Його першою «гостьовою» ластівкою з–за кордону стала білоруська група «Хуткі Смоуж», яка на полтавському Співочому полі імені Марусі Чурай виступала минулої неділі увечері, тобто під завісу другого, заключного рок–дня традиційного, вже восьмого за ліком «Мазепа–фесту». Наші сусіди–сябри з їхнім виразним фольк–акцентом і знаковим для цієї країни прізвищем лідера (останнього звуть Сергій Лукашенко) таки «завели» публіку своєю щирістю та прагненням створити на сцені атмосферу сільського весілля. Хоча чимось особливим не вразили. Адже і трубачів, і міні–акордеон у руках чарівної солістки ми вже десь бачили... Однак коли на цій протоптаній стежині не видно харизми Олега Скрипки й не чути суголосся «Піснярів», то не полишає відчуття певної вторинності дійства. Надто з огляду на те, що саме фольклорну тематику рок–музиканти слов’янських країн уже так «заїздили», що не для «прориву» — бодай для утримання планки на належній висоті — потрібен постійний пошук «ексклюзиву».

Ця книжка щойно побачила світ у київському видавництві «Дух і Літера». Її упорядник, Марцін Войцеховський, польський журналіст і публіцист, який багато років працював у Києві кореспондентом «Газети Виборчої». Назва книжки — «Дві пам’яті», й розповідає вона про одну з найбільш драматичних сторінок українсько–польських стосунків — трагедію на Волині в 1940–х роках. Суспільна дискусія про цю страшну взаємну ворожнечу, яка мала місце між двома народами в часи Другої світової війни, вже потрохи йде і в Україні. Проте польські інтелектуали — історики, журналісти, філософи — розпочали це обговорення дещо раніше. І книга, укладена Марціном Войцеховським, — своєрідний підсумок такої дискусії з польського боку. Підсумок не остаточний, а, швидше, проміжний.

Вибагливий український читач — той, що не лінується відслідковувати нові імена у світовій літературі, — знайомий з цим норвезьким письменником. У 2007 році львівське видавництво «Літопис» випустило переклад книги Ґордера «Світ Софії», яка в 1990–х була на вершині рейтингів європейських продажів. Потім були переклади ще кількох творів — «Vita Brevis. Лист Флорії Емілії до Аврелія Августина», «Помаранчева дівчинка», «У дзеркалі, у загадці». Юстейн Ґордер пише багато: він автор понад десяти романів, низки оповідань та новел. Вважається, що пан Ґордер — дитячий письменник, адже часто пише від імені підлітка чи дитини, на що він відповідає, що в кожній людині живе дитина.

На цьогорічному «Форумі видавців» Юстейн Ґордер — почесний гість. Уже завтра він приїздить у Київ, де виступить у Києво–Могилянській академії та книгарні «Є», презентуючи свій останній роман «Замок у Піренеях» (до слова, український переклад вийшов першим у світі). А вже сьогодні читачі «УМ» зможуть першими познайомитися з норвезьким письменником. Цю розмову було записано кілька днів тому в телефонному режимі. Респондент з Осло виявився дуже милою і приємною людиною: перепрошував за невелику затримку й терпляче відповідав на запитання, які, напевно, чув не в одному інтерв’ю. Поклавши слухавку після 40 хвилин розмови, мимоволі подумалося: от такий би рівень спілкування багатьом нашим відомим людям.