Запах нафти залишиться

Після його смерті нічого не сталося ані з рок–музикою, ані зі співаною поезією, — пісок уміє їсти мовчки, тільки шерхотіння й розвіяні прості акорди нагадують про його ненажерливість, про цю його кляту здатність бути простором втраченого часу і придбаних зі значною знижкою втрат. Сучити з піску мотузки — ось що залишається, і нікуди від цього заняття не втечеш; якщо тобі по–справжньому потрібні ті спеціальні мотузки, котрими душа кріпиться до реальності, згодиться навіть пісок. Тим більше, що його можна видобувати з–під землі й на нього можна чекати разом із вітром і вечірньою газетою в руках, розбивши своє дзеркало і опинившись поблизу межі.

Велика втрата, — так кажуть, бо треба щось казати, а ці слова — велика втрата — вони ніби всіх стосуються, й тому ніякого пафосу в них немає; це слова мовчання, слова на позначення великого незнання інших слів, що їх варто було б промовити або промовчати, — в будь–якому разі для цього потрібне особливе вміння, якесь підступно викрадене знання про те, що ж відбувається далі, після того, як усі скажуть «велика втрата». Для таких слів треба якось по–особливому краяти свою пам’ять.

Раніше я багато чого не міг написати про Лєтова — боявся надмірності в оцінках, епітетах, та й просто не хотів нарізати на скибки ті пласти його пісень, які свого часу використав замість фундаменту для самого себе. Не можу стверджувати, що фундамент цей настільки міцний, але халупу мого єства він ще деякий час триматиме: насичуватиме стіни шурхотом та простими акордами, повітря — відчуттям велетенської несамотності, заселеної тінями, згуками і пропащими мріями, більшість з яких — завжди за спиною, над головою, у кишках і белькотінні небесної радіоточки, що провадить регулярні прямі трансляції з пекла.

Я дуже багато не писав про Лєтова, і тепер не шкодую про це. Бо існують речі, які марно пояснювати чи тлумачити, допоки вони живі. Як кошенята, що тільки почали спинатися на лапи, ці смішні й пухнасті барильця, створені з тремтіння й тепла. І коли це життя однаково існує зовні і всередині, коли ти не знаєш достеменно, чи ти є частиною цих кошенят, чи вони прийшли доповнити тебе, зашпаклювати якісь пробоїни й залатати толь на піддашші. Їхнє дихання не потребує твоїх слів, — вистачить лише дрібного мовчазного щастя. Вкотре не написавши рецензію на новий альбом «ГО» чи звіт про київський концерт Лєтова, я часто думав: ну, нічого, поки що не варто; колись, потім, пізніше. Можливо, коли він помре, — думав я і сахався суто журналістського цинізму, яким смердить до зірок така перспектива. Звісно, я добре знав, що він не помре, — і тому думав про це ще частіше. Коли слухав кожен новий альбом, коли згадував про «семь озорных шагов за горизонт», які належить здолати кожній людині — рано чи пізно, рано чи пізно. Я думав так: коли він помре, — щось обірветься всередині; буде так, як трапляється завжди, коли вмирає хтось дуже близько від тебе. Аж ні. Нічого не трапилось. Жодна мотузка не обірвалась, тільки сліди від них, мабуть, стали помітніші. Зрештою, тіло теж створене для зберігання пам’яті.

І ось що найважливіше. Те, заради чого це все пишеться. Мені вже давно не 16 років, і фундамент тріщить, і крізь бетон проростає трава, і в халупі моїй вже не так затишно та гучно, але я однак кажу собі: Лєтова немає, і що тепер? Інший голос, насичений піском і звитими з нього мотузками, шурхотить звинуваченнями, мовляв, що за інфантильність і навіщо ця патетика? Ніби не було в тебе смертей важливіших, болісніших. Не знаю, чого я згадав про цей, другий, голос. Зрештою, він завжди каже одне й те саме. Він знає, що ніякого драматизму немає ані в справжньому житті, ані в смерті. Це так само, як щодня розплющувати очі. Прокидатися у новий день. Іноді це дуже непросто зробити. Непросто привчати себе до того, що буде новий день, але коли ти потрапляєш під нове сонце, то швидко з’ясовуєш: нічого не відбулося, нічого такого не трапилося, «все так само», як казав Скот Лендон. Залишилося лише примарне відчуття, що це було «непросто» — але воно блякне, урівноважує твоє подальше просування у нові дні під новим світлом.

Усе так само, казав я собі після кожної смерті, яка траплялася занадто близько, коли доводилося слухати, як «кто–то внутри умирает хохоча». Тільки ось цей доторк до павутинок смерті, яка нічого насправді не змінює, і яка поколошматить тебе, щоб і надалі все було так само, — це відчуття має своє походження, і я добре знаю, з яких пісень Лєтова цей пісок, і звідки взялися ці мотузки на руках і ногах, з якими ти, врешті–решт, почуваєшся трохи затишніше і безпечніше.

Лікар не зцілив себе сам, а й «хворий не загнувся», — хіба може прагнути людина мистецтва ще чогось? А втім, Єгор Лєтов у багатьох інтерв’ю запевняв, що його робота не має нічого спільного з мистецтвом. Переконаний, що кожен рік без нього лише відкриватиме нові фрагменти цієї дивної правди. Правди, яка не потрібна нікому, крім тих людей, які збудували свої буттєві халупи на його простих акордах і тому знанні про світ, яке виявилося і кислотою, і фізрозчином, і повітрям після грози. Повітрям, в якому добре відчувається запах нафти. Нафти, що чекає на кожного, і в якій так легко розчинити безпритульність сумнівів і обриви на лінії, й шурхіт піску.