхніна, російського дитячого письменника найкращої пізньорадян­ської традиції. Великих претензій до тексту немає, він виразно базується на «інформації» Н. Куна. Стилістика — класична літературна казка ХІХ—ХХ століть, легко упізнавана сучасним молодшим школярем (завдяки обов’язковим хрестоматіям). Ілюстрації, звичайно, кітчеві, але не провальні. Ця книжка — рак, що є рибою на безриб’ї (причому рак «за п’ять», а не «за три», як казав Роман Карцев).

Друга новинка — «Міфи Давньої Греції» (К.: Країна мрій), укладена Наталею Тисовською. Тут претензій більше. По–перше, невідомо звідки авторка інтерпретації брала фактаж — ясно, що не з греко–римських першоджерел, але ж і з Н. Куном розбіжності часом неабиякі. Виникає питання: навіщо літераторці, яка позиціонує себе авторкою фентезі та інших гостросюжетних жанрів (видала уже кілька своїх творів), писати такий «пісний» текст? Краще вже представити, наприклад, Геракла спецагентом Бондом І тисячоліття до нашої ери (що, до речі, з нашого сьогоднішнього погляду — саме так). І такий би рімейк, безсумнівно, мав би касовий успіх. Пригнічують й ілюстрації цієї книжки — ніби безталанний п’ятикласник під копірку перемалював репродукції з «Міфів» того ж таки Н. Куна.

До речі, російський першовидавець міфів надавав ілюстраціям надто важливого значення — саме ці статуї та малюнки на кераміці адекватно передавали ставлення давніх греків до ще давніших своїх же міфів. У найкращих виданнях його «Міфів» текст ілюстровано ретельними копіями — настільки добросовісними, що, коли потрапляєш до якоїсь світової збірки античної старовини — наприклад, до «Метрополітен–Музеум» у Нью–Йорку, — відчуваєш (будучи читачем Н. Куна) дежа вю серед давно знайомих речей. Цей же Кунівський принцип ілюстрування міфів успішно використав і французький художник–популяризатор Рене Менар (його «Міфологія» так само основоположна для західного читача, як для нас — Кунівська).

Нарешті, третя новинка: Лілія Куликова, «Історія розпочиналася з міфів» (К.: Пульсари). Історик–педагог Херсонського держуніверситету, вона втілила мрію філолога–класика Ю. Шаніна: «Хіба не доцільно ввести хоча б скромний курс міфології до програми середньої школи» (М. А. Кун. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — К: Мистецтво, 1996). Тепер такий курс — Куликової — є. Назагал, він добре скомпонований — це, практично, курс античної цивілізації з таким, навіть, модерним ракурсом, як історія повсякдення. Пані Куликова подає і свої тлумачення міфів. Загалом, вони відповідають канону, але надто присмачені авторськими рефлексіями. Ось, до прикладу, верховна богиня Гера говорить: «Ти, Зевсе, пошився в дурні!». Уявити, що головному олімпійському диктаторові (котрий у гніві перевершував трійцю Іван Грозний—Гітлер—Сталін разом узятих) скаже таке хоча б і дружина — неможливо. Навіщо ж дітям нав’язувати моделі кухонних сварок стосовно антики, котра існувала за геть іншими законами?

Є чимало зауваг і до викладу Л.  Куликовою стародавньої історії. Ось вона пише: «Перші невеличкі вироби з міді та свинцю було знайдено в поселеннях VІІІ—VІІ тис. до н. е. в Туреччині. В V тис. до н. е. згадані метали вже знайомі мешканцям Месопотамії — сучасного Іраку». Ignorantia non est argumentum (невігластво не є аргументом), казали латиняни. Ось що пишуть про зачеплені Л. Куликовою часи професіонали: «Технологія обробки міді з’явилася на території України в готовому виді наприкінці VІ або на початку V тисячоліття до н. е. Її трипільці переймали у балканських народів та у «головній кузні» Старої Європи — Трансільванії» (Михайло Відейко. Україна: від Трипілля до Антів. — К.: Кріон, 2008). Так само «провалюється» Л. Куликова і стосовно багатьох інших датувань, зокрема, і щодо з’яви на наших теренах автентичної кераміки. Авторка навчального посібника пише, що «до нового кам’яного віку людство обходилося посудом із каменю. А тут /Месопотамія/ він з’явився у 6–5 тисячоліттях до н. е. Десь приблизно в цей час кераміка була вже і в землеробних племен Молдавії». Тут вона плутає Молдавію з Румунією, на території котрої уперше розкопано трипільське поселення Кукутень, а потім знайдено решту аналогічних поселень трипільців уже в Подніпров’ї. До речі, саме зараз на виставці у «Мистецькому Арсеналі» можна бачити артефакти, які давно відібрали у Месопотамії лаври першості.

Книжка Л. Куликової уперше побачила світ десять років тому. Дуже дивно, що за цей час завідувачка кафедри історії України в Херсоні не зауважила жодного українського дослідження зі своєї теми у списку рекомендованої літератури, приміщеного у рецензованому виданні. Її книжку можна сміливо рекомендувати росіянам імперської орієнтації, але не українським школярам. Бо книжку для українських дітей треба орієнтувати на українських дітей. Ну, взяти, бодай, того самого Геракла. Уже Геродотові було відомо, що цей герой заснував скіфський народ, котрий лишив усесвітній слід у культурі. Передмістя давнього Херсонесу звалися Гераклеями невипадково — за стінами понтійських колоній починалася територія скіфів. У пані Куликової про це — ані гу–гу. Як, до слова, і у Н. Тисовської, для котрої це могло би створити простір ексклюзивного літературного пошуку.

На тлі таких, м’яко кажучи, неперебірливих, тлумачень грецької міфології одним із виходів є гранично спрощене (текстуально) і максимально привабливе (візуально) подання, як–от у минулорічному виданні «Міфологія» (К.: Махаон–Україна). Тому самому Гераклові, скажімо, тут присвячено усього два абзаци, але в жодному слові немає дилетантизму. Якщо вже давати дитині в руки першу книжку про грецькі міфи — так оцю.