Розмалюй... тополею

05.09.2009
Розмалюй... тополею

Анатолій Коноваленко: «Це фрагмент ікони, що прикрашає церкву в Северинівці».

Коли прийшла в майстерню художника Анатолія Коноваленка, перше, що кинулося в очі, — величезні стелажі з купами паперу. Вже пізніше до мене дійшло: те, що я сприйняла за стоси пожовклих газет, насправді — тонко нарізані листи... дерева. Саме з них руки майстра створюють неймовірної краси картини, ікони, вітражі, дивовижні меблі і навіть... паркет.

 

Університети в лопухах

У київській майстерні Анатолія Коноваленка можна годинами ходити, мов у художній галереї. Вироби, виконані в самотужки освоєній ним техніці «маркетрі», вражають, дивують, зачаровують. Не відразу можна повірити в те, що й ось ця розкішна картина, й ця ікона «намальовані»... деревом. Точніше, тонесенькими дерев’яними лусочками. Вони викладаються, мов мозаїка, створюючи кольорами й відтінками, неповторним малюнком дерева будь–яке зображення — обличчя, пейзаж, натюрморт... То лише на перший погляд здається, що розпиляне дерево банальне. Насправді кожен його зріз унікальний: вікові кільця, сучки, хвилеподібні переливи, вік і порода дерева дають майстру «барви», якими можна творити дива. Вразило мене й те, що дерев’яні пла­стинки мають не шорстку, а блискучу перламутрову поверхню...

«Технікою «мар­кетрі» я захопився в 60—70–х роках, коли в магазинах для юного техніка почали продавати шпон, — розповідає Анатолій Михайлович. — Я сам працював викладачем у такому гуртку при заводі «Арсенал». Самостійно освоїв цю технологію. Потім написав кілька книжок...»

Згодом майстра–самоучку запросили викладати до Ху­дож­нього інституту. Не маючи художньої освіти, він читав студентам лекції, став доцентом. «Колеги й досі не вірять, що я не закінчував спеціалізованого ВНЗ. Адже я фахово оперую термінами, розмовляю з ними їхньою мовою — каже Анатолій Коноваленко. — Але це так! Я пройшов, як кажуть, народні університети в лопухах! З дитинства можу намалювати будь–що. Але батько сказав: іди в автомобільний технікум, завжди матимеш копійку. Я й пішов. Потім закінчив педінститут. Та однак повернувся до мистецтва».

Згодом довкола Анатолія Михайловича згуртувалися його учні й однодумці, яких захопила дивовижна техніка «маркетрі». Його авторська школа нині єдина в Україні, що займається дерев’яною мозаїкою.

Вітражі з... дерева

«Маркетрі» настільки мене полонило, що я й сам у процесі оволодіння ним зробив кілька винаходів», — каже Коноваленко. Якось під час роботи з рук майстра випав фрагмент шпону. Падаючи, він загадково майнув у променях світла, наштовхнувши на думку, що з тонких пластинок дерева можна робити вітражі. Пізніше випадковий винахід Анатолія Михайловича отримав назву «світолік» і був запатентований. Нова техніка дала поштовх до справжнього творчого сплеску. Виявилося, що «світолік» дає можливість виготовляти не тільки віконні вітражі, а й дивовижні картини з підсвіткою, світильники, стелі. Родзинка виробів у тому, що дерево у звичайному вигляді і підсвічене «грає» по–різному. Як фотонегатив: місця, які на плівці є темними, у підсвіченому вигляді стають білими і навпаки.

Окрім того, Анатолій Ко­новаленко придумав новий декоративний вид паркету, який не виробляють ніде у світі, — дерев’яний гобелен. Якщо тонесенькі, в певних місцях профарбовані листи дерева скласти, мов книжку, то на зріз отримаємо візерунок. Нарізавши дерево, мов хлібину, отримаємо дощечки для паркету. З них можна викласти будь–який дерев’яний килим. Пластини шпону в ньому справді виглядають, мов нитки, з яких виткано «гобелен» під ногами. Цікаво, що шліфувати такий паркет можна скільки завгодно — малюнок лишатиметься, адже він профарбований наскрізь.

«Маркетрі» для королівської особи

Для роботи Анатолій Михайлович здебільшого використовує тополю — білу та чорну (осокір). Ще годяться вільха, клен, світлий бук, верба, осика. «Можна брати й карельську березу, але вона коштує майже 100 доларів за квадратний метр, тоді як наша тополя — усього шість–вісім гривень, — каже він. — Гарна на зрізі, але дуже дорогуща бразильська вавона. Баобаб неймовірно декоративний».

До речі, вироби, виконані технікою «маркетрі», можуть бути й різнокольоровими, якщо пластини шпону підфарбувати. «Для цього витягаємо природні барвники: зелений — із кропиви, блакитний і синій — із квітів волошок, коричневий — із витяжки дуба, яка продається в аптеці для полоскання рота, — каже майстер. — Можна деревину ще й відбілити перекисом водню, тоді цвіт вишень, абрикосів, жасмину вийде особливо білосніжним». Але з нетонованим деревом працювати, без сумніву, цікавіше.

«Важливо відчувати дерево, — каже пан Анатолій. — Коли тональні співвідношення правильно підібрані, то й на пласкій поверхні можна відчути глибину простору. Коли захоплюєшся роботою, то забуваєш і поїсти, і про сон». Щоб зробити одну картину, каже майстер, треба продлубатися з місяць. І на це підуть сотні штук дерев’яних «лусочок».

«У селі Северинівка, що за 35 кілометрів від Києва, торік відкрилася церква Петра і Павла. Для цього храму ми робили велике панно з зображенням Матері Божої з дитям та 21 янгола. Коли люди заходять до церкви і бачать цю ікону, то завмирають від подиву. Адже зображення зроблено повністю з дерева», — каже Коноваленко. Також майстру запам’яталася робота, яку робили для кронпринца з Об’єднаних Арабських Еміратів. Українці виграли тендер в інтернеті, відтак їх запросили до Абу–Дабі прикрашати своїми дивовижними стелями будинок королівської особи.

«Наша мрія — зробити виставку в галереї Віктора Пін­чука (PinchukArtCentre. — Авт.), аби про цей рідкісний вид мистецтва дізналася вся Україна, — продовжує Анатолій Ко­новаленко. — Сподіваюся, там нам підуть назустріч». А ще є в майстра заповітна мрія: створити 50 дерев’яних ілюстрацій до Шевченкового Кобзаря. «Сподіваюся, що колись у мене дійдуть до цього руки», — каже він...

 

ДОВІДКА «УМ»

«Маркетрі» в перекладі з французької означає пістрявий набір тонких пластин дерева. Мистецтво народилося в 1675 році в Німеччині, коли винайшли верстат, який стругає шпон (тонкі пластинки деревини). Французький майстер Андре Шарль Буль першим почав інкрустувати деревом меблі. Відтоді близько 250 років техніка «маркетрі» тримала в полоні всі знамениті королівські двори Європи. У Росії цю техніку освоїли знамениті меблярі брати Васильєви. На жаль, в Україні майстрів, які б працювали з «маркетрі», не було.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>