Золотом — по колу

Побувавши не в одній країні Європи та арабського світу, захотілося змінити вектор і поїхати в Євразію, а точніше — на північний схід від України. І хоч наші сусіди постійно повторюють, скільки у нас спільного, відмінностей все–таки більше. Росіяни в Європі стоять лише однією ногою, та й то «короткою» (бо ж таки більша частина їхньої території розташована в Азії), і це позначилося на ментальності, традиціях. І тільки побувавши там, можна це побачити й осмислити. На запрошення моїх російських друзів я вирішила трохи ближче ознайомитися з життям наших сусідів і проїхатися «малим» (бо маршрут ми обирали довільно) Золотим кільцем Росії. Це — найдревніші міста Росії, її велич і краса. Якщо ж бути точнішими, то це й наша велич, адже історія цих міст тісно пов’язана родовими, діловими, торговими узами з Київською Руссю та її княжими родами. Наші князі — Володимир Мономах, Ярослав Мудрий, Юрій Долгорукий — будували, правили цими містами, княжили, вінчалися, народжували там дітей. Ростов Великий, Владімір (саме в такій транскрипції, на жаль), Суздаль, Ярославль, Углич — ці міста золотими буквами вписані в історію, і не тільки Росії.

Чи є життя за Московською кільцевою?

Саме так колись жартували кавеенівці, бо за Московською кільцевою автодорогою (МКАД) починалися вже «спальні» райони, які пафосні москвичі просто зневажали. Сьогодні ситуація трохи змінилася, адже буквально за МКАДом починаються котеджні містечка, які й дачами назвати язик не повернеться. Вони зміюють одне одного зі швидкістю калейдоскопа, і складається враження, що в Московській області не росте нічого, крім дач та котеджів. І навіть ті поля, які ще не забудовані, стоять порослі бур’яном — чекають свого часу. Зате вздовж доріг можна спостерігати «марсіанський» пейзаж — крислаті парасольки борщівника вище людського зросту. Це у нас тільки недавно він «наробив» чимало галасу, адже викликає при контакті зі шкірою людини алергічні опіки, а в середній смузі Росії він прижився, як рідний, і нікого не хвилює, що неконтрольо­ване поширення цієї рослини може становити в майбутньому чималу загрозу.

Рухаючись Ярославським шосе, про себе відмітила, що дорога хоч і не «тягне» на європейський автобан, проте в досить хорошому стані. Та радість була передчасною, адже при перетині кордону Московської та Ярославської областей і покриття суттєво змінилося. Відчувалося, що бюджети цих суміжних губерній суттєво різняться, не на користь останньої. Віддаленість від столиці мала би позначитися, на мою наївну думку, на рослинності ланів, проте і тут вони нагадували непідняту цілину. Моє запитання до друзів, чому не засівають поля, викликало в них щире здивування і таку ж щиру відповідь: вкладати капітал вигідніше в українські чорноземи, ніж у пісну російську землю. Ну що ж, принаймні відверто. Та й то, правду кажучи: російський капітал тримає на плаву не одне КСП в Україні, не дає перетворитися на «дике поле» нашим ланам, дає роботу не одному українському селянинові. Тож і на тому спасибі.

Чим би дитя не тішилося...

Першим пунктом нашої подорожі був Переславль–Залеський. Містечко розташоване неподалік чудового Плєщєєва озера. З одного боку — нічого особливо, озеро як озеро, якби не одне «але». Саме на цій водоймі понад триста років тому майбутній самодержець Російської імперії — Петро І — ще будучи підлітком, витесав перший свій корабель, тобто це був лише ботик, але він вже тоді становив основу «потішної флотилії», мрії, яка з часом втілилася в життя, про Росію як могутню морську державу. На високому пагорбі поблизу озера встановили й обеліск на честь Петрової мрії, і музей одного експоната, а саме вищезазначеного ботика, і пам’ятник молодому Петру. Навіть в часи пореволюційного лихоліття, коли руйнували будь–які ознаки царизму, як не дивно, все, що було пов’язане з Петром I, котрий розширив і зміцнив імперію, делікатно оберігали, ніби знаючи, що імперія, хоч і соціалістична, таки залишиться. Зараз усе, що несе в собі інформацію про велич Росії, оберігається державою. Може, й нам слід повчитися, як шанувати свою історію і не давати стороннім повчати нас, що праведне, а що грішне?

Ще один урок підніс Пере­славль–Залеський. Ма­леньке містечко, в якому не набереться й 10 тисяч населення, спромоглося на кілька музеїв, серед яких дуже оригінальний будинок казкового Берендєя, Музей прасок тощо. Має містечко кілька премилих церковиць, розкішний Нікольський жіночий монастир, про який хотілося сказати окремо. Зруйнований у безбожні 30–ті, наприкінці ХХ століття монастир було відбудовано, причому за кошти держави (от вам і відокремлення держави від церкви). Розташований на одному з улюблених туристичних маршрутів, монастир приваблює відвідувачів, а тому слугує ідеологічним чинником на службі не лише православ’я як такого, а й державної ідеології.

Ростов, у якому Іван Васильович «міняв професію»

Далі наша мандрівка привела нас у Ростов Великий (який багато хто плутає з Ростовом на Дону). Про велич цього міста (на жаль, тільки у минулому) свідчить неймовірна кількість церков та монастирів. Та найбільше, звісно ж, вражає Ростовський кремль. Навіть той, хто не бував тут, відразу може уявити цю історичну та архітектурну пам’ятку, оскільки саме тут знімали фільм «Іван Васильович міняє професію». Зайшовши у двір кремля, відчуваєш себе історичним персонажем, адже все тут збереглося майже в первозданній красі. Велику спорідненість із цим містом відчуваєш, коли дізнаєшся, що його правителями у свій час були Ярослав Мудрий, а згодом його брат Борис, убитий Святополком і віднесений через муки свої до лику святих. Ростов одним із перших слов’янських міст прийняв християнство, і сталося це в 991 році, невдовзі після хрещення Києва. У величному Успенському соборі кремля вінчалися, зокрема, Володимир Мономах, а згодом і його син — Юрій Долгорукий.

У кількох кремлівських церквах нині розташовано музеї, починаючи з надзвичайно розкішного за різноманітністю стилів, малярських шкіл та епох музею древньоруських ікон, чудового музею фініфті, де виставлені роботи від дня заснування майстерні у Ростові і до наших днів, картинної галереї і закінчуючи музеєм начиння та різноманітних пляшок, експозиція якого розповідає про розвиток національної традиції споживання хмільних напоїв.

Із галереї стін кремля відкривається чудовий краєвид на мальовниче озеро Неро з Рождественським островом посередині. Правда, з цих самих галерей видно і зворотний бік парадної «картинки» — після страшного буревію 1953 року, коли позривало дахи церков кремля, повалило дерева, зазнали руйнації і фортечні стіни, проте й до цього часу не знайшлося коштів, щоб укріпити їх. Так і стоять вони, підперті дерев’яними колодами, сподіваючись на російське «Авось!».

Із цих галерей добре видно і ще одну біду колись такого могутнього і справді, як на ті часи, великого Ростова: містечко занепадає. І цьому не можуть зарадити ні валки туристичних автобусів, ні гомеопатичні державні дотації. Немає роботи (зайнятість у туристичній інфраструктурі, майстерня фініфті, яка й досі працює, — це справжній мізер), от молодь і виїжджає з міста. Уздовж набережної Неро стоять старі дерев’яні будиночки, що потемніли від дощів і перехнябились від часу, проте ще зберегли сліди минулої краси, хоч і з облупленим «макіяжем», — дерев’яні віконниці з різьбленим ажуром, візерунчасті піддашшя та вирізьблені коники дахів. Традиційні для російських міст і сіл дерев’яні будиночки чергуються з двоповерховими бараками, з «вигодами» у дворі. На лавочках сидять бабусі, звиклі до туристів, і переповідають місцеві новини. Так виглядає депресивне місто, і хоч уздовж берегів Неро на пленері малюють художники і прогулюються туристи, живе воно, радше, минулим, аніж майбутнім.

Що приємно вразило у Ростові, то це готельний сервіс. У самому центрі, неподалік від кремля, розташовано два готелі — «Постоялый двор» і «Лион». Обидва розміщені у старовинних купецьких будинках, але із сучасним ремонтом, і пропонують повний набір послуг як для тризіркового готелю: чисті номери з новими меблями, душовими кабінками і постійною гарячою водою, повним комплектом чистеньких рушників, і навіть передбачено таку дрібничку, як Raid від комарів (у дорожчих номерах є кондиціонери, тож ця проблема відпадає сама по собі). До ваших послуг кафе, ресторан, більярд, сауна з басейном. Але ж і вартість, як для провінційного готелю, дещо «кусалася» — 2—3 тисячі рублів (близько 450—700 грн.), хоч сюди входив і сніданок із п’яти варіантів, включаючи дієтичний та дитячий. Власники готелю ввели одне ноу–хау, яке я не зустрічала ще в жодному готелі, — у будні дні всі номери коштують на 500 рублів дешевше. Знаючи це, можна заздалегідь планувати свій відпочинок, закладаючи економію коштів.

Ярославль золотоверхий

Губернське місто, від якого я чекала значно більшого ефекту, вразило мене. Входячи у Золоте кільце, Ярославль розташований у мальовничій місцині на перетині річок Которосль і Волга, яка в цих краях ще не набула своєї величної краси, тож і не справила на мене очікуваного враження. Та й Ярославльський кремль, порівняно з Ростовським, виглядає досить блідо. Зате вразила неймовірна кількість церков і монастирів, а ще — їхнє оздоблення. Відомо ж бо, що всі поволзькі міста були переважно купецькими, а останні завжди були людьми побожними і на храми грошей не шкодували. Це якнайкраще видно на прикладі одного з центральних соборів міста — церкви Іллі Пророка. Таку пишноту можна побачити хіба що в Успенському соборі Московського кремля. Вівтарну частину храму займає шестиярусний іконостас, прикрашений, окрім ікон та «житія святих», багатим позолоченим різьбленням, а стіни церкви всуціль покриті фресками.

Назагал місто мало чим відрізняється від інших обласних міст — ні тобі столичної товкотнечі, ні дорожніх заторів, ні блиску дорогих вітрин. Зате є патріархальна тиша недільних вулиць, пташиний гомін у парках і неспішна велич ріки.

Сумні роздуми біля чужої церкви

Далі дорога пролягала на Рибінськ (колишній Куйбишев, а ще раніше — Рибна Слобода). Проте нам порадили заїхати попутно в Тутаєв — зовсім крихітне містечко на березі Волги. Єдина його принада — церква. Але ж яка! Просто подивляєш, як могло виникнути це диво дивне в такій глушині, далеко від великих міст. Хто і за які кошти звів цю неймовірно красиву архітектурну споруду? Ніяких екскурсоводів у тій глухомані, звісно ж, не було, тож довелося просто роздивлятися фантастично красиві розписи стін усередині храму, дивовижний, нічим не гірший, ніж у ярославльському Іллінському соборі, іконостас, прикрашені різнокольоровими кахлями фасадні стіни.

А на протилежному березі Волги, мов перегукуючись із тутаєвською, поблискували голубими, білими і позолоченими банями ще три церкви. Ніби й не було розгромних 30–х, коли в атеїстичному угарі руйнували духовні осередки, ніби не вивозили за кордон ікони й церковне начиння, щоб заробити на індустріалізацію Країни Рад. Чи це стосувалося тільки України, де по селах східних регіонів не залишилося жодного храму? Та за один тутаєвський іконостас можна було врятувати від голоду в 30–х не одну поволзьку волость, проте він і досі стоїть, на відміну від українських реліквій. Звісно, ці запитання не до нинішнього покоління росіян, але й не слід забувати про ці сторінки нашої спільної історії.

Царевич на крові

Далі був Углич — чи не найяскравіша перлинка в намисті Золотого кільця, нанизана на блакитну стрічку Волги. Існує кілька версій походження назви цього одного з найстаріших міст Росії, проте, найдостовірніше, назва походить від слова «угол» — тобто кут, крутий поворот, який утворює Волга. Саме на цьо­му мальовничому місці більше тисячі років тому й постало місто, яке пережило і розквіт, і розорення (не тільки від чужинців, а й від своїх).

Побувавши в російській глибинці, можна з упевненістю сказати, що «Росія — не Москва» (чи, краще, навпаки). Такий висновок можна зробити, поспілкувавшись із пересічними росіянами, — доброзичливі, привітні, вони відразу кидаються вам на допомогу при першому ж звертанні: покажуть дорогу, розкажуть, що подивитися у їхньому місті, спитають, чи сподобалося вам у них. Перше враження про Углич склалося саме після такої розмови, коли на наше запитання, як проїхати до центру, перехожа угличанка запропонувала під’їхати з нами, щоб показати дорогу, попутно розповіла про всі визначні місця, про те, що місто днями відсвяткувало 1070–річчя, що прилітав сам Медведєв на гелікоптері. (Забігаючи наперед, скажу, що наступна зустріч із «вседержителем» Третього Риму сталася невдовзі у «бутіку» Углицького годинникового заводу «Чайка», де на самому видному місці, навпроти входу в магазин, висіли годинники з портретом «оного» на циферблаті).

Углич і справді вражає кількістю історико–архітектурних пам’яток «на квадратний метр». На жаль, до наших днів не зберігся Углицький кремль, проте більшість архітектурних шедеврів, які входили до його ансамблю, збереглися в чудовому стані. Найбільше вражає, звісно ж, церква Димитрія «на крові». Збудована в 1692 році, вона прикрашає кремлівський мис і вітає всіх прибулих до міста «чєлном лі, пароходом лі». Багряно–червоні стіни храму не дають забути про криваву трагедію, що сталася тут у 1591 році, у смутні роки правління Івана Грозного. Прибічники Бориса Годунова підступно вбили царевича Димитрія, останнього князя Углича. У пам’ять про цей звірський і віроломний вчинок у 1730 році місту присвоїли герб із зображенням убитого царевича, він і донині залишається символом міста.

Пожертви на цей храм робили царі, починаючи від перших Романових. Тому й вражає він красою як архітектурного вирішення, так і внутрішнього оздоблення. Настінні фрески зображують сцени вбивства царевича, розправи над його вбивцями — це чи не єдині зображення історичних сцен у храмових розписах. Чи не найбільшою цінністю церкви є ікона «Богоматір Смоленська», яку подарував храму Михайло Федорович Романов.

Поряд із «Димитрієм на крові» стоїть не менш величний Свято–Преображенський собор, розписаний від підлоги до куполів фресками, одна з яких — «Преображення» — є копією ватиканської роботи Рафаеля. Не менше вражає і шестиярусний іконостас, прикрашений дерев’яним різьбленням, покритим позолотою, виконаний у стилі «наришкінського» бароко.

Поряд із названими церквами збереглася палата удільних князів, з інтер’єру якої можна уявити картинку з життя царедворців того часу. Тут і пічка, оздоблена кахлями, прикрашеними квітковим орнаментом та райськими птахами, з кольоровою глазур’ю. І гірки–вітрини з начинням тих часів, а також срібним церковним посудом. Словом, усього добра не перелічити.

Щоб ознайомитися з усіма пам’ятними місцями Углича, його церквами, монастирями, музеями, потрібно щонайменше кілька днів. Тому зазначу тільки, що таку розкіш (мандрувати не поспішаючи) дозволяють собі тільки іноземні туристи, котрі прибувають у місто на білосніжних річкових лайнерах. У рік їх припливає сюди до тисячі. Німці, іспанці, французи, їх у туристичний сезон ширяє містом більше, ніж місцевих жителів.

Символ віри

Уже повертаючись у Москву, не можна було не заїхати в Калязін — ще одне депресивне містечко, нічим не примітне на перший погляд, якщо не взяти до уваги дзвіницю безіменної вже церкви, яку було підірвано й затоплено при утворенні Углицького водосховища. Залишилася тільки оця дзвіниця, яка стоїть посеред Волги, як німий докір, як знак оклику (чи крику?). Кадри цієї щемної картини ввійшли не в один художній та документальний фільми, як «прощання з Матьорою», як послання нащадкам — не убий, тобто не зруйнуй. Уже ніби й відбудовуємо, навіть будуємо, а знак оклику зостається...

...Повернення в Москву було, як холодний душ після солодкого сну: ранок почався із незрозумілого тривожного гамору надворі. Виглянувши у вікно, хотілося швиденько сховатися, щоб не підстрелив снайпер, — уся вулиця, на якій живуть мої друзі (до речі, розташована неподалік московського іподрому), була запруджена міліціонерами, омонівцями, які стояли один від одного на відстані якихось 5–10 кроків, заставлена вантажівками. Скрізь чулися команди, які лунали з гучномовців, та гавкіт службових собак. Складалося враження, що стався (тьху–тьху) теракт чи район перетворили на гетто. Господарі заспокоїли — того дня мали відбутися скачки на приз президента Росії...