Гоголь: архіви і роздуми

Назва збірки архівних текстів «Гоголь & Ґоґоль» (К.: Хроніка 2000) однозначна: Гоголь в українському та російському вимірах. Зазвичай, ці порівняння починаються зі з’ясування етнічних коренів письменника. І тут найяскравішою публікацією є студія Олександера Оглоблина «Предки Миколи Гоголя». На жаль, у нас досі не видано бодай «Вибраного» цього історика, чи не найбільшого у повоєнній еміграції. Попри те, саме це дослідження є базовим для кожного, хто береться розібратися з родоводом Миколи Васильовича. Наукова достовірність розвідки — незаперечна (навіть візуально: на 23 сторінки тексту — 23 сторінки коментованих посилань).

Роботу побудовано на спростуванні стилістично привабливих, але фактологічно безпорадних розмірковувань класика російського «срібного віку» — Андрєя Бєлого, які за більшовиків раптом були видані окремою книжкою з передмовою одного з тодішніх топ–вождів Л. Камєнєва. О. Оглоблин слушно вважає, що «вона прийшла в Україну в той час, коли український голос... голос правди і протесту проти спотворення наукової й історичної істини — вже не можна було почути». Узяті зі стелі судження А. Бєлого увійшли до всіх хрестоматій, які шістдесят років поспіль отруювали мізки школярів: «Гоголи, выйдя из низших сословий, были, так сказать, «мещанами во дворянстве».

А тепер подивимося на справжній родовід Гоголя, який реконструював історик О. Оглоблин і котрий нині не піддають сумніву навіть у Росії. «Одруження Опанаса Гоголя–Яновського з Тетяною Лизогуб поріднило Гоголів, окрім Лизогубів, Танських і Забіл, ще з кількома аристократичними, зокрема гетьманськими родами, насамперед з Дорошенками і Скоропадськими. Отож Микола Гоголь був прямим нащадком гетьманів Михайла й Петра Дорошенків (прапраправнук останнього) й гетьмана Івана Скоропадського (праправнук його)». Це, так би мовити, вершки розвідки історика, а от його безпосередні розвінчання політ–популізму А. Бєлого (з яких, до речі, дізнаємося багато нового з тогочасного соціально–економічного, сказати б, пасьянсу): «Батько дружини Василя Гоголя–Яновського — Іван Матвійович Косяровський... був не звичайним «поштовим чиновником», а Харківським губерніальним поштмайстером — досить видна посада наприкінці XVIII століття. Поштове відомство Російської імперії, що раніше було пов’язане з Колегією закордонних справ, реорганізували українці — Олександр Безбородько (з 1781 р. ) і Дмитро Трощинський, який був спочатку (з 1793 р. ) членом Головного Поштового Управління, а потім головою його... Воно мало важливе господарче, а навіть політичне значення (особливо в Україні), бо, крім властивих поштових функцій, відало сухопутним транспортом цілої імперії». Отже, за часів Гоголевих батьків Поштове відомство було чимось на кшталт «імперії Кагановича» часів невипадкового видруку книжки А. Бєлого — і за тією номенклатурою Гоголевого діда цілком можна вважати за міністра шляхів сполучення України.

Класика російської літератури А. Бєлого, що узявся захищати Росію від Гоголя за методикою нашого нинішнього Олеся Бузини, О. Оглоблин науково–елегантно натикав у власне лайно неоднораз. Наприклад, коли йдеться про Гоголевого родича Дмитра Трощинського, колись всесильного міністра фінансів та юстиції цілої імперії, а на пенсії — «протектора композитора Артема Веделя» та живописця Володимира Боровиковського (не кажучи вже про те, що в його меценатському домі писав свої комедії батько Гоголя). Цікаві висновки О. Оглоблина і щодо взаємин Гоголя та Пушкіна, які трималися, зокрема, й на тому, що Наталія Пушкіна була далекою родичкою Миколи Васильовича, — також прапраправнучкою гетьмана Петра Дорошенка. Власне, М. Гоголь ніколи не «випадав» з родинного кола, навіть перебуваючи у двох російських столицях, — аж до свого кінця: «Коло вмираючого Гоголя було двоє його родичів: гр. Олександр Петрович Толстой, нащадок гетьмана Скоропадського, й Іван Васильович Капніст, нащадок гетьманів Дорошенків».

У збірці «Гоголь & Ґоґоль» чимало інших феєричних свідчень про нашого класика. Визнаний російський культуролог початку ХХ ст. Васілій Розанов пише, що «нет русского современного человека, частица души которого не была бы обработана и прямо сделана Гоголем». А що саме наш письменник вкинув до «таємничої російської душі»? Осьо: «Гоголь — отец русской тоски в литературе». Цю формулу на свій штиб конкретизував уже український культуролог, трохи молодший за Розанова, Юрій Липа: «Геній паразитизму і розкладу на чужій духовній культурі, геній, що в ньому духовність петербурзько–російська і духовність київсько–руська, відмінні від себе, ворожі до себе, змішались і дали синтезу геніальну, вбивчу — зневіру». Близька до Ю. Липи й оцінка його сучасника Євгена Маланюка, котрий уважав трагічну долю Гоголя за «найжахливіший фаустівський варіант «продажу душі чортові».

Наведені тут і цікаві спостереження за текстами класика. Приміром, Володимир Завитневич іще 1902 року писав: «Истинный мотив Хлестаковщины — желание человека казаться лучше того, чем он есть в действительности; единственная цель ее — безобидное для других удовлетворение своему самолюбию с его мелкими разветвлениями; сфера ее проявления — область поэтического творчества с его неудержимым стремлением к идеализации. Истинные Хлестаковы не лгут, а выдумывают, наслаждаясь этим сами и стараясь доставить наслаждение другим».  З інших публікацій ми дістаємо потвердження цього з листів самого М. Гоголя. Наприклад, Є. Маланюк наводить самохарактеристику письменником своєї нещасливої книжки «Избранные места из переписки с друзьями»: «В книжці тій стільки підпустив Хлестакова, що не маю відваги до неї заглянути».

І тут саме час разом із читачем зачудуватися дивним, м’яко кажучи, ставленням видавця цієї збірки до інформаційних джерел. Хто такий повище згаданий В. Завитневич — невідомо. Жодних відомостей про інших авторів також немає. З якого приводу писані тексти понад сто років тому — невідомо. Складається враження, що видавцеві потрапив до рук комплект публікацій «Чтений в Историческом обществе Нестора Летописца» за 1902 р. (видано в Києві) — і він їх тупо передрукував. А це вже схоже на «чорну археологію», коли задля знайденої коштовності знищується історичний контекст — найцікавіше для розуміння будь–якого класика.

Ще більше дивує, що видавець передрукував у збірці речі, які вільно знайти нині по книгарнях. Наприклад, витяги з філософського чотиритомовика Дмитра Чижевського (К.: Смолоскип, 2005), або з другого тому Творів Михайла Грушевського (Л.: Світ, 2005) — з видань, котрі значно переважають своїм накладом збірку «Гоголь & Ґоґоль». Для читача, більш–менш зануреного в сучасний стан гоголезнавства, боляче стикатися з «календарним» невіглаством видавця. В одному з опублікованих тут текстів ідеться про те, що «до цих пір у науковій літературі не отримала скільки–небудь системного висвітлення функція бурлескно–травестованого елементу, який знаходиться на межі барокової літературної традиції і народної творчості». Але ж це — текст 2002 року, а потому вже вийшли блискучі дослідження згаданої проблеми таких відомих авторів, як Т. Гундорова, Л. Ушкалов, В. Шевчук, Н. Зборовська.

У вихідних даних книжки «Гоголь & Ґоґоль» зазначено загадкового виконавця: текстолог В’ячеслав Вишневий. У традиційному розумінні текстолог — це той, хто розтлумачує рукописи або архівні публікації. Цього тут немає. Можливо, так кучеряво названо звичайного коректора? Але тоді йому слід виставити жирну «двійку», оскільки під однією обкладинкою зібрано тексти, писані принаймні трьома правописами, а ще й усередині них пропущено безліч суто коректорських помилок. В учителів–мовників така книжка викличе ступор: потрапить вона до рук школярів — і призведе до орфографічної шизофренії.

Очевидно, подібні видання слід споживати лише з фаховими сучасними дослідженнями, до яких, безперечно, належать праці провідного наукового співробітника академічного Інституту літератури Павла Михеда (витяги з якого є і в повище рецензованій збірці). В останній книжці цього науковця «Слово художнє, слово сакральне» (Ніжин: Аспект–Поліграф, 2007) знайдемо коментарі чи не на всі публікації, уміщені в «Гоголь & Ґоґоль». А попри те, дізнаємося, чому Гоголь дивився на літературну працю як на державну службу; у чому полягав «Апостольський проект» автора «Мертвих душ»; чим доля Гоголя перегукується з біблійною історією навернення Павла; як слово нашого класика корелює з живописом Караваджо, і з приємністю побачимо, що давні й нинішні російські наїзди на П. Куліша як першого біографа Гоголя позбавлені будь–якого документального опертя.

До речі, Пантелеймон Куліш сприймав «історичні» твори Гоголя так само, як через сто років Вітольд Ґомбрович буде сприймати «історичні» твори Генріка Сенкевича (котрий, як свідчать сучасники, написав роман «Вогнем і мечем» як пряме протиставлення Гоголевому «Тарасу Бульбі»). П. Куліш писав: «Пламенный до заблуждений бард казацкой старины... казацкий потомок был преисполнен веры в то, что существовало только в воображении фанатиков да в сердце беспощадных обманщиков массы». А В. Ґомбрович писав про Сенкевича: «Весь він є приємністю, необов’язковим «випусканням пару» у дешевому мрійництві... Вся душа народу стала невразливою на зовнішній світ, так, як це трапляється з мрійниками, які воліють не псувати своїх марень» (Вітольд Ґомбрович. Щоденник. У 3–х томах. — К.: Основи, 1999).