Захист від «нациків»

18.08.2009
Захист від «нациків»

Єврейські діти звідусіль відвідують Майданек. Українські діти, діди яких були ув’язнені нацистами, поки позбавлені такої можливості. (Фото автора.)

«Ми давно виношуємо ідею європейського об’єднання в’язнів–жертв нацизму. Щоб разом боротися за наші права і доносити молоді, що жахіття, яке ми пережили, не має повторитися», — каже член бюро Української спілки в’язнів–жертв нацизму Надія Слєсарєва. Цього літа вона побувала у столиці Словенії Любляні на першому Європейському конгресі вигнанців та біженців — жертв фашизму та нацизму в 1920—1945 роках. У конгресі взяли участь близько 5000 делегатів з 11 європейських країн: Австрії, Боснії та Герцеговини, Польщі, України, Словаччини, Сербії, Франції, Росії, Хорватії та Чехії. У різних країнах вирішення проблем людей, що постраждали від нацизму відбувається по–різному. Скажімо, в Україні лише зі здобуттям незалежності в’язні були визнані повноцінними громадянами і отримали певну компенсацію за роки знущань і рабства.

 

В’язні Румунії й Угорщини — поза законом?

У СРСР на тих, хто «побував у Німеччині», було поставлено печатку «зрадництва». І сьогодні чимало людей не визнані. Діти, які там народилися, були визнані в’язнями нацизму, але повноцінних виплат за втрачене здоров’я не отримали. Люди, що працювали на сільгоспроботах, а також у Фінляндії, Угорщині й Румунії, також не отримали компенсацій, бо німецьким законом «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» (1999) їх не внесено до переліку жертв. Є термін — концтабори, трудові табори та інші місця примусового тримання. Інші місця залишились нерозшифрованими, і людям важко довести в «соцзабезі», що це й сільськогосподарські роботи.

У своєму виступі на відкритті конгресу в Любляні голова Спілки вигнанців Словенії 1941—1945 років професор Івіца Жнідаршич нагадала про несправедливість щодо мільйонів громадян, які постраждали від геноциду з боку фашистської Італії, нацистської Німеччини та інших держав так званої «Осі». Тепер багато з цих людей хворі та немічні і потребують психосоціальної, медичної і фінансової допомоги.

У виданнях Української спілки жертв нацизму описані долі сотень людей. Стає зрозумілим, що українські в’язні нацизму є жертвами подвійними. Вони вже до війни були виснажені морально і фізично: того розкуркулили, ті від голоду страждали, тих у 1937 посадили. Після повернення додому не один колишній в’язень німецького концтабору чи остарбайтер відчував на собі підозру й зневагу. Багато хто через це так і не отримав вищої освіти, не створив сім’ї. Декого відверто переслідувало НКВС. Найбільше колишніх в’язнів на Донбасі, бо їх посилали на шахти.

Долі: між Сталіном і Гітлером

Надія Слєсарєва розповіла про свою долю. До війни її родина мешкала в Дніпропетровську, батько був начальником сільськогосподарчого відділу області, у 1937 році його призначили заступником міністра в Київ. Батько скликав бенкет. Приїхали «воронки» і всіх гостей забрали на очах у семирічної Наді. Батька взяли через тиждень. А на початку вересня «чорний воронок» приїхав і за ними. Маму завезли в тюрму, а Надю — в Дніпропетровськ, у дитячий будинок для дітей ворогів народу. Тьотя–вчителька її звідти забрала, дала підписку владним органам, що виховає дитя в дусі постанов партії.

Почалася війна. Евакуюватися не вийшло: в призначений для виїзду день німці розбомбили в Дніпропетровську мости. А у вересні 1943 року, відступаючи, погнали людей у Німеччину. «На світанку нас погнали етапом калмики, — згадує пані Надія. — А німці контролювали. Так минуло три місяці. У мене жодного зуба немає, поморожені ноги. Воду пили з калюж. У тій колоні німці гнали все — баранів із Кавказу, корів, людей. Біля Дністра — багацько люду, військові, коні. І при переправі радянські літаки нас розбомбили. Хто залишився живий — тих перекинули через Дністер і посадили в товарні вагони».

У першому концтаборі всіх роздягли і змусили кожного залізти в чан із білою смердючою рідиною. Взуття забрали, дали дерев’яні колодки. Видали документи з відбитками пальців. Кидали з табору в табір. «А потім потрапили в табір, де над дітьми робили експерименти, — продовжує пані Надія. — У мене довго ліва рука не працювала, куди робили укол. Казали, що коли три уколи зроблять — тих дітей уже не бачили. Але раптом команда: поляки — по вагонах! А дядько мій був польського походження. Нас завезли в концтабір Штуттгоф. Я сильно хворіла через ту руку, сиділа в бараку. Потім нас перекинули в Штетін, нині польське місто, де ми рили бомбосховище. Коли радянські війська підступили — нас перекинули під Одер, там уже нас визволили».

Дядько поїхав до Польщі, Надія з ним. Закінчила гімназію ім. Юліуша Словацького у Варшаві. І раптом у 1948 році після довгих розшуків знайшлась її мама, яка повернулася з СИБЛАГУ, і дівчина переїхала до неї. У той час її мати, не маючи реабілітації, могла поселитися лише за 30 кілометрів від Дніпропетровська. Надія поступила в Будівельний інститут, згодом була рекомендована в аспірантуру, але вирішила відбудовувати зруйновані війною міста.

З «бритоголовими» — лише в Німеччині

Українська спілка колишніх в’язнів нацизму багата на друковані видання. У тритомнику «Пам’ять заради майбутнього» висвітлена діяльність УСВЖН та приведено понад 400 спогадів громадян України, які постраждали від нацистських переслідувань. Нещодавно в Макіївці Спілка відкрила пам’ятник дітям–донорам (там нацисти у 300 дітей кров вибрали, усі дітлахи повмирали). Одним із завдань майбутньої міжнародної організації її творці бачать виховання в молодому поколінні взаємоповаги до народів усіх країн Європи та всієї планети — через показ війни і страждань, яких зазнали народи. Тим паче що зараз побільшало молоді, яка пов’язує свій світогляд із неонацизмом.

Українська спілка в’язнів–жертв нацизму — це переважно літні жінки й чоловіки. Вони у школах Німеччини, Польщі, звісно ж, України, розповідають про свої долі, передають до шкіл книжки. Організовують конкурси дитячих робіт, радять школярам записувати спогади тих, хто пережив війну. З німецької організації «Акція відкуплення, служба справі миру» приїжджали п’ятеро юнаків–волонтерів, що з релігійних переконань не пішли до армії. Колишні в’язні посилали їх на село: городи копати, з бабусями спілкуватися. З німецькою організацією «Контакти — KONTAKTE» втілили проект «Школярі допомагають колишнім жертвам нацизму». Під час літніх шкіл молодь спілкувалася з колишніми офіцерами Вермахту, ветеранами Радянської армії і колишніми в’язнями–жертвами нацизму. Усе ж, такі заняття в окремих школах — це поки крапля в морі. В Україні, що найбільше серед європейських держав потерпіла від нацизму, така праця мала б бути систематичною і масовішою.

«З бритоголовими займаємося в Німеччині, — розповідає Надія Слєсарєва. — Розповідаємо їм, як було в час війни і про сталінщину. Вигляд страшний що в дівок, що в хлопців, але їм цікаво. Це боротьба і з ксенофобією, і з тоталітаризмом». В Україні, за словами пані Надії, організувати роботу з проблемними групами молоді складніше: для цього потрібні молоді волонтери. Утім Спілка зараз готує проект, щоб колишні в’язні виступали перед малолітніми злочинцями й наркоманами.

У концтабір без грошей

Делегати конгресу в Любляні оглянули найбільший концтабір для словенців та експозиції Музею вигнанців у замку Райхенбург. Цю експозицію Товариство вигнанців Словенії запланувало поповнити фотографіями та матеріалами про страждання народів інших європейських держав. Українці вже передали туди книги, які видала Спілка жертв нацизму. Поки що в жодному іншому музеї при концтаборі, де є національні виставки різних держав, немає окремих українських експозицій. Але українці гинули і в Дахау, і в Аушвіці, Бухенвальді, Заксенхаузені, Майданеку… «Це питання державної політики, — каже колишня ув’язнена. — Президент Ющенко намагається підтримати цей напрямок, але грошей бракує. У Любляні, коли отримають кошти від Євросоюзу, то зможуть оплатити роботу і наших фахівців, а в нас їх вистачає, зокрема в Національному музеї Великої Вітчизняної війни».

У концтабори, де тепер музеї, часто привозять єврейських дітей. Щоб подивилися, де катували їхніх предків і наочно переконалися, яким страшним злом є нацизм. За словами пані Надії, українських школярів сьогодні неможливо масово привезти на таку екскурсію. Українська спілка жертв нацизму підписала угоду з керівництвом най­ближчого музею–концтабору — Майданеком неподалік Любліна в Польщі. Там відбуваються семінари за участі німецької та польської молоді. За п’ять років вдалося звозити туди близько сотні київських школярів. Українську спілку фінансують з бюджету. На книжки й проекти гроші слід «випрошувати». «Прем’єр–міністр урізала нам бюджетне фінансування, тепер немає грошей на відрядження, — розповідає Надія Слєсарєва. — Президент, коли нам на 60–річчя Перемоги вручав ордени, розпорядився видати спілці гроші на відвідини концтаборів. Але виконавці тягли з виплатою, лише половину занесених у бюджет коштів видали, причому аж 10 грудня, коли євро піднялося вдвічі. Наші люди напівголодні, в холод їздили по концтаборах — Аушвіц, Дахау, Равенсбрюк, Заксенхаузен, Майданек. Виходить, ще й заборгували фірмі».

 

ДОВІДКА «УМ»
Українську спілку в’язнів–жертв нацизму створено 1991 року.

Сьогодні це найбільша в Україні громадська організація, що представляє інтереси людей, яких у роки Другої світової війни утримував Третій рейх у концтаборах і гетто або було вивезено на каторжні роботи. До Спілки, яка нараховує понад 250 тисяч членів, об’єднаних по всіх регіонах України у 120 відділеннях, входять представники різних національностей, віросповідань та політичних поглядів. Основним завданням Спілки є історична, правова і моральна реабілітація її членів, їхній соціальний захист та надання посильної економічної допомоги. Спілка приділяє велику увагу вихованню молоді в дусі любові до свого народу і в дусі антимілітаризму, неприйняття ксенофобії і расизму, а також встановлює пам’ятники і публікує спогади жертв нацизму.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>