Тиждень тому до мене в гості приїздив татусь. Він привіз із сонячної Одещини цілу торбу динь, щоб «дитина наїдалася вітамінів». «Дитина», звісно ж, наїлася, щиро подякувала і відзвітувала про виконання «програми вітамінізації» в умовах, віддалених від рідної хати. Мовляв, купувала на базарі яблука і виноград, трусила груші біля історичного музею, збирала помідори та петрушку з власної грядки і різала магазинні овочі на салат. Батько лишився задоволений, а в мене вперше за ці роки з’явилася думка — чи надовго вистачить мені тих вітамінних «корисностей», якими вдалося запастися влітку та восени? Із такими запитаннями звернулася до головного гастроентеролога МОЗ України, завідувача кафедри гастроентерології, дієтології, ендоскопії НМАПО імені П.Л. Шупика, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора медичних наук, професора Наталії Харченко. І почула доволі несподівану відповідь...

Показати людей, які боролися за нашу незалежність, — головна мета виставки «Українська повстанська армія. Історія нескорених», що з травня 2008–го по вересень 2009–го об’їхала всі області України. Днями у Службі безпеки України урочисто завершено півторарічний інформаційно–просвітницький тур виставки. «Нашим завданням було донести правду про те, чим був і чим є український визвольний рух», — підкреслив голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко. Тридцять двометрових повноколірних плакатів із фото, кресленнями й текстівками розповідають про найрізноманітніші сторони життя, побуту й боротьби повстанців. Скажімо, про формування кадрів, структуру війська, головнокомандувача Романа Шухевича, закордонні рейди УПА, криївки, жіноцтво у визвольному русі, «протиповстанську боротьбу» (методи, що застосовувало проти повстанців НКВС), про визвольну працю і повстання у радянських концтаборах, про участь упівців в обстоюванні права на українську державність наприкінці 1980 — на початку 1990–х. За словами директора Галузевого державного архіву СБУ Володимира В’ятровича, з сотень персонажів, фото яких є на виставці, в живих лишилося всього кілька.

Чому школярі, студенти, бібліотекарі, медики і чиновники, та й «широка громадськість» у містах і містечках України переважно розмовляють суржиком? Може, відповідь на це питання варто пошукати у мовній поведінці деяких учителів та їхніх адміністрацій? Уживаючи повсякчас російську мову під час перерв, позакласних заходів, часто навіть на уроках в «українських» школах, педагоги привчають дітей сумніватися щодо придатності рідної мови для повсякденного спілкування. Школярі вивчають мову «для галочки», «для журналу», у зв’язку з «перевіркою з райвно», але не для себе. Українська ще для багатьох школярів — казенщина, нав’язана бюрократами. Безліч учнів і батьків доходять висновку: в де–юре україномовних школах де–факто потрібен однорідний мовний режим. Про це йдеться у «сповіді» 18–річної Влади Остапенко з Фастова.