Ламання дітей

Чому школярі, студенти, бібліотекарі, медики і чиновники, та й «широка громадськість» у містах і містечках України переважно розмовляють суржиком? Може, відповідь на це питання варто пошукати у мовній поведінці деяких учителів та їхніх адміністрацій? Уживаючи повсякчас російську мову під час перерв, позакласних заходів, часто навіть на уроках в «українських» школах, педагоги привчають дітей сумніватися щодо придатності рідної мови для повсякденного спілкування. Школярі вивчають мову «для галочки», «для журналу», у зв’язку з «перевіркою з райвно», але не для себе. Українська ще для багатьох школярів — казенщина, нав’язана бюрократами. Безліч учнів і батьків доходять висновку: в де–юре україномовних школах де–факто потрібен однорідний мовний режим. Про це йдеться у «сповіді» 18–річної Влади Остапенко з Фастова.

На початку 1990–х ми з батьками переїхали з Поділля у невеличке містечко на Київщині. Спершу все здавалось дуже гарним: тиха місцина, добрі перехожі, біла урочиста будівля школи, усміхнені учні та педагоги, привітний директор. Офіційно школа була українською, але більшість учителів спілкувалась російською, меншість — суржиком. Учні намагалися уподібнитися до них. Може, хтось з однокласників і радий був би перейти на українську, але таку ініціативу одразу ж було придушено педагогами. Можливо, ці люди і намагалися навчити нас свого предмета, але провести по життю, навчити цінувати своє, рідне і обстоювати свою позицію навіть не намагалися. Навпаки — ламали дітей. Звичайно, в таких умовах мало хто наважувався подати голос і заявити про своє право навчатися рідною мовою. Я боялася зізнатися, що не розумію їхньої дивної мови. Половину матеріалу я не розуміла, відповідати боялася, слова вимовляла неправильно. Учителі, замість того, щоб підтримати мене, кпинили з моєї мови. Мати змушена була пообіцяти директору, що запросить мені репетитора, я обов’язково вивчу російську й у випускному класі буду вільно нею спілкуватись. Я не змогла витримати тиску. Стало легше спілкуватись з однокласниками, вони мене стали приймали в колектив. Життя налагодилось, оцінки в табелі непогані, вчителі стали до мене ставитися з прихильністю, я знайшла друзів. Одинадцятий клас пролетів мов один день, почалась підготовка до екзаменів та випускного. Раптом як сніг на голову звалилась звістка, що в нашій державі вводять зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО). Старшокласників заохотила звістка, що за позитивних результатів ЗНО можна без іспитів вступити до вишу. Шоком для нашої школи стало те, що мову обирати не було змоги — лише державна.

Учителі розуміли, що української мови ми не знаємо, а тому й не наполягали на проходженні ЗНО. Але я, думаючи, що ще прекрасно пам’ятаю рідну мову, зголосилась на проходження незалежного оцінювання з мови та математики. Перед цим життєвим іспитом я повторила правила граматики і була впевненою у своїх силах. Утім отримала лише 6 балів з мови. До обраного ВНЗ вступними були екзамени з мови та літератури і математики. Я страшенно нервувалася, днями і ночами вчила мову, читала українську художню літературу. Але на бюджетну форму навчання я так і не вступила: не вистачило двох балів із мови. Моєї рідної, яку я так колись любила і за яку періодично отримувала стусани у школі. Платити кілька тисяч гривень на рік ми не могли. І хоча тато запевняв, що вони щось придумають, будуть позичати чи підуть на додаткові роботи, я розуміла, що це марно… Через роки я випадково у магазині зустріла підстаркуватого директора своєї школи. Він розповів, що саме пішов на пенсію. І я зраділа подумки, що ця людина більше не калічитиме дітей.

Владислава ОСТАПЕНКО